Моральний лабіринт

Тікаючи з Університету, Йоганн втішався, що обмеженість чиновників більше не отруюватиме йому життя. Він мало не вив від приниження, коли бюрократи вказували, над чим йому слід працювати. Замість вивчення спадковості ознак, він розробляв найбільш оптимальний спосіб запаювати тушонку в металеві банки. Спостереження за розподілом живих клітин йому замінили вивченням запальних сумішей; два роки він простирчав в адміральтействі, шукаючи спосіб продовжити термін служби корабельних гармат… І ось він, ніким не примушений, у своєму кращому фраку і начищених туфлях, збирається на особисту зустріч з мером Криптена.

Йоганн взяв зі столу тістечко, щоб відбити гіркоту в роті.

— Організуйте кеб до входу, — сказав Ставклеру.

— Так приємно бачити вас у ошатному костюмі, — виринула Ліветта. — На чиє запрошення ви відгукнулися сьогодні?

— Це діловий візит.

— Зараз молоді люди гублять себе роботою, — похитала головою старенька. — А пані знову запросила вас у суботу. Я передала вам запрошення з поштою.

— Так, я бачив, — відповів Йоганн, розглядаючи себе в дзеркалі. — На жаль, не маю можливості насолодитися її гостинністю.

— Боляче дивитись, як ви позбавляєте себе молодості, — журилася Ліветта.

— Кеб біля входу, — доповів Ставклер, повернувшись у вітальню.

Йоганн накинув плащ і поспішив на двір. Він мав певний досвід спілкування з представниками влади та за роки вимушеної співпраці знайшов до них підхід. Він відправив кур’єром пафосний лист, у якому просив у мера аудієнції з важливого питання. Добряче напхав послання пихатими формулюваннями і не прогадав: коли кеб привіз його до ратуші, біля входу чекала ціла делегація.

— Професор Маровайден? — худорлявий чоловік уп’явся в нього чорними очима з-під сивих брів.

— Він самий, — озвався Йоганн, зачинивши двері кебу. — З ким маю честь?

— Заступник мера з питань фінансування міських установ Інутілем Скордам, — відповів той.

— Мер зараз дуже зайнятий, — взяв слово лисуватий здоровань. Він говорив поблажливо і владно, але живіт, що випирав з-під короткого фраку, псував враження. — До розгляду готуються кілька законів. Але все, що ви збиралися обговорити, ми будемо раді…

— Дозвольте, — перебив його Йоганн, — невже ніхто з вас не читав мого листа?

— Ми ознайомилися з ним і… — промимрив Скордам.

— І вирішили, що такі дрібниці можуть зачекати?

— Ні в якому разі! Як пан Оренвей вже сказав…

— Він, здається, сказав, що справами корони займаються після справ Криптена? Гадаю, його величність не знав, що тут вирішуються настільки важливі питання.

Під спопеляючим поглядом Йоганна поблажливість товстуна вмить випарувалася.

Інутілем та кілька радників оточили Йоганна.

— Певна річ, інтереси його величності завжди на першому місці.

— Це непорозуміння, професоре. Ні в кого й на думці не було знехтувати вашим візитом.

— Ми намагаємось сказати, що наше місто також потребує уваги. Інтереси корони завжди в пріоритеті, але повністю знехтувати інтересами городян ми теж не маємо права. Адже саме король поклав на нас обов’язок…

— Ви бачили печатку на конверті? — знову обірвав старого Йоганн. — Ви знаєте, чим займається Королівський університет?

— Звісно, професоре.

— Тоді ви розумієте, що питання, якими ми відаємо, не обмежуються одним містом чи графством. Наші справи стосуються інтересів країни!

Поки чиновники белькотіли вибачення, Йоганн попрямував до входу і увійшов у тьмяно освітлений хол.

— Я зараз же повідомлю мера про ваше прибуття, — пробелькотів Інутілем і затрусив коридором.

Секретар провів Йоганна в порожній кабінет в іншому крилі ратуші. Щойно Йоганн вмостився на м’якому, обшитому оксамитом стільці, як у кабінет увійшов невисокий чоловік з багряним обличчям.

— Мені сказали, тут вимагається моя присутність, — промовив він, звертаючись до Йоганна. Чоловік тримався бадьоро: широко розправлені плечі, по-військовому виправлена постава, владний голос.

«Не вистачає тільки павичого хвоста за спиною», — подумав Йоганн.

— Саме так, — він жестом вказав на вільне крісло. — Ви, як я гадаю…

— Лорд Шпотт, мер Криптена, до ваших послуг.

Чоловік обійшов навколо столу і сів навпроти Йоганна.

— То що привело професора Королівського університету до нашого міста?

— Одна справа, на яку його величність покладає великі надії. Але перш ніж я розкрию вам її суть, я хотів би… — Йоганн окинув недвозначним поглядом чиновників, що стовбичили в кабінеті.

Мер насупився.

— У нас не прийнято випроваджувати членів міської ради та обговорювати справи за їхніми спинами.

— Я мушу наполягати на конфіденційній бесіді, — сказав Йоганн, не реагуючи на грізні гримаси мера.

Вони свердлили один одного поглядом, поки мер, нарешті, не поступився:

— Упевнений, у вас вагомі причини. Панове, не відмовимо професору.

Чиновники, невдоволено перешіптуючись, потяглися до виходу. Мер не відводив погляд від Йоганна, поки двері за ними не зачинилися.

— То чим я можу служити його величності? — спитав він.

Йоганн витримав паузу.

— Ви цікавитесь тим, що відбувається у південних колоніях? — спитав він. — У тих, що знаходяться на підступах до Сальрійського басейну?

— Я знаю те, що висвітлює преса. Про решту можу лише здогадуватись.

— Тоді я розкрию вам деякі факти, про які ви, при всій повазі, не здогадаєтеся ніколи. Але спочатку прошу вас дати слово, що все, про що ви почуєте, не вийде за стіни цього кабінету.

— Як же інакше, — спокійно відповів Шпотт. — Даю вам слово лорда, градоправителя та вірнопідданого його величності, нагородженого орденом святого Лікодію третього ступеня.

Йоганн ще раз глянув на жовтий значок, що блистів з-під ворота сюртука, з усіх сил стримуючись, щоб не закотити очі.

— Дякую, — чемно схиливши голову, сказав він. — Отож, у південних колоніях виявлено значні поклади кам’яного вугілля. За попередніми підрахунками, розробка третини запасів дозволить покрити потреби континентальних територій. Якщо налагодити видобуток із усіх джерел, можна забезпечити триразове зростання виробництва та продаж вугілля за кордон на сто сорок мільйонів флоринів на рік.

— Чудова новина.

— Проблема в тому, що, хоча влада корони встановлена на всіх південних землях, колонії ще не отримали супутні їй блага. Місцева інфраструктура у жалюгідному стані, а кваліфікованих працівників серед тамтешніх дикунів не набереться і на пів шахти. Інформацію про поклади вугілля тримають у найсуворішому секреті, інакше сусідні держави не встоять перед спокусою захопити землі.

— У такому разі треба посилити місцевий гарнізон, допоки таємниця не розкрилася.

— Є підстави вважати, що це більше не таємниця. У кількох прикордонних селищах спалахнули заворушення. Вивчивши їх, військові радники короля дійшли висновку, що противники готують привід для вторгнення. Якщо вони роздмухують збройне повстання поблизу своїх територій, то зможуть заявити, що їм загрожує небезпека, і введуть війська.

Йоганн із задоволенням зазначив, що мер зацікавлено подався вперед.

— На нас чекає війна, — продовжував професор, — і в наших інтересах закінчити її якнайшвидше.

— Все це дуже інтригуюче, але що потрібно від мене? — спитав мер.

— Бачте, розстановка сил у регіоні не на нашу користь, — довірливо повідомив Йоганн. — Поки ми з вами розмовляємо, кораблі з солдатами та боєприпасами йдуть до наших колоній на всіх вітрилах, але це лише питання часу, коли супротивник зможе відрізати нам морські шляхи постачання. Та козир є і у нас. Думаю, для вас не секрет, що на будь-якій війні найбільше смертей трапляється не в сутичках з ворогом. Голод та хвороби — ось чого слід побоюватися насамперед. А в наших південних володіннях найбільше бід приносить тропічна лихоманка. Навіть у мирний час ця зараза забирає до десяти відсотків гарнізону на рік, а коли вибухне війна… Сторона, яка зуміє позбавити себе цієї проблеми, отримає незрівнянну перевагу. Тому у справі й замішаний я. Так сталося, що моя дослідницька група вже якийсь час працювала над вивченням тропічної лихоманки, і, без зайвої скромності скажу, ми досягли чималих успіхів. Його величність був у курсі наших досліджень, тому він доручив мені проаналізувати всі дані, які вдалося зібрати, і знайти ліки.

— І... ви їх знайшли? — спитав мер, коли мовчання затяглося.

— Саме тому я прийшов до вас по допомогу.

— Прошу, при всьому бажанні мені нема чим вам допомогти.

— Ось тут я з вами не погоджуся, — вигукнув Йоганн. — Мені стало відомо про делікатну ситуацію щодо… знеболювального.

— Морфій? — насторожився лорд Шпотт.

— Саме так, — відповів Йоганн, з показовою невимушеністю розглядаючи вулицю за вікном. — У моїх дослідженнях він відіграє важливу роль. Але в Криптені не можна купити морфій і навіть замовити його змоги немає. Я прошу вас зробити невеличкий виняток.

— Неможливо, — відрізав мер.

— Я прошу від імені його величності короля.

Старий лорд на мить зам’явся.

— Такі заяви, професоре, прийнято супроводжувати королівською печаткою, інакше ваші слова можна тлумачити як зраду.

По спині у Йоганна пробіг холодок.

— Ви звинувачуєте мене у брехні?

— Ні, — після довгої паузи відповів мер. — Просто я люблю, коли все робиться згідно із законом. А ви просите мене закон порушити, і навіть не надаєте підстав.

— Про що ви? Я ж щойно…

— Так, у вас важливе завдання. Але мені здається, що його можна виконати, не штовхаючи мене на злочин.

— Про який злочин мова? — дивувався Йоганн.

— Те, що я складаю закони міста, зовсім не значить, що я можу ними нехтувати, — з натиском промовив мер. — У постанові сказано: весь морфій підлягає вилученню… Якщо я відкрию сейф і видам морфій для потреб, про які ви, очевидно, не захочете розповісти місту, то, запевняю, трапляться події настільки неприємні, що вам буде не до досліджень.

— Навіщо сповіщати все місто? — не відступав Йоганн.

— Запаси морфію зберігаються під наглядом. Неможна отримати ні грана, аби дюжині людей не стало про це відомо. Втім, ви вільні продовжувати дослідження в будь-якому іншому місті.

Ясна річ, Йоганн вже думав про це. Він навіть вивчав карти околиць у пошуках відповідного місця. Але на багато миль навколо — нічого, крім спустошених селищ, де з медикаментів лише погано очищений спирт та висушений подорожник. Найближче велике місто на кордоні сусіднього графства, але там на нього чекають ті ж труднощі, що й у столиці: видобувати зразок для досліду йому доведеться не інакше як зі зброєю в руках! Криптен був майже ідеальним містом: досить розвинене, щоб тут можна було знайти все необхідне для досліджень, і при цьому настільки тихе і занедбане, що тут можна було залишатися практично невидимим.

— Моє завдання має залишатися в цілковитій таємниці. Я не можу колесити по королівству, зупиняючись у першому ліпшому готелі.

— Розумію, — кивнув мер, — ви так часто згадуєте своє завдання… Нелегка, мабуть, ноша для молодого парубка.

— Можу запевнити. Але я маю намір виконати його в найкоротший термін.

— Так, ви згадували у листі. Він був такий серйозний і офіційний, що я не втримався і зібрав про вас інформацію. Стара звичка, — додав він, помітивши подив на обличчі Йоганна, — ще з часів служби на флоті. Виявляється, ви гостюєте у нас майже два місяці і встигли озолотити місцевих аптекарів. Гадаю, ваша робота просувається активно.

— Наскільки можливо, з огляду на обставини.

— Однак у поштовому відділенні вас жодного разу не бачили. Ви не повідомляєте начальству про успіхи?

Йоганн скривився.

— Вважаєте, я маю надсилати звіти через листоношу? Може ще дати оголошення в газеті? Я передаю інформацію через довірених людей.

— Розумно. Мабуть, вони постійно їздять через наше малолюдне містечко.

— Ви насміхаєтеся, пане? — випалив Йоганн.

— У жодному разі, — з кам’яним обличчям відповів мер. — Ви згадували, що цінуєте свій час. Про себе я можу сказати теж саме, тож підіб’ємо підсумок. Морфій перебуває під охороною; переміщення, зберігання та торгівля заборонені. Якщо будь-хто спробує обійти заборону, негайно приєднається до збіговиська у міській в’язниці. Якщо король вважає, що цей захід повинен бути послаблений або скасований, я підкорюся його волі. Але я маю переконатися, що виконую волю його величності, а не третіх осіб.

— У такому разі я змушений повідомити начальство, що ви перешкоджаєте виконанню завдання державного значення.

— Робіть, як велить ваш обов’язок, — спокійно відповів мер. — Але поки Рада не знайде способу дозволити торгівлю, не викликавши хвилю злочинів і заворушень, морфій залишиться під замком.

— І коли ж вона знайде цей спосіб? — спитав Йоганн крізь зуби.

— Я дам про це оголошення. В газеті.

* * *

Загорнувшись у пальто, Йоганн брів вулицею і роздратовано копав гравій. Клятий, впертий старигань!

Йоганн дістав з кишені флягу з мікстурою і осушив її, намагаючись вгамувати біль, що розгорівся разом з образою. Усе всередині стислося, коли мер сказав, що збирав про нього інформацію. Схоже, даремно Йоганн тішився думкою, що він невидимка в Криптені. Якщо мер рознюхає, що він часто гуляє цвинтарем, видобувати матеріал для досліджень стане неможливо.

І все ж Йоганн терпів ці знущання недаремно. Мер згадав, що у міській в’язниці утримуються порушники заборони. Отже, у місті зберігся підпільний ринок. А якщо констеблям вдалося знайти порушників, то Йоганн зможе до них навідатися.

Вдома Йоганн наповнив флягу мікстурою та приготував реагенти для нової порції. Поки на гасовому пальнику підігрівався розчин, Йоганн піднявся нагору і покликав Ставклера.

— Скажіть, хтось приходив до мене останнім часом?

— До вас? — здивовано перепитав дворецький.

— Можливо, хтось приходив за моєї відсутності, розпитував про мене?

— Ні, що ви. Я неодмінно повідомив би.

— А Ліветта? — не вгамовувався Йоганн. — Вона могла говорити з кимось?

— До нас приходить тільки листоноша та дітлахи, які доставляють їжу. Якби хтось хотів бачити вас, ви негайно дізналися б про це.

Йоганн підійшов до бару, налив бренді у склянку.

— Добре, — сказав він, коли тепло розлилося по тілу.

Він наповнив другу склянку і простягнув її Ставклеру.

— Дякую, — кивнув дворецький, беручи напій.

— Я вважаю, що хтось намагається дізнатися подробиці моїх досліджень, — сказав Йоганн, пильно дивлячись дворецькому в очі.

— Можливо, слід звернутися в поліцію?

— Мені нема чим підтвердити свої здогади. До того ж закон не забороняє пхати носа в чужі справи. Але якщо хтось раптом з’явиться тут і почне винюхувати…

— Вам абсолютно нема про що турбуватися, пане… — почав Ставклер.

— Я не прошу вас брехати, — обірвав Йоганн. — Просто утримайтеся відповідати на будь-які запитання, доки не отримаєте моєї особистої згоди.

— Покладіться на мене, — вклонився дворецький.

— І не забудьте попередити дружину.

Йоганн взяв купу газет за тиждень і попрямував у підвал. Вже вдруге він забув приготувати нову порцію ліків перед тим, як спорожніла його фляга. Він ставав розсіяним. Йому доводилося робити більше нотаток під час експериментів, він збивався, виконуючи звичні процедури, постійно звірявся з довідниками…

Проклята перевтома — навіть у студентські роки Йоганн працював з меншою самовіддачею. Однак зараз не час сповільнювати темп. У нього буде час на відпочинок. Коли про його відкриття дізнається світ, коли він подорожуватиме з лекціями по всьому королівству, купатиметься у вдячності аристократів.

Тішачись мріями про визнання і славу, Йоганн переглядав газети і серед похмурих новин натрапив на цікаву замітку.

Повідомлялося, що патруль помітив волоцюгу, який намагався залізти у вікно покинутої будівлі. Порушник кинувся навтьоки, але був спійманий правоохоронцями. Не отримавши адекватного пояснення, констеблі оглянули халупу і виявили під віконною рамою кілька ампул із морфієм. Затриманий Моррат Грісем звинувачується в незаконній торгівлі морфієм і поміщений під варту в очікуванні суду.

— Ось ти мені і допоможеш, — усміхнувся Йоганн, відкинувши газету.

* * *

Поліцейський відділок знаходився за кілька кварталів від лікарні. Рано вранці Йоганн одягнув сіре поношене пальто, пов’язав шарф навколо обличчя і, прихопивши шкіряний саквояж, порожніми вулицями попрямував до відділку.

Біля входу ніхто не чергував. Йоганн відчинив двері і впіймав на собі погляди двох знуджених констеблів.

— Хто це до нас у таку рань? — попрямував до нього моложавий полісмен із густими чорними вусами.

— Я прийшов відвідати в’язня, — відповів Йоганн.

— І хто вам призначив?

Йоганн знизав плечима і простяг констеблю жменю флоринів.

— Що ви!.. — відсахнувся той.

Його напарник підвівся з-за столу, поклавши руку на пояс зі зброєю.

Йоганн висипав монети на стіл, потім дістав із кишені ще одну жменю флоринів.

— Проведіть мене до Моррата Грісема на п’ять хвилин, — сказав він.

— Без запису не можна… — пробурмотів констебль, не відводячи погляду від грошей, тоді побачив, як його напарник розпихує монети по кишеням і кивнув:

— П’ять хвилин. І щоб все було тихо, як в могилі!

— Звісно, — посміхнувся Йоганн.

Констебль провів Йоганна з приймальні і вказав на дерев’яні сходи, що вели до темного підвалу.

— Ступайте обережно, — попередив він.

Внизу було душно і сиро. Вже після першого вдиху Йоганн відчув важкість у грудях.

— Нічого не бачу, — сказав він.

— Гас закінчився два тижні тому. Орієнтуйтесь на мої кроки.

Вони йшли в цілковитій темряві, потім звук підборів констебля обірвався.

— Прийшли, — сказав він і почав перебирати ключі.

Пролунало глухе клацання, скрегіт дверей, і в непроглядній темряві виникла пляма тьмяного світла. Йоганн розгледів ґрати за дверима та віконце під стелею камери.

— Гей! — гукнув констебль. — Вставай, покидьок миршавий! До тебе відвідувач.

У тісній камері вздовж стіни стояло коротке ліжко з купою ганчір’я. Йоганн помітив на підлозі пару тарілок і погнутий кухоль, у кутку — відро, від якого добряче тхнуло.

— Ну що таке! — купа ганчір’я заворушилася, з-під неї виповз хирлявий чоловічок.

— Бігом сюди! — скомандував констебль. — Хтось хоче помилуватися твоєю вугристою пикою.

Арештант наблизився до ґрат, зиркнув спідлоба.

— Що? — прохрипів він.

Констебль повернувся до Йоганна.

— Я покличу вас, коли закінчу, — добродушно промовив той.

— Раджу не робити дурниць. Я буду поблизу.

— Як завгодно.

Слухаючи, як віддаляються кроки констебля, Йоганн розглядав Моррата Грісема. Його жорстке, зморшкувате обличчя було вкрите виразками. Сплутане сальне волосся стирчало в різні боки, маленькі перелякані очі бігали зі сторони в сторону.

— Хтось скаже, нащо мене розбудили в таку рань? — пролунав надтріснутий голос.

Йоганн подався вперед, його обличчя майже торкалося ґрат.

— Я прийшов спитати дещо, — тихо промовив він.

— Хто вас послав? — вигукнув Моррат нервово.

Йоганн мовчав.

— Фанктер? — не вгавав арештант. — У мене нічого немає, так йому і скажіть. Ці смердючі пси відібрали все!

— Всього одне питання, — сказав Йоганн. — Де мені купити морфій?

— Чого? — перепитав Моррат.

— Морфій. Зла доля занесла мене до цього міста, але, гадаю, ви можете мені допомогти.

Моррат вдивлявся в обличчя Йоганна, потім його фізіономія скривилася в пародії на посмішку.

— Хочете обвести мене довкола пальця? — реготів він. — Я вже сказав вашим шавкам, що Моррат Грісем не донощик! Даремно приперлися.

— Я не перебуваю на службі в поліції, — спокійно відповів Йоганн. — Я тут за власним інтересом.

— А як же! Думали, я попадусь на такий дешевий трюк?

Йоганн зітхнув. Сперте повітря душило його. Він дістав флягу з мікстурою, зробив кілька ковтків і сховав її до кишені.

— Я не збираюся вас дурити, — терпляче пояснив він. — Я лише намагаюсь купити морфій у цьому клятому місті.

— Якщо хочете вивудити це з мене, придумайте щось хитріше.

— Нехай так, — знизав плечима юнак.

Він дістав флягу, відкоркував і простяг через ґрати.

— Хабарі у вас такі ж жалюгідні, як і хитрощі! Виродилась лягава порода.

— Я просто хочу встановити довіру, — сказав Йоганн, — але якщо вам до смаку місцеві напої…

Моррат пирхнув і вихопив флягу, жадібно притулив її до рота — але після першого ж ковтка зігнувся навпіл гидливо плюючись.

— Що за бридота?

— Фенолфталеїн, — пояснив Йоганн.

— На смак як прокисла сеча!

— Це аналог отрути піщаного скорпіона. Грубо кажучи.

— Що? — витріщив очі Моррат.

— Піщаний скорпіон. Живе у південних посушливих країнах, найчастіше, очевидно, в пустелях.

— Я випив отруту цієї тварюки? — Моррат знову почав плюватися.

— Її аналог, — повторив Йоганн. — Отрута скорпіона має білкову природу, це складні та великі молекули. Але іноді проста речовина справляє на організм напрочуд схожий ефект. Фенолфталеїн, наприклад, так само викликає запаморочення, нудоту, жар, судоми, параліч і, зрештою, смерть.

— Брехня! — гаркнув Моррат, важко дихаючи. — Я на власні очі бачив, як ви пили з цієї фляги.

— Це навряд.

Йоганн запустив руку у внутрішню кишеню пальта, дістав флягу з мікстурою і зробив ковток.

— Отрута діє швидко, напевно, її крихітні молекули легко проникають через слизову оболонку шлунка в кров. Вже відчувається жар, ломота в тілі, тяжкість унизу живота? Далі буде гірше.

— Покидьок! — захрипів Моррат. Він зігнувся і схопився за ґрати. Обличчя викривилось від жаху.

— Я лише хочу отримати відповідь на запитання. А потім… — Йоганн дістав флакончик з блакитною рідиною і підніс його до обличчя Моррата. — Цього вистачить, щоб нейтралізувати отруту, але раджу не гаяти час.

— Мерзотник, шахрай! — хрипів Моррат. — Як ти посмів?

— Треба було встановити довіру. Сподіваюсь тепер я довів, що не перебуваю на службі в поліції?

— Клятий брехун, ти мене вбив!

— Ще ні, — Йоганн знову помахав флакончиком. — Скажіть, як мені дістати морфій, і будете жити.

Моррат стиснув зуби, обхопив руками живіт і звалився на підлогу.

— Церква! — промимрив він звиваючись. — Після заходу сонця… там ошивається хлопець на ім’я Гіфх Ендлер.

— Як я його впізнаю?

— Прокляття! — гарчав Моррат. — Він єдиний, хто ошивається вночі біля церкви і не виглядає як чортів безхатько!

— Дякую. Сподіваюся, я можу довіряти вашому слову.

— Присягаюсь своєю пропитою печінкою… Приходь вночі, покажи золото — і він сам з’явиться. Тепер скоріше, дай мені, дай…

Моррат застогнав і потягся до флакона.

— Боюся, це не допоможе, — сказав Йоганн, ховаючи флакончик у кишеню.

В’язень обдарував його поглядом сповненим страху і ненависті.

— Наволоч, шибеник, вбивця! — шипів він.

— Невже я схожий на вбивцю?

— Ти отруїв мене!

— Фенолфталеїн, звичайно, може вбити, але в тій концентрації, яку я вам дав, він застосовується як ліки. Пурген. Не доводилося користуватися?

— Ах ти брехливий!.. — Моррат знову схопився за живіт.

— Можливо, я сипнув зайву унцію порошку, тож ефект може бути помітнішим. Але ваше життя в цілковитій безпеці.

— Як тільки виберуся звідси, тобі кінець… — прохрипів Моррат, скорчившись на підлозі.

Йоганн розвернувся і зник у темряві.

* * *

Йоганн не поспішав до торговця морфієм. Дні він проводив у підвалі за приготуванням сумішей, вивченням анатомічних трактатів та підготовкою експериментів. У сутінках вирушав на цвинтар у пошуках свіжої могили. Ближче до ночі прогулювався околицями церкви.

У першу ж ніч Йоганн помітив людину, яка відрізнялася від пошарпаних волоцюг. Той блукав навколо церкви, раз-по-раз дістаючи кишеньковий годинник, що висів на поясі. Іноді до нього хтось підходив, обмінювався парою слів і прямував своєю дорогою.

Йоганн не знав, як до нього підступитися. Від людей такого сорту не варто чекати нічого доброго, та й привертати до себе увагу шахраїв не хотілося. Кілька ночей Йоганн вів запеклу суперечку у себе в голові, і, нарешті, наважився. Він прикрив обличчя товстим шарфом, насунув капелюха на чоло і попрямував до ймовірного Гіфха Ендлера.

— Чим можу допомогти? — без тіні люб’язності запитав той, коли Йоганн став на його шляху.

— Я хочу… купити дещо, — відповів Йоганн глухим голосом з-під шарфа.

— Дивний вибрали час.

— Так мені порадили.

— Он як? І хто ж?

— Приятель. Моррат Грісем, знаєте такого?

— Може, й знаю, — пролунала відповіла після довгої паузи. — А от вас бачу вперше.

— Правильно, — погодився Йоганн, насилу витримуючи пронизливий погляд водянистих очей. — Мене звуть Обенуст Лоїн, а вас, гадаю, Гіфх Ендлер?

В абсолютній тиші Гіфх голосно сплюнув.

— Моррату час навчитися тримати язика за зубами.

— Я переконав його, що мені можна довіряти, і вас смію запевнити у тому ж.

— Чорт із ним. То чого вам треба?

— Морфій.

— Доведеться розщедритися, — вишкірився Гіфх.

Йоганн дістав руку з кишені, у тьмяному світлі місяця блиснув золотий флорин.

— Скільки потрібно?

— А скільки є?

Бліде обличчя Гіфха посуворіло, сірі очі хижо примружилися.

— Дурні жарти залиште собі, — фиркнув він. — Скільки порцій купуєте?

— Я б волів взяти побільше. Тридцять-сорок унцій для початку.

— І навіщо стільки?

— А це вже моя справа, чи не так?

— Так. Але я спробую вгадати. Бажаєте отримати частину ходового товару, щоб собі урвати грошенят? І намагаєтеся зробити все ось так просто в лоба? Зухвалості вам не позичати; не можу сказати того ж про розум. Може, ще й адреси покупців знати хочете?

— Ні до чого, — намагаючись не втрачати холоднокровності, відповів Йоганн. — Морфій потрібний мені виключно для особистого користування, тож, запевняю, угода зі мною не зашкодить вашому промислу.

— Думаю, шахрай, який замислив поживитись за рахунок чужої ідеї, так би й сказав. Беріть-но свої запевнення і провалюйте, доки можете.

Гіфх говорив тихо і без виразу, але Йоганн відчув загрозу в його словах.

— Стривайте, — вигукнув він, примирливо піднявши руки. — Я нікого не намагаюся обдурити. Я прийшов купити морфій. Не хочете продавати багато, я візьму скільки дасте.

Гіфх окинув його поглядом з ніг до голови, скривився і сплюнув.

— Ні, — сказав він нарешті, — не хочу мати з вами справ.

— Але… — спробував запротестувати Йоганн, проте Гіфх махнув рукою, і безпритульні, які щойно тинялися по кутках, обступили їх щільним кільцем.

Йоганн помітив ножі в руках у деяких обірванців, інші тягли за собою кийки, надбиті пляшки.

— Якщо ви наполягаєте… — видавив він, видивляючись шлях до порятунку.

— Саме так, наполягаю, — Гіфх простягнув руку і вихопив у Йоганна монету. — Намагаюся не розкидатися своїм часом просто так.

— Похвальна звичка, — зітхнув Йоганн. — Гадаю, тепер я вас залишу?

— Пора би вже.

Ще один непомітний рух рукою — і в кільці безпритульних утворилася щілина. Йоганн ступив назовні і поспішив геть.

— Більше тут з’являтися не раджу, — прокричав йому Ендлер.

Йоганн повернув за ріг і щодуху помчав геть.