Моральний лабіринт

Йоганн походжав у теплиці, зупинявся біля екзотичних квітів, задумливо потирав підборіддя і, хитаючи головою, йшов далі.

— Візьму кілька кущиків, — він показав на низенький чагарник, усипаний скромними фіолетовими квітами.

— Thymus praecox, чебрець, — підхопив лисіючий чоловік у потертому костюмі, що плівся слідом. — Невибаглива та дуже цілюща рослина.

Йоганн годинами досліджував теплицю ботанічного товариста Криптена. Він прийшов у пошуках наперстянки, трав’янистої рослини, густо покритої багряними віночками, але намагався не виявляти свого інтересу. Доглядач охоче розповідав про кожну рослину, і Йоганн непомітно підбивав розмову до того, щоб старий сам запропонував йому наперстянку.

Йоганн купив більше десятка лікувальних рослин, які вдома вирушили до казана з лугом — всі, окрім наперстянки, Digitalis purpurea. Йоганн працював із нею, коли вивчав властивості кровоносної системи. Порошок з листя наперстянки сильно впливає на роботу серця, але зараз Йоганна більше цікавили побічні ефекти: головний біль, діарея, сплутаність свідомості та галюцинації.

Він обірвав листя, висушив та стер у порошок. Важко розрахувати дозу, але, наскільки він встиг зрозуміти, діюча речовина виводиться з організму повільно. Отже, навіть якщо не вийде одразу, ефект обов’язково з’явиться трохи пізніше.

До півночі пакет із перетертим листям стояв на столі. Досить, щоб отруїти кілька тисяч людей.

Невже він справді це зробить? Йоганн дивився на приготовану отруту, на Холтека в наркотичному сні… Поставити життя сотень людей під загрозу чи прирікти на смерть мільйони?

Йоганн згадав критерій для вирішення моральних дилем, про який встиг прочитати, перш ніж кинув філософію: треба уявити, що про цю ситуацію скажуть люди через сто або через тисячу років. Вони не будуть зв’язані умовностями його часу, не будуть упереджені до учасників подій. Чи розкритикували б вони Йоганна за жорстокість, чи звеличили б за сміливість?

А що він сам? Що він думає про дослідників та лікарів минулих років? Іноді їм доводилося робити нелюдські вчинки, проводити жахливі досліди, ризикувати життям пацієнтів. Волосся стає дибки від думки, через що пройшли ні в чому невинні люди. Але в глибині душі він радий, що знайшлися уми, завдяки яким віспа не забирає тисячі людей у могилу, холера не спустошує цілі міста, і можна вирушити в морську подорож, не ризикуючи померти від цинги. Всі ці досягнення потребували безлічі ризикових дослідів — далеко не завжди вдалих. І все ж Йоганн збрехав би, якби сказав, що вважав за краще б жити у світі, де цих жахливих дослідів не відбувалося.

* * *

Накинувши товсту шубу, Йоганн вийшов із дому через підвал. Поглянув на чорне небо, намацав у кишені пакет із порошком.

Який у нього вибір? Чекати на смерть, коли ліки майже в його руках? Хіба він не має права боротися за своє життя?

Перший колодязь знаходився за півтори милі від будинку. Поруч кілька будинків з темними вікнами, протоптані стежки майже зникли під снігом. Йоганн підійшов до колодязя, дістав прив’язане до коробу відро і почав втирати подрібнене листя в щілини між дошками. Якщо заразити бодай десяту частину міста, цього вистачить, щоб відволікти мера.

Руки тремтіли, і не лише від холоду. Йоганну доводилося робити над собою зусилля, щоб взяти дрібку листя, ніби він рухався під водою, ніби робив щось протиприродне… Він поставив відро і попрямував до наступного колодязя; треба обійти ще вісім, щоб епідемія спалахнула в усьому місті.

* * *

Рівно дві години тому все було гаразд, Холтек спав, фізіологічні показники були в нормі. Йоганн втретє приклав руку до Холтекової шиї. Пульс не промацувався. Мабуть, помер одразу після огляду. Але чому? Його рука майже відновилася, тривожних симптомів не було.

Йоганн дістав ланцет і розрізав руку Холтека. Шкіра, м’язи, судини — все на місці, у тому числі нервові закінчення. Сироватка відновила пошкоджені тканини, у цьому не було сумнівів. Але чому ж із лікуванням приходить смерть?

Йоганн підготував інструменти. Потрібно дізнатись, що його вбило. Треба було з’ясувати це ще у випадку з Оффером, але хіба він міг хоч раз у житті не поспішити! Він одразу списав його смерть на першу ліпшу причину і кинувся продовжувати досліди, засліплений позитивними результатами. Проведи він докладний розтин, у нього зараз були дані для порівняння.

— Бовдур! Як тільки Олівія тебе терпіла!

Почав Йоганн з правої руки, — аномалій не було. Легені виглядали паршиво, але могли послужити ще років із десять. Судячи з рубців на альвеолах, Холтек хворів на запалення легень. Він мав бути надзвичайно міцною людиною, коли зумів подолати таку хворобу живучи на вулиці.

Йоганн видалив легені, розрізав перикард і оголив серце. Без явних дефектів, праве передсердя перекошене. Йоганн від’єднав верхню порожнисту вену, видалив стінку передсердя і виявив щільну грудку на клапані між передсердям та шлуночком.

Ось і причина смерті. Пухлина перекрила клапан в його серці. Йоганн відкачав кров із найближчих судин, вивчив її під мікроскопом. Відпочковані поліпи не довелося довго шукати. Їх було небагато, але майже всі вони були великі. Рак агресивний, активно поширювався тілом.

Йоганн оглянув черевну порожнину та мозок, але більше не знайшов жодної пухлини. Невже все почалося з новоутворення у серці? Неможливо. Пухлина завжди стимулює зростання кровоносних судин, щоб отримувати більше поживних речовин, а серце Холтека виглядало цілком звичайно, майже зразково, враховуючи його спосіб життя. Рак вразив його серце зовсім недавно, десь у тілі мають бути інші пухлини, напевно, він елементарно їх проґавив.

Йоганн приготував відвар і знову детально оглянув кожну частину тіла — нічого.

— І що виходить?

Він поглянув на чашку Петрі. Невже лікування дало побічний ефект? Але чому пухлина не виросла в руці? А якщо справа не в сироватці, залишається припустити, що Холтек захворів, перебуваючи вже в підвалі. Маячня!

Йоганн занурив Холтека рештки в луг, перевдягся і попрямував до вітальні.

— Які новини? — спитав він Ставклера.

— Боюся, погані, — відповів дворецький. — Епідемія не вщухає, лікарня працює вдень і вночі, хворих стає дедалі більше.

— Доктор Лістон ще восени попереджав про це.

— Він говорив про епідемію грипу. Хто знав, що зараза виявиться такою страшною?

— Якщо влада прислухається до порад Лістона, ситуацію візьмуть під контроль.

— Навряд, — похитав головою Ставклер. — Люди божеволіють! Сьогодні на ринку пліткували, що хтось пограбував продуктову лавку. Вчора біля аптеки трапилася тиснява, кажуть декільком переламали ноги у натовпі.

— А поліція?

— Патрулі ходять містом, але їх мало. Поліцейських хвороба теж не щадить.

— І що, досі незрозуміло, чому все почалося?

— Ніхто не знає. Не інакше як сам чорт з’явився у Криптені.

— Упевнений, скоро усе владнається, — відмахнувся Йоганн. — У столиці такі епідемії спалахують регулярно.

— Сподіваюся, ви маєте рацію, пане, — похмуро відповів дворецький.

Йоганн піднявся в спальню і розтягнувся на ліжку серед розкиданих книг. Епідемія мала дати йому час для експерименту з Холтеком, але тепер доведеться все починати заново! Цього разу треба провести процедуру на двох піддослідних відразу.

* * *

— Скільки за сьогодні?

— Вісім. Шість констеблів та два сержанти.

Мер невдоволено скривився.

— А скільки можуть повернутися до лав?

Інспектор Будай похитав головою:

— Трьох виписали з лікарні, але вони ще слабкі.

— Щороку лікарі горланять про епідемію, вимагають фінансування, а тепер виявилися не краще за сільських знахарок! З завтрашнього дня співробітники поліції та члени добровільної дружини отримуватимуть медичну допомогу позачергово.

— Це може спричинити хвилювання на вулицях, — зауважив інспектор.

— Або збільшити число добровольців, — парирував мер. — До речі, що ми маємо на цьому фланзі?

Інспектор зазирнув у блокнот.

— Минулого тижня прийшли двадцять чотири помічники, цього — поки що чотири.

— З них є користь?

— Зайві руки завжди до речі, але конюх не замінить констебля.

— Доведеться. Ми повинні впоратися із цією напастю.

— Паніка вщухне, коли епідемія піде на спад.

— Я послав телеграму в Сентрум, через тиждень надішлють медикаменти та кмітливих лікарів.

— Але ж всі дороги завалені снігом!

— Головне, що погода ясна. Зважаючи на те, що ситуація надзвичайна, я переконав їх відправити допомогу на санях.

— І скільки це займе?

— Важко сказати. Вони обіцяли запрягти найшвидших собак, але в дорозі багато що може статися. Сумніваюсь, що вони встигнуть раніше, ніж за тиждень. До того часу благополуччя міста у ваших руках, інспекторе.

— Я зроблю все можливе, аби не допустити заворушень.

— Зробіть. Якщо безумці підпалюватимуть продуктові лавки, до весни ми не дотягнемо.

— Паліїв спіймали сьогодні вранці, — інспектор не зміг стримати посмішки. — Троє людей ховалися в покинутому сараї неподалік. Разом із вкраденим.

— Чудово! Нарешті хороші новини.

— Враховуючи обставини, суд призначено на вівторок…

— Це ні до чого. Повісьте їх. Завтра.

Інспектор затнувся на півслові.

— За злочини такої категорії смертну кару не передбачено, — він здивовано дивився на мера.

— Як ви самі зазначили, обставини зараз неординарні і діяти доводиться відповідно. Ми повинні показати людям, що в Криптені все ще діє сила закону, і що ця сила здатна захищати. І карати.

— Хіба недостатньо помістити їх під варту?

— Такі заходи працюють у спокійні часи, а не коли вулиці смердять порохом, інспекторе. Люди розлютилися, їм не потрібне правосуддя, вони хочуть відплати, — з натиском промовив мер. — Якщо ми її не дамо, вони візьмуть самі. І тоді доведеться помістити під варту добру половину міста. Чи готові ви заплатити таку ціну за своє милосердя?

— Я…

— Крім того, на утримання цих мерзотників доведеться виділити людей, яких наразі катастрофічно не вистачає. Чи ви вважаєте, що троє злочинців заслуговують на захист більше, ніж добропорядні городяни?

— Я цього не казав…

— А що тоді? І що ви так дивитеся на мене?! — нарешті вибухнув мер. — Я роблю те, що мушу, дію з міркування загального блага! Якщо у вас є кращі ідеї, я готовий їх вислухати.

— Право приймати рішення городяни поклали на вас, — після недовгого мовчання відповів інспектор. — Моя робота — виконувати накази.

— Ну то виконуйте, — буркнув мер.

* * *

Ниючий біль тягнувся від підборіддя до правої скроні. Йоганн повернув голову — і промінь світла пробився до нього через закриті повіки. Юнак схопився з гуркотом перекинувши стілець.

— Прокляття! — вигукнув він, ошелешено дивлячись на залите світлом вікно.

Він проспав. Уткнувся обличчям у свої записи і провалявся так…

— Шість годин?! — заволав Йоганн, глянувши на кишеньковий годинник.

Він вискочив з кімнати і помчав у підвал. Друга фаза експерименту має розпочатися сьогодні. Йоганн переглянув метод досліджень. Він не зашивав рану, коли ввів сироватку першому піддослідному і уважно спостерігав за всіма процесами. Сьогодні він залучить до експерименту другого піддослідного і розгадає секрет зцілення за лічені дні.

Йоганн збіг на перший поверх, прошмигнув коридором, зробив пару кроків кам’яними сходами — і застиг на місці. Він дивився на відчинені двері підвалу, на зламаний замок… «Я ще сплю», — проскочила думка.

Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зібратися з духом. У підвалі було тихо, різкий запах хімікалій пік очі. Йоганн чиркнув сірником і запалив гасову лампу.

Перший піддослідний лежав непритомний. Другий стіл був порожній.

— Де він? Куди подівся? Коли пішов? — питав Йоганн, ляскаючи волоцюгу по щоках.

Той слабо стогнав у відповідь. Мотузки на його руках та ногах були розв’язані. Мабуть, утікач звільнив його від пут, але не зміг привести до тями.

— Прокляття… — видихнув Йоганн.

У голові паморочилося, думки миготіли, наче мухи.

«І що тепер?» — тільки-но встиг він подумати, коли почув важкі кроки на сходах. Йоганн дивився, як з мороку вимальовується силует. Спочатку в тьмяному світлі лампи з’явився револьвер, потім пухка рука. Ще один глухий крок — і на Йоганна витріщилося кругле обличчя інспектора Будая.

— Вибачте, що без запрошення, — сказав той. — Мені повідомили, що тут потрібна моя допомога.

Інспектор оглянув підвал, подивився на людину, що лежала на операційному столі.

— І мене не обдурили, — сказав він. — Руки вгору!

— Стійте… — промовив Йоганн ледь ворушачи язиком.

— Пропоную обійтися без дурниць, — дуло револьвера націлилося Йоганну в серце. — Зараз я вдягну на вас кайданки і відведу у відділок.

— Ні... — Йоганн замотав головою.

Він скривився, зігнувся навпіл і заплював підлогу кров’ю.

— Що з вами? — відсахнувся інспектор.

— Те саме, що й з усіма — я вмираю! Але це, — він показав на чоловіка посеред кімнати, — може нас врятувати!

— Про що ви взагалі?

Йоганн гірко посміхнувся.

— Із задоволенням би розповів, тільки підуть роки, перш ніж ви зрозумієте, чим я тут займаюся. Мені особисто знадобилося десять.

— Боюся, у нас немає стільки часу. Але запевняю, суддя вислухає все, що ви захочете йому сказати.

— Ви не розумієте! — благав Йоганн. —Я впорався, я знайшов спосіб! Світ змінився раз і назавжди.

— Смію припустити, закон у цьому світі, як і раніше, працює, а отже вам доведеться перед ним відповісти.

— Закон! — пирхнув Йоганн. — Інструмент репресій!

— Захисту, — заперечив інспектор. — І зараз він захищає викрадених вами людей.

— Я працюю над ліками, здатними перемогти смерть, — майже по складами сказав Йоганн.

— І для цього нівечите людей? Бідолаха, який вирвався звідси, багато мені розповів. Ви ув’язнили людей, проводили над ними досліди, наражали їхнє життя на небезпеку. І це не перші ваші жертви, адже ви у Криптені вже четвертий місяць. Гадаю, з ними ви ліками від смерті не поділилися.

— Я не мав вибору, — відповів Йоганн.

— Невже зла сила заволоділа вашим тілом і змусила чинити злочини?

— Завдання виявилося надто складним, — продовжував Йоганн, не звернувши уваги на випад інспектора. — Навіть найдосконаліше обладнання не дозволяє відтворити процеси, що відбуваються у наших клітинах. Якби я мав іншу можливість, я б нею скористався…

— А як щодо можливості відмовитися від досліджень, якщо вони даються такою ціною?

Йоганн пильно подивився інспектору в очі.

— Гадаю, якби я закинув свою роботу, якби дозволив людству й надалі страждати від старості і смерті, ви б зараз не тицяли в мене револьвером. Але невже ви щиро вважаєте, що це був би правильний вибір?

— Я вважаю, що незалежно від ваших спонукань, ви не мали права наражати на небезпеку життя цих людей.

— Ось як, порятунок сотень мільйонів життів для вас недостатньо вагомий привід, щоб ризикнути одним. А що тоді? Чим обумовлено ваше право прирікати людей на смерть?

— Що ви верзете?

— Знаєте хто ці люди? Волоцюги. Одні із сотень бездомних, що приречені бути похованими живцем у кучугурах цієї зими. Але вас це не хвилює, правда? Ви не поспішайте запросити їх під дах свого будинку, не хочете жертвувати власним комфортом, щоб урятувати їм життя. Ви готові безтурботно відпочивати біля каміну, поки вони гинуть від холоду. То чому, коли я з їхньою допомогою намагаюся врятуватися від смерті, ви кидаєтеся на їхній захист прямо як лицар з дитячих книжок?

— Вам ще вистачає нахабства мені дорікати! Я захищаю цих людей від зазіхань на їхнє життя і свободу. Шкода, що вони опинилися в тяжкому становищі, але я не причетний до цієї біди. Чого не можна сказати про вас.

— Певна річ, це не ваша провина. Але у вашій владі врятувати цих людей! Нехай тільки одного, але ви цього не зробили. Ви готові приректи людину на смерть, аби не відмовлятися від звичного комфорту, то чому погрожуєте мені револьвером, коли я роблю те саме намагаючись врятувати своє життя?

— Я вже сказав! — гаркнув інспектор, нерівні тіні засмикалися на його обличчі. — Ніхто не змушує вас обсипати золотом кожного зустрічного бідняка, але зазіхати на чуже життя — це зовсім інше, і немає такої мети, яка б це виправдала.

— Невже? — насупився Йоганн. — А якщо знайти ліки від хвороби, яка щороку забирає мільйони життів?

— Позбавте мене таких ліків!

— Боюся, вже пізно. Адже вам робили щеплення від віспи? Цю вакцину вперше випробували на дитині, а потім навмисно ввели їй збудник хвороби. Це узгоджується з вашими принципами? Якби ви мали можливість повернутися в часі і «відновити справедливість», ви б завадили провести експеримент? Відправили б на ешафот мільйони людей, які сьогодні живі тільки завдяки цьому відкриттю?

— Впевнений, що вакцину можна було перевірити більш гуманним методом.

— Але скільки б років зайняли пошуки? Скількох довелося б принести в жертву гуманності?

— Якщо ви думаєте, що ця історія якось виправдовує ваші злочини, то смію вас розчарувати. Ви вбивця, який поставив свої інтереси вище за життя інших людей.

— Так само як і ви. На поталу своїм уявленням про справедливість ви забираєте в людства ліки від смерті. Чи не забагато ви берете на себе, інспекторе?

— Ви так впевнено прикриваєтеся іншими людьми, ніби отримали від кожного письмову згоду, що можете чинити беззаконня від їхнього імені. Я схильний думати, що багато хто вважав би за образу ваші спроби виправдати свої злочини турботою їхнім благополуччям.

— Ви не уявляєте, як близькість смерті змінює світогляд, — огризнувся Йоганн.

— Навпаки, — заперечив інспектор, — я два роки служив у форті на перевалі Ф’єльпас. Люди гинули щодня, але не ховалися від ворожої кулі за спиною товариша. Багато хто готовий був ризикнути життям заради друга. І ні полчища ворогів, ні гарматні снаряди, що свистять над головою, не похитнули їхніх намірів.

— А що ж ви робили в тій глушині, оточені ворогами та гарматними снарядами?

— Захищали кордони королівства, ясна річ!

— Вас не бентежить, що людей відправляли під кулі заради збереження земель на іншому кінці континенту?

— Віддавши ці землі, король тільки заохотив би апетити ворога. Сили противника рушили б далі, і баталії спалахнули по всій країні.

— О, тепер ви вдалися до прагматизму! Якщо перед стратою мені запропонують останнє бажання, я попрошу пояснити, що відбувається у вас в голові, тому що я безсилий розібратися.

Йоганн говорив голосно, не перестаючи жестикулювати. Описавши дугу його рука опустилася на стіл поруч із наповненим шприцем. Ледве помітним рухом він підкотив шприц і сховав його в долоні.

— Залиште свої софістичні хитрощі, — сказав інспектор, — на мене вони не спрацюють.

— Жодних хитрощів. Лише демонстрація вашого лицемірства.

— Ви порівнюєте різні речі! — підвищив голос інспектор. — Ваші огидні досліди на людях і…

— І загибель сотень солдатів на полі бою? Вас ні краплі не бентежить, що їхнє життя принесли в жертву «загальному благу», і в той же час ви готові застрелити мене на місці за те, що я намагаюся зробити те саме. Що це, особиста ворожість?

— Ви порушили закон!

— Значить, у цьому річ? А якби на моєму місці опинився лорд Шпотт, ви б і в нього тицяли револьвером? А якби це був король?..

— Як ви смієте! — в очах інспектора спалахнули блискавки.

— Дозвольте мені закінчити роботу, і король узаконить мої дослідження, запевняю.

— Ні!

— Ні?

— Справа не лише в цьому!

— Але ж ви самі сказали…

— Не перекручуйте мої слова! Я сказав, що заарештую вас за порушення закону, але й були б ми на безлюдному острові, де ніколи не вимовлялося слово «справедливість», я не дозволив би вам творити ваші злодіяння. Це… нелюдяно.

— Рятувати людей від смерті, старості, хвороб — що тут нелюдяного?

— Ви не перестаєте виправдовуватись людством, та я анітрохи не сумніваюся, що все це ви затіяли виключно для порятунку власного життя. Той, кого насправді непокоїть суспільне благо, не став би так легковажно розпоряджатися іншими людьми.

— То проблема в тому, що я намагаюся врятувати своє життя? Але хіба користі від мого відкриття поменшає, якщо і я ним скористаюся?

— Ви з самого початку робили це для себе!

— Бо не хочу вмирати! І не шукаю притулку в пустих балачках, а користуюся правом захищати своє життя.

— Ціною життів інших!

Йоганн продовжував сперечатися, шукати аргументи, однак все більше відчував, що розмовляє сам із собою. Як би голосно він не кричав, ніхто в світі його не почує.

— Наші знання про людську фізіологію мізерні, — говорив він і усвідомлював, що чи не єдиний на землі, кого це бентежить. — Я мусив діяти навмання, щоб зрозуміти механізм процесів. Якби хтось завдав собі клопоту зібрати ці знання, пролити хоч трохи світла на нашу природу, мені б не довелося вдаватись до радикальних заходів.

— Виходить, світ винен у ваших злочинах? — інспектор не стримав нервового смішку.

— Світ, де все живе приречене на загибель, — дивлячись у порожнечу, продовжив Йоганн, — а люди сприймають смерть як неминучість. І хоча я можу впоратися з цією проблемою, ви вимагаєте від мене змиритися з долею переможеного. Люди використовують одне одного, вбивають, відправляють на смерть за цілі настільки дріб’язкові, що вони могли б загубитися на кінчику голки, а коли я намагаюся врятуватися від вічного небуття, ви бачите в мені диявола.

— Звичайнісінького злочинця, — уточнив інспектор. — Ви відстоюєте своє право на життя, але відмовляєте в ньому іншим. Хіба це не лицемірство? І ваші пафосні викриття… Можливо, наш закон недосконалий, але вам все одно доведеться перед ним відповісти.

— Ви захищаєте закон ціною життів реальних людей!

— Я захищаю їхнє право на свободу! Вони не погоджувалися ставати піддослідними.

— А як же ті, кого ви вели у бій?

— Серед них було чимало добровольців, які хотіли захищати вітчизну.

— Жовтороті юнаки, які потрапили під вплив гасел та претезнійних листівок? Хіба вони розуміли, що таке війна і заради чого вони ризикують?

— Я зустрічав юнаків, що розуміли більше, ніж вчені професори, — поблажливо відповів інспектор. — Вони зробили свій вибір без примусу.

— А якби я одурманив розум моїх піддослідних, чи купив їхню згоду? Якби зіграв на почутті обов’язку чи пообіцяв ліки для їхніх близьких? Тоді ви вважали б мої дії прийнятними?

— Ніколи! Ви не маєте права розпоряджатися чужими долями!

— А ви?

— Я дію не з власної забаганки!

— Значить, якщо чинити свавілля з чиєїсь забаганки, то відповідальність на вас не поширюється?

— Я втомився слухати цю нісенітницю!

— Ви приносите в жертву людей, захищаючи «закон» та «справедливість» — абстрактні вигадки! Якщо моя мета не виправдовує такі засоби, як може ваша?

— Зараз я захищаю цю людину, — інспектор кивком вказав на волоцюгу, що лежав непритомний. — Я заарештовую вас за підозрою у викраденні, завданні тяжких травм і вбивстві. Відійдіть від столу та підніміть руки над головою.

Дивлячись інспектору в очі, Йоганн зробив крок вперед і увігнав шприц у шию піддослідного.

— Ваша дурість мало не забрала в могилу весь світ, — сказав Йоганн. — Можливо, колись я знайду ліки і від неї.

Волоцюга на столі заметушився, хрипко загарчав і різко піднявся. Інспектор перевів на нього дуло револьвера, Йоганн сховався за спиною безхатька.

— Все під контролем! — крикнув інспектор. — Злізьте зі столу!

Волоцюга витріщив очі, але продовжував крутити головою, ніби нічого не бачив. Навалившись усім тілом, Йоганн штовхнув його на інспектора. Волоцюга завив, схопився за лацкани пальто інспектора і разом з ним звалився на підлогу.

Він обсипав інспектора безладними ударами, а потім спробував вкусити за його щоку.

— Припиніть! — крехтів інспектор. — Я представник закону!

Безхатько гарчав і клацав зубами, не послаблюючи натиску.

На ходу витираючи обличчя від крові, Йоганн шмигнув до дверей. Піднявшись сходами, він попрямував до виходу, але, побоюючись поліцейської засідки, розвернувся і побіг на другий поверх. З підвалу пролунали два оглушливі постріли.

— Прокляття! — шепотів Йоганн, деручись сходами.

Забігши до спальні, він кинувся до розкритої скрині і дістав заряджений револьвер. Прочинив двері спальні. Коридор був порожній, знизу долинав тупіт. Йоганн вискочив у коридор, загорнув за ріг і замкнувся у сусідній кімнаті.

У вікно не вистрибнути, зовні його спіймають. Він оббіг очима кімнату, намагаючись знайти шлях до порятунку. Йоганн зірвав штору, підпалив її від свічки і жбурнув у коридор — просто під ноги інспектору Будаю.

— Не рухатись! — крикнув Будай, виставивши револьвер. — Здавайтесь або я вас застрелю!

Йоганн відсахнувся назад і зник у дверях. Штора горіла, заповнюючи коридор чорним димом. Інспектор прикрив обличчя рукою і обережно ступив уперед. З дверей назустріч йому вилетіла пляшка віскі і з гуркотом розбилась. Вогонь спалахнув з новою силою, хвиля жару накрила інспектора, і він позадкував.

— Досить безумства, це вам не допоможе!

Йоганн виграв кілька хвилин — достатньо, щоб вибратися через вікно назовні. Притулився до промерзлої стіни, від холоду судома звела м’язи. З третьої спроби він ухопився за обвітрену горгулію, підтягнувся і спустився на карниз сусіднього вікна. Розбивши скло рукояткою револьвера, застрибнув усередину. Зірвав штори, розлив на підлозі алкоголь, чиркнув сірником і вискочив у коридор.

Вогонь охопив східне крило другого поверху. Лунали окрики інспектора, невдовзі через димову завісу пробилися інші голоси.

Йоганн сховався в дальній прибудові. Прочинив вікно і дихав, поглядаючи назовні. Пожежа привернула увагу волоцюг у дворі. Вони обступили огорожу і дивилися, роззявивши рота. Невдовзі підтягнулася пожежна бригада. Проштовхуючись до маєтка, пожежники потіснили роззяв, почалася метушня. Йоганн виваляв піджак у каміні, вимазав сажею обличчя і перемахнув через вікно надвір.

* * *

— Пошукайте під тими завалами.

— Ми вже шукали.

— Пошукайте знову! — гаркнув інспектор.

Зблідлий констебль кинувся виконувати наказ.

Інспектор Будай ледве тримався на ногах. Його черевики оплавилися, одяг просочився гаром, але він уперто прочісував те, що залишилося від будинку.

— Інспекторе! — по обгорілому сміттю до нього біг сержант, розмахуючи текою. — Результати допиту пожежників. Жодних зачіпок, вони бачили тільки мерця в підвалі.

— А прислуга?

— Старі ще не в собі, з них слова не витягнеш. Зараз вони в лікарні, я навідаюсь до них завтра.

— Ми мусимо знайти його! Це небезпечна людина…

— Знайдемо! — кивнув сержант. — Куди йому тепер подітися.

— Інспектор Будай! — почулося ззовні.

Інспектор вийшов з обгорілої кімнати через діру в стіні. На вулиці озирався розгублений хлопчик.

— Я слухаю, — похмуро відповів інспектор.

— Мер вимагає направити всіх вільних людей до лікарні.

— Навіщо?

— Вранці прибула упряжка з ліками. Їх помістили на складі під охороною, але звістка вже розлетілася містом. Мер боїться, що туди увірветься натовп.

— Зрозумів, — обірвав хлопця інспектор. — Сержант, зберіть людей та забезпечте охорону.

— Слухаюсь.

— Стривай, — навздогін гукнув хлопця інспектор, — а де зараз упряжка?

— Привезла ліки та й поїхала.

Інспектор відчув, як мороз пробіг у нього поза шкірою.

— Вони добиралися сюди тиждень і одразу помчали назад?

— Їм наказали везти нову партію ліків. Якийсь лікар нарешті зрозумів, що за хвороба викликала епідемію.

— Якийсь лікар? — перепитав інспектор, вже знаючи відповідь.

— Так, він подався з ними готувати суміші.

Інспектор мовчав. Хлопець потупцював на місці і, не дочекавшись відповіді, тихенько пішов. А Будай стояв, спостерігаючи, як сніжинки опускаються на згарище і відразу ж випаровуються.

— Негайно телеграфуйте в Сентрум, — нарешті сказав він. — Вбивця не повинен піти безкарним!