Моральний лабіринт

— Все гаразд, пане? — спитала Ліветта у розвалившогося в кріслі Йоганна. — Раніше вас з підвалу було не виманити, а сьогодні я протирала там двері і вперше побачила пилюку. У вас проблеми з роботою?

Якусь мить Йоганн дивився на неї порожніми очима.

— Можна й так сказати.

Підбадьорлива усмішка зійшла з обличчя покоївки.

— Не вбивайтеся так, — сказала вона, підсуваючи тацю з гарячим чаєм. — Ви молодий. Свого часу ви з усім упораєтесь. До того ж відпочинок вам не завадить.

Йоганн навряд чи почув хоч слово. Покоївка постояла ще хвилину, шукаючи привід затриматися, але нічого не вигадала.

— Я подам обід о п’ятій, — сказала вона. — Як щось знадобиться, дайте знати.

Йоганн не відповів. Тижнями він жив самою думкою, що варто йому зрозуміти, чого саме бракує в його концепції оживляння тканин — дослідження зрушить з мертвої точки. Але виявилося, що він відкрив не шлях до вічного життя, а непереборну стіну. Щоб розгадати всі таємниці, які зберігає в собі єдина жива клітина, знадобляться десятиліття, які у Йоганна відібрали. Якби тільки клятий ректор не нав’язав йому студентів того вечора!.. Втім, хто ж міг подумати, що новачки, не здатні відрізнити дистилятор від гальванічного елемента, можуть становити небезпеку.

Йоганн ненавидів возитися зі студентами, тож видав кожному колбу з розчином і велів тримати над пальником.

— Дослідіть, як працюють ендотермічні реакції, — сказав він. — Законспектуйте процес, а потім порівняйте із даними, які зібрали ваші колеги.

Спостереження за тим, як колір рідини змінюється при нагріванні мало зайняти студентів на кілька годин, тож у Йоганна залишався час для власних досліджень. Та вже за двадцять хвилин він почув тріск за спиною, ніби крапля олії шипіла на сковороді.

Йоганн обернувся подивитися, який неук заробив стусана — і заціпенів. Студент тримав колбу над кінчиком полум’я, так що вона розігрілася нерівномірно і почала тріскатися. Тільки бовдур тримав у руках не навчальну колбу, а одну з тих, що Йоганн приготував для своїх дослідів.

Йоганн кинувся до нього, вихопив колбу і почув дзвінке клацання.

— Геть! — крикнув він і відкинув колбу у дальній кут.

Руку ніби хльоснуло батогом, а через секунду пари фтору обпалили легені. Йоганн закричав. Замість крику з рота ринула кров, і від язика до самої діафрагми вжалило полум’ям. Студенти кинулися в коридор, а Йоганн звалився на підлогу.

Він прийшов до тями на лікарняному ліжку. Перш ніж встиг зрадіти чудесному порятунку, йому повідомили, що його легені «зотліли, як вуглик». Є, звичайно, мікстури, які допоможуть зняти біль, покращити утворення слизу, щоб було легше дихати, але пошкодження надто сильні, чекати на відновлення марно.

Йоганн слухав сухий звіт лікаря. Рот у нього був розкритий, між щелепами стояли металеві штирі. Піднебіння, язик і горло вкривали пов’язки. У грудях нестерпно пекло, а лікар все розповідав, як пошкоджені легені наповнюватимуться гноєм і розвалюватимуться, поки одного разу Йоганн не захлинеться кров’ю.

Виписані ліки тільки подразнювали шлунок, але Йоганн трохи підправив рецепт, і домігся того, щоб вони знімали біль і дозволяли легше дихати. Це подарувало йому кілька місяців, може, рік. Але результат залишався незмінним.

Зрозуміло, лікарі обіцяли йому ще менше, але вони розбиралися в анатомії не краще свіжувальників. А Йоганн знав, що спосіб вилікуватися є. Він сам відкрив його і, за злим глузуванням долі, виявився єдиним, хто зміг усвідомити всю його потенційну користь.

Третій день Йоганн спостерігав за жебраками перед будинком. Більшість з’являлися тут, щоб отримати порцію їжі, і одразу йшли. Деякі залишалися в наметах, щоб випросити добавку супу або згаяти час. Вони тинялися округою, пліткували, обмінювалися скромними пожитками і билися за скибку хліба. Майже всі бідолахи виглядали старими. Горбаті, кульгаві, беззубі. Буде дивом, якщо половина з них дотягне до весни, однак їхні смерті більше не обіцяли Йоганну ніякої користі.

Йоганн упав в крісло і заплющив очі. Експериментуючи з трупами, він може виростити лиш купу фаршу там, де має бути складний, багатотканинний орган. Потрібно вводити сироватку туди, де є живі клітини, які «спілкуються» між собою.

Йоганн взяв чашку з холодним чаєм, відпив ковток. Невже він поставить на кін чиєсь життя? Використає людину як каталізатор хімічних реакцій?

— Прокляття! — вигукнув він.

Він займався дослідженнями не для того, щоб перетворитися на вбивцю! Та й як це зробити? Підкрастися зі шприцем і увігнати сироватку між ребер? Тримати людину в лабораторії два-три дні, можливо під наркозом…

Чорт забирай, про що він взагалі думає! Він немає права розпоряджатися чужим життям.

Але що лишається? Чекати на смерть сидячи в кріслі? Забрати в могилу свої знання та надію на життя без хвороб? Ніхто крім нього не закінчить його роботи. Жоден із забобонних бовдурів, які називають себе вченими, не здатний на це. І хто знає, скільки десятиліть мине, перш ніж хтось вийде на слід, яким він зайшов так далеко…

Він уявив волоцюг, пошарпаних, брудних, хворих. У будь-якому разі їм небагато залишилось, але… одна річ, дивитися, як людина падає в прірву, і зовсім інша — підштовхнути її.

А-А-А-А!

Дзвінкий крик промайнув по всьому будинку і перейшов у ридання. Йоганн вискочив з вітальні і натрапив на зблідлого Ставклера.

— Що трапилося?

— Сюди! — старий з разючою спритністю рухався в бік кухні.

Йоганн йшов слідом. Він впізнав голос Ліветти: мабуть бідолашна перекинула каструлю гарячої води або впустила сковороду на ногу. Але коли Ставклер увірвався на кухню, вони побачили як Ліветта стискає в руці аркуш паперу.

Покоївка розгойдувалася на стільці і плакала. Обличчя її почервоніло, сиві пасма, що вибилися з-під чепчика, прилипли до мокрих щік. Ставклер упав перед нею на коліна, схопив за руки, сипав питаннями, але старенька лише хитала головою і повторювала:

— Померла, померла…

Йоганн налив трохи бренді і простяг склянку дворецькому. Ліветта продовжувала розгойдуватися, як маятник, постійно завиваючи. Ставклер міцно обійняв її, змусив зробити ковток і сидів біля неї, поки вона приходила до тями.

Йоганн підняв папірець, який випав з її рук.

— Це лист, — сказав він. — Підписано... Туртлер? Це ще хто?

Рідкісні схлипи знову злилися в гортанні ридання. Ліветта вирвалася з обіймів Ставклера, уткнулася обличчям у долоні.

— Це виконувач духівниці, — пробурмотів Ставклер, взявши листа у Йоганна. Його очі пробігли по рядках, потім втупилися кудись в порожнечу. Йоганн простягнув йому другу склянку бренді.

— Та поясніть, у чому справа! — вимагав він.

Тремтячою рукою старий поставив порожню склянку, з зусиллям провів долонею по обличчю, ніби намагався відігнати поганий сон.

— Пані Прозерпіни… не стало.

* * *

Міллери йшли вздовж порожньої дороги тонучи в снігу по коліна. Ліветта насилу пересувала ноги і обома руками трималася за Ставклера.

Трохи позаду плівся Йоганн. Він дивився на незграбні силуети і тішився, що не бачить їхні червоні і мокрі обличчя. Священик кілька разів перервав надгробну промову, бо його слова тонули у риданнях Ліветти. Труну опустили, яму закидали землею, над могилою встановили надгробок, а нещасні старі так і стояли біля останнього притулку Прозерпіни.

Ледве переступивши поріг будинку, вони взялися за хатні справи, але Йоганн бачив, що вони лишень намагаються відволіктися від горя, чіпляючись за звичну рутину та один за одного. Йоганн і сам журився у їхній присутності, але намагався не уникати старих. Щодня він чув несамовитий плач з кімнати прислуги — увечері, коли вони закінчували справи і вирушали спати, і перед світанком. Міллери засинали і прокидалися розбиті горем, а вдень відчайдушно тяглися до живої душі.

Йоганн порився у своїх запасах і змішав кілька мікстур для заспокоєння нервів. Від них Міллери ставали тихішими, але обличчя їхні, як і раніше, зберігали похмурий вираз.

— Може, вам варто відпочити? — запитав Йоганн. — Я можу найняти тимчасову прислугу, щоб ви оплакали втрату.

— Не забирайте в нас останню втіху, пане, — відповів Ставклер, витираючи пил з каміна. — Що ще допоможе нам не втратити розум, як не можливість виконувати доручення пані Прозерпіни. Вона довірила нам цей будинок, веліла стежити за ним, тримати в чистоті…

Голос дворецького зірвався, руки затремтіли. Йоганн наказав йому сміливо звертатися за будь-якою допомогою, яку він може надати, і вирішив більше цю тему не обговорювати. Наступного ранку до нього прийшов Ставклер. Блідий, з тремтячими руками, він поклав на стіл конверт і дивився на Йоганна.

— Що це? — спитав той.

— Лист, — із затримкою відповів дворецький. — Ще один лист від Туртлера, виконувача духівниці пані Прозерпіни.

Йоганн покрутив конверт у руках.

— Лист для вас, — сказав він.

— Мені не вистачає духу його відкрити. Зробіть послугу, прочитайте його за мене і скажіть, який ще удар обрушила на нас доля?

Йоганн кивнув, розкрив конверт і насупився.

— Що? Що там?

— Щодо спадщини, але нічого конкретного не сказано. Пан Туртлер і Боркрат відвідають нас сьогодні до обіду, щоб оголосити останню волю пані Прозерпіни.

— Господь милосердний! — схопився за серце Ставклер. — Невже нас виженуть із дому? Невже нам доведеться доживати віку в притулку?

— Стривайте, з чого ви це взяли? — здивувався Йоганн, дивлячись, як старий заламує собі руки і метушиться, немов божевільний.

— Ну, як же? Будинок успадкують родичі пані Прозерпіни. Нові господарі – нові порядки. Та й кому потрібні двоє немічних старих? Тільки в ангельському серці хазяйки було для нас місце, а тепер хто стане з нами возитися? Відправлять нас жебракувати по світу…

— Досить! — обірвав Йоганн. — По-перше, ми ще не чули новини від цього Туртлера. По-друге, я заплатив за проживання аж до весни. Ось вам моє слово: доки я тут господар, ніхто не посміє вказати вам на двері! А тепер опануйте себе, доки Ліветта не побачила. Чи ви вважаєте, що їй не завадить ще одне потрясіння?

— Що ви! — схаменувся дворецький. — Прийміть мої глибокі вибачення, пане. Мені так шкода, що я дозволив собі все це у вашій присутності…

Він витер непрохані сльози, поправив розпатланий сюртук.

— Дрібниці. Я розумію, як буває важко протистояти розпачу. Прошу вас, зробіть зусилля. І приготуйтеся до приходу шановних гостей.

— Миттю, пане, — вклонився дворецький. — Не знаю, як вам дякувати.

«Поридайте з дружиною на моїх похоронах, — гірко посміхнувся до себе Йоганн. — Нехай люди думають, що хоч комусь небайдужа моя смерть».

Дверний дзвінок мовчав. Сонце зникло за сірими будинками, залишивши їх відкидати похмурі тіні. Мороз дужчав, сніг повалив із новою силою. Йоганн подумав, що сьогодні до них ніхто не прийде, аж тишу порушив жвавий дзвін.

— Там знову цей суб’єкт, — доповіла Ліветта, повернувшись із передпокою.

— Ви про кого?

— Я не запам’ятала його імені. Ставклер сказав, що ви користувалися його послугами.

Біля вхідних дверей справді стояв кремезний чоловік, якому Йоганн нещодавно віддав жменю монет за п’ять фунтів кори.

— От і ви, пане! — вигукнув той, схопив чорний мішок і енергійно затрусив їм. — Зварганили тут із хлопцями дещо для вас.

Йоганн перевів розсіяний погляд з мішка на чоловіка, наче бачив його вперше.

— Ви ж сказали, що вам треба ще, — трохи занервував Терморт.

— Так, — нарешті відповів Йоганн, — вірно. Скільки тут?

— Десять фунтів! На цей раз ми рукави закатали як треба.

Йоганн глянув на терези, які простяг йому Терморт, сяючи гордістю.

— І навіщо вам стільки золота? — посміхнувся Йоганн.

— А як інакше? Жити зараз дорого.

— Вимушений погодитись, — кивнув Йоганн і повернувся до будинку за грошима.

«Купа кори обійдеться дорожче, ніж весь вміст лабораторії в підвалі. І скільки я виграю? Місяць, два? — зітхнув Йоганн. — Втім, це краще, ніж померти вже сьогодні з набитими кишенями».

Терморт склав руки ковшем, намагаючись утримати монети, що сипалися.

— Ох, пане! — вигукнув він, і блиск золота відбився в його очах. — Благослови вас Бог і всі святі. Ви не уявляєте, скільки життів зараз врятували!

— Дрібниці.

— Чесно кажучи, деякі хлопці сумнівалися, що ви одразу заплатите. Казали, що ви, як інші товстосуми, будете морочити нам голови. Але сьогодні я кожного пустомелю тицьну носом у монети і доведу, що пан Йоганн Маровайден хазяїн свого слова!

— Пусте, Терморт, це лише угода.

— Завдяки якій два десятки добрих людей сьогодні підуть додому щасливими. У їхніх грубках буде вогонь, а в тарілках — їжа. Якби в цьому місті було більше таких, як ви, може життя і не було б таким паршивим. А ви надовго до нас завітали?

— Боюся, ні.

— Оце прикро. Але, як кажуть, дякую і на тому. Хоч раз у житті мені довелося побачити чесного багатія. Якщо вам ще щось знадобиться, ви тільки свисніть, і старий Терморт буде до ваших послуг. Сподіваюся, що і ви не розчарувались, маючи зі мною справу.

— Анітрохи, — усміхнувся Йоганн. — Насправді ви можете мені де в чому допомогти. За відповідну платню, звісно.

— Хоч зараз!

— Справа в тому… — почав юнак, на ходу вигадуючи, як краще підступитися до справи. — Ви, мабуть, здогадалися, що я проводжу наукові досліди і мені потрібні різні хімічні реагенти. Саме зараз мені не обійтися без морфію.

— Мор?.. — мало не поперхнувся Терморт. — Ви приїхали не до того міста, пане.

— Мені відомо, що попри жорсткі заходи торгівля морфієм не припинилася остаточно.

Йоганн багатозначно дивився на співрозмовника, той розгублено вирячився на нього.

— Я тут людина чужа, — продовжив Йоганн, — не кожен наважиться вести зі мною справи. А ви можете розраховувати на певну міру довіри.

— Я не розумію, пане.

— Мені потрібен посередник, щоби купити морфій у місцевих торговців.

— Це незаконно!

— Це варварський закон! Його запровадили, бо місцева влада не в змозі виконувати свої обов’язки. Замість того щоб захищати жителів міста, вони попрали ваші права, та ще й хваляться цим!

— Ви не знаєте, що тут діялося, — замотав головою Терморт. — Заборона врятувала сотні людей.

— А як щодо тих, хто страждає у стінах лікарні, бо лікарям недозволено застосувати морфій? Чи аптекарів, у яких конфіскували куплений товар? Я вже мовчу про мої скромні інтереси.

— Ну… — почав Терморт, але думка, що зріла в його мозку, так і не з’явилася.

— Втім, забудьте, — махнув рукою Йоганн. — Яким би безглуздим не був закон, переступити його — значить наразити себе на небезпеку. Я не маю просити вас про таке.

Терморт зам’явся.

— Між нами, пане, нащо вам потрібен морфій?

«Щоб не так боляче було вмирати», — подумав Йоганн і відповів:

— Мої дослідження не принесли результату. Моя остання надія, що морфій допоможе мені виправити… неприємні наслідки.

Терморт переступав з ноги на ногу, потім стрепенувся, розсував золото по кишенях.

— Ви благородна людина, пане Маровайдене, я з радістю вам допоможу! — сказав він, вперши рішучий погляд у Йоганна.

* * *

Йоганн спустив мішок з корою в підвал, заштовхав його під операційний стіл і ледве встиг повернутися в насиджене крісло у вітальні, як у дверях з’явився Ставклер.

— Панове Туртлер і Боркрат просять вашої аудієнції, — доповів він, з останніх сил зберігаючи незворушний вигляд. — Бажаєте прийняти їх тут?

— Думаю, так. Запросіть їх увійти та подайте напої.

— Буде виконано, — вклонився дворецький.

Щойно стряпчі увійшли — одразу ж кинулися до каміна.

— Вибачте, що турбуємо так пізно, — почав Боркрат, простягаючи руки до вогню. — Останнім часом стільки справ.

— Дрібниці, — відповів Йоганн. — Сідайте, випийте чогось.

— Дякую, але ми зайшли на кілька хвилин. До речі, — схаменувся клерк, — дозвольте відрекомендувати, це пан Туртлер Герас, виконувач духівниці пані Прозерпіни.

Немолодий чоловік відважив манірний уклін, його довга борода затремтіла. Туртлер спритно вмостився на диван, розкрив шкіряний портфель і витяг акуратно складений аркуш паперу.

— Як і сказав пан Боркрат, ми не заберемо у вас багато часу. Ми маємо намір повідомити останню волю покійної і подбати про всі формальності.

— Прошу, — відповів Йоганн.

— Однак для цього тут повинні бути присутніми — Туртлер примружився, намагаючись розібрати дрібні літери на документі, — Ставклер Міллер та Ліветта Міллер.

Дворецький, який розставляв келихи з бренді, тривожно глянув на Йоганна.

— Звісно. Ставклере, будьте ласкаві, покличте дружину.

Ліветта увійшла до кімнати, спираючись усім на тілом на руку чоловіка. «Аби Ставклер не бовкнув зайвого передчасно», — подумав Йоганн. Бліда, з тремтячими губами, вона сіла на стілець, вчепившись за сюртук чоловіка, який стояв біля неї.

— Насамперед, — почав Туртлер, — дозвольте висловити глибокі співчуття вашій втраті. Пані Прозерпіна була видатною жінкою. У Криптені не знайти людину, яка не відчула б її самовідданої доброти. Ми невтішно оплакуємо близького друга, який для багатьох був ріднішим за тих, з ким нас пов’язують сімейні узи.

Йоганн не дивився на Ліветту, але чув її постійні схлипи.

— Ми зібралися, — продовжив Туртлер, — оголосити останню волю пані Прозерпіни. Серед безлічі людей, названих у заповіті, вона вказала подружжя Міллерів. За роки відданої служби пані Прозерпіна залишила вам вексель на суму п’ять тисяч золотих флоринів, який можна перевести в готівку в будь-якому банку королівства, і будинок на вулиці Мейру, 44, — Туртлер описав рукою півколо, — в якому ми зараз перебуваємо.

— Боже милостивий… — прошепотів Ставклер.

Ліветта притягла чоловіка до себе і уткнулася обличчям у його живіт.

— Щоб засвідчити право власності, підпишіть цей документ, — сказав Туртлер, дістаючи зі свого портфеля ще один аркуш. — Про решту формальностей попіклується пан Боркрат.

— Вважатиму за честь, — промовив той. — Але спершу треба вирішити один делікатний момент. Пані Прозерпіна підписала договір оренди майна з паном Маровайденом, і термін договору ще не минув. Варто вам підписати документ на право власності, і згадане майно перейде у ваше володіння, проте зобов’язання, пов’язані з ним, не можна анулювати, оскільки орендар вніс плату за весь термін проживання…

Було схоже, що Боркрат підготував цілу промову, але Ставклер обірвав його.

— Пан Маровайден — бажаний гість у цьому домі, — вимовив він несподівано твердим голосом, — і вільний залишатися тут так довго, як йому завгодно.

— О. В такому разі проблему вирішено.

Гості встали з дивану, потиснули руку Йоганну, потім Ставклеру. Дбайливо поплескали по плечу ридаючу Ліветту.

— Попрошу вас зайти до мене в контору наступного тижня, щоб підготувати папери, — сказав Боркрат.

Туртлер отримав підписи Ставклера і Ліветти на заповіті та ввічливо вклонився.

Дворецький провів їх до виходу, подав речі, замкнув двері. Потім повернувся у вітальню і зі звичайною для нього делікатністю повідомив:

— Чекаю на ваші розпорядження, пане.

— Я тут більше не пан, — спробував посміхнутися Йоганн.

— Свята, свята жінка! — заголосила Ліветта.

Ставклер кинувся до неї, Йоганн теж підійшов, не уявляючи, чим може допомогти. Покоївка розгойдувалась на стільці, несамовито ридаючи. Ставклер обійняв її, намагаючись втішити, хоч і сам без кінця схлипував.

— Янгол у плоті! — плакала старенька. — І після смерті подбала про нас, грішних. А ми навіть не встигли належне їй віддячити!

— Ну ж бо, Ліветто, пані знала, як ми її любимо.

— Чому їй було відміряно так мало часу? Хто, як не вона, заслужив на довге та щасливе життя!

— Не нам вирішувати, кому і скільки часу проводити на землі, — відповів Ставклер, міцніше притискаючи дружину. — Але не варто забувати, що все робиться на благо. Пані Прозерпіна зараз у кращому світі, отримує заслужені нагороди за свої добрі справи.

— Так, — схлипнула Ліветта.

«Ні, – подумав Йоганн. — І ви обоє це знаєте. Інакше не плакали б від невтішного горя, як маленькі діти».

Незабаром Міллери пішли в спальню, щоб оговтатися від потрясінь, а Йоганн спустився в підвал. Розтер у ступі кору, залив її розчинами. Він помилився, вважаючи, що стоїть перед вибором: забрати життя чи ні. З його участю чи без, люди вмирають. Інші змушені миритися з цим, і кожен робить це як уміє: хтось переконує себе, що смерть — не кінець, інші намагаються забути про трагічну долю всього живого, щоб відстрочити страх і розпач до фатального моменту. Деякі вдаряються в нігілізм і знецінюють життя до такої міри, що у смерті бачать порятунок.

Але він, Йоганн Маровайден, може реально щось змінити. У його владі, якщо не знищити смерть, то перетворити її на виліковну хворобу. Для цього доведеться використовувати чиєсь життя, може навіть відібрати його! А якщо він закине дослідження, то прирече на загибель мільйони. Прокляття! Схоже йому на роду написано стати вбивцею, вибір лиш в тому, кого йому вбити.