Моральний лабіринт

Кілька днів Йоганн корпів над тілом Мордрага: повторював експеримент на різних тканинах і органах, змінював зовнішні умови, аналізував усі фактори, що впливають на кінцевий результат.

Коли сироватка закінчилася, Йоганн витяг з купи мотлоху казан, змішав у ньому луг і відправив туди останки Мордрага, а сам заходився вивчати та систематизувати записи.

Майже всі його гіпотези підтвердилися. Старі клітини під впливом сироватки активно руйнувалися, а на їхньому місці утворювалися нові. Реакція проходила так швидко, що в якийсь момент температура піднялася майже на сімнадцять градусів! Зрозуміло, що в живому тілі такого допускати не можна, але це зовсім не проблема: швидкість реакції легко контролювати.

І все ж Йоганн не поспішав повторювати експеримент на собі. Незважаючи на разючий відновлювальний ефект, сироватка працювала незграбно. Нові клітини росли швидко, але розташовувалися безсистемно, групувалися у безформні грудки, замість скластися в закінчену композицію.

Йоганн повторив процедуру у кількох частинах тіла. Майже спустошивши комору з реагентами, він зумів задати напрям зростання судин навколо печінки. Далі судини розгалужувалися абияк: зав’язувалися в петлі, пронизували органи і одна одну. Нервові волокна поводилися не краще. Перевіряючи рефлекси «ожившої» руки і інших м’язів, Йоганн виявив, що вони — ніби карикатура на такі у нормальної людини.

Йоганн бився над обома проблемами, але незабаром матеріал для сироватки закінчився і довелося готуватися до походу на цвинтар.

— Ви нарешті вибралися з підвалу, пане! — вигукнула Ліветта, побачивши Йоганна у вітальні. — Вигляд у вас такий, ніби прогулянки на свіжому повітрі вам потрібні більше, ніж хліб насущний; вибачте мій довгий язик.

Ліветта дістала з кишені фартуха конверт і поклала його перед Йоганном.

— Лист із Ферфаллен-холу! Мабуть, пані Прозерпіна запрошує вас у гості.

Йоганн розкрив конверт. Пустивши в хід усі відомі їй обороти, Прозерпіна «сердечно заклинала» Йоганна відвідати її звану вечерю.

— Боюся, я не можу дозволити собі відірватися від справ. Навіть на один вечір.

— Ви не пошкодуєте, пане. Там будуть найвпливовіші люди міста.

— І все ж я відмовлюся, — відповів Йоганн, ледве стримуючи поблажливу посмішку.

— Як буде завгодно. Накажете подавати сніданок?

— Так, — повагавшись, відповів Йоганн.

Ліветта бадьоро чкурнула на кухню. Її порадувала можливість красиво розкласти їжу на доглянутому столі, а не залишати годинами плекані страви на пильній підлозі біля підвалу.

Копирсаючи виделкою у запіканці з вугром, Йоганн гортав газети і переглядав, чи не трапилося чогось вартого уваги, поки він був зайнятий дослідами. Криптен виявився не багатим на події: учора випав перший сніг, слухання стосовно морфію знову перенесли, а доктор Роберт Лістон попереджав про можливий спалах грипу і давав городянам поради, як уберегтися від хвороби. Редакція вітала кількох поважних городян із днем народження, — і жодного некрологу.

Йоганн відкинувся на спинку дивана, визирнув у вікно. Вітер давно обірвав останнє листя з дерев, небо заволокло килимом сірих хмар, на землі вздовж дороги проступила заморозь.

На відміну від мешканців Криптена Йоганну було чим зайнятися. Потрібно роздобути нове тіло для дослідів та поповнити запаси реагентів.

Надворі було сиро. Від одного вдиху вологого повітря легені налилися свинцем. Йоганн підтягнув шарф до рота і намацав флягу з мікстурою в кишені пальта.

Аптекар впізнав Йоганна, тільки-но той переступив поріг, і поцікавився, як ідуть дослідження.

— Результати багатообіцяючі, — не стримався Йоганн, — але хвалитися поки рано.

— Що ж, успіхів.

— У газеті пишуть, що слухання щодо морфію перенесли, — сказав Йоганн, поки аптекар зважував на терезах порошки та суміші.

— Правда? Я ще не читав сьогоднішній випуск.

З того, як пильно аптекар почав рахувати піщинки відмірюючи десять унцій стрихніну, Йоганн зробив висновок, що тема йому не цікава. Однак морфій дістати було необхідно: субстрат для сироватки без нього «дозрівав» набагато довше, а ризик ускладнень зростав. До того ж процедуру на собі потрібно проводити з ефективним знеболюючим.

Розрахувавшись за реагенти, Йоганн наказав доставити все в будинок Прозерпіни і попрямував до лікарні. Стара будівля тулилася до пагорба за ринковою площею. Повітря всередині було важким від запаху гною, крові та ліків. Здавлені стогони долинали з палат і луною відгукнулись в коридорах.

Біля входу в загальну палату стояли санітари у щільно затягнутих накидках та чорних рукавичках до ліктів. Вони швидко розмовляли і постійно кидали нервові погляди на дальній кінець коридору.

Йоганн піднявся на другий поверх і побачив двері з табличкою: «Доктор Роберт Лістон». Він розправив відвороти пальта і голосно постукав. Незачинені двері прочинилися.

— Що ще? — крикнув худорлявий чоловік, не підводячи голови від стосу бланків.

— Прошу вибачити, — сказав Йоганн, — я хочу поговорити з керуючим.

Чоловік подивився на відвідувача. У світлі лампи блиснула гладка маківка; густі довгі бакенбарди здригнулися.

— Дозвольте представитися, доктор Роберт Лістон, — відповів він, встаючи з-за столу й потискуючи Йоганну руку. — Чим можу допомогти?

— Справа в тому, що я нещодавно приїхав у Криптен, сподіваючись, що провінційне життя дозволить мені зосередитися на дослідженнях…

— То ви натураліст? — усміхнувся лікар.

— За духом безперечно. Зараз я зайнятий конкретною задачою, на яку натрапив, ще працюючи над дисертацією.

— Невже ви з академічних кіл? — майже з надією спитав лікар. — Де ж ви працюєте?

— В Королівському університеті, — машинально відповів Йоганн, перш ніж згадав, що його звільнили з посади.

— Не може бути! — вигукнув керуючий, мало не плеснувши в долоні. — Дозвольте сказати, що це велика честь. Свій диплом я отримав у Тун-Ейтенському, потім перебрався до столиці з наміром продовжити навчання у самій, так би мовити, alma mater. Але, як часто буває, обставини завадили мені втілити мрію.

— Прикро чути, — сказав Йоганн.

— З того часу моє життя неодноразово приймало новий оборот, — відмахнувся лікар. — Однак ви зобов’язані погостювати в мене і вгамувати мою цікавість про Королівський університет!

— Я…

— Я не прийму відмови! — вигукнув лікар, прочитавши відповідь на обличчі Йоганна. — Увійдіть в моє становище. Хлопчик, який мріяв про море, але так і не ступив на палубу корабля, може здійснити мрію в історичних книгах. Як і «солдат», який не тримав у руках ні мушкета, ні шпаги. Навіть про життя королів та імператорів написані романи, а юнак, який думав, що йому судилося стати професором у найбільшому університеті, так і не побував у його стінах.

Помітивши, що Йоганн подався назад від його натиску, керуючий зніяковів.

— Вибачте мою нестримність, — сказав він, вкрившись рум’янцем. — Однак шанс, що до мене в кабінет завітає ще один професор Королівського університету — менш ніж мізерний.

— Розумію, — усміхнувся Йоганн, — я із задоволенням задовольню вашу цікавість. Але моя робота не терпить зволікання. Власне, цим і пояснюється мій візит. Мені потрібна певна кількість морфію для досліджень.

Добродушне обличчя лікаря посуровішало.

— Боюся, я не зможу вам допомогти, — відповів він.

— Я зрозумів, що можливі певні складнощі…

— Продаж, транспортування та зберігання морфію у місті заборонено до слухання справи.

— Але як ви практикуєте?

— Доводиться викручуватися, — визнав керуючий. — Згадувати старі методи, вигадувати нові. Пари ефіру, наприклад, можуть бути непоганою заміною. Іноді.

— Ефіру? Від них опіки по всій носоглотці! А потім ще гірше…

— Мені відомі недоліки цього методу. Сподіваємося, що найближче слухання позбавить нас цієї проблеми, але до того часу, на жаль… — він безпорадно розвів руками.

— Розумію, — кивнув Йоганн. — І все ж, як один лицар академічного кола — іншому, скажіть, чи є спосіб продовжити дослідження? Запевняю, я…

— Мені більше нічого додати! — відкарбував Лістон. — У мене сьогодні призначено ампутацію, де будуть присутні три десятки спостерігачів, у тому числі професор Форклестер із колегами. А у бідного старого зовсім погано з серцем, доповім я вам. Тож запевняю, якби я мав можливість застосувати морфій, я б нею скористався!

Вираз обличчя лікаря давав зрозуміти, що розмова закінчена, але Йоганн не хотів завершувати зустріч на негативній ноті.

— Вибачте мою наполегливість, — сказав він м’яко. — Вона викликана бажанням якнайшвидше завершити дослідження. Впевнений, вам знайомий азарт вченого, який іде по сліду таємниці.

Керуючий дивився спідлоба, але вираз його обличчя пом’якшав.

— І ви мені пробачте, — сказав він. — Для мене це дуже болісна тема. Роботи стільки, що спати доводиться у кабінеті. Починається епідемія, скоро в лікарні буде не проштовхнутися. То інспектори з ради шастають, то поліцейські вештаються по кутках. За хворими нема кому доглядати, а я сиджу в кабінеті та заповнюю бланки. І на довершення — жодної ін’єкції морфію, щоби зменшити страждання.

— Зізнаюся, я не стикався з подібним, — обережно почав Йоганн. — Контроль, сувора звітність — так, але щоб заборонити продаж морфію! Чому ввели такі жорсткі заходи?

— Місто переживає не найкращі часи, — зітхнув Лістон. — Роботи мало, люди бідують, процвітає підпільна торгівля алкоголем. Негідники варять пійло, продають волоцюгам, ті його розбавляють і перепродують. Прикра ситуація з точки зору безпеки городян. Але влітку Криптен зіткнувся з новим лихом. Хтось скуповував морфій, розбавляв його і продавав зневіреним дурням. Коли бідолахи поверталися по нову порцію, з них вимагали більше грошей. Почастішали крадіжки, пограбування. Дійшло навіть до вбивства! У нашій глушині це нечувано. Розгнівані городяни мало не взяли правосуддя в свої руки, тож мер вчинив мудро.

— Але ж минуло вже скільки: три, чотири місяці? За цей час уже б можна знайти якесь рішення.

— Рада має затвердити протокол із закупівель та продажу морфію, але засідання раз у раз відкладають.

— Ось як, — зітхнув Йоганн. Усередині все кипіло. Дослідження опинилися під загрозою через бюрократичну тяганину.

— Запевняю, ви не єдиний, чиїм інтересам зашкодила ця ситуація. Впливові люди наполягають, щоб мер почав діяти, тож, дозволю собі сподіватися, найближчими днями все налагодиться.

* * *

Чашка гарячого чаю заповнила ароматом охололу за ніч кімнату. На таці лежали тістечка з кремом і конверт, підписаний жіночим почерком. Старенька Ліветта могла не поставити на піднос цукорницю або забути серветку, але запрошення господині вона завжди викладала на чільне місце.

Йоганн зламав воскову печатку, дістав листа. На трьох списаних з обох сторін аркушах Прозерпіна висловлювала свою повагу, справлялася про здоров’я та стан справ, ділилася новинами і «висловлювала надію, що він вшанує своєю присутністю звану вечерю».

З дитинства Йоганна дивувало, чому люди тринькають час на рутину, замість займатися важливими справами. Свого часу гувернантці доводилося ганятися за ним з різками, щоб посадити за стіл, і навіть тоді він примудрявся сховати книгу під жилеткою, і читати, коли вона відволікалася. Якби його воля, Йоганн взагалі відмовився б від їжі. Сама думка, що йому доведеться витрачати на неї час, коли величезний, повний загадок світ чекає, щоб його дослідили, повністю відбивала апетит.

— Ставклер! — покликав Йоганн. — Будьте ласкаві, доставте лист з відповіддю до Ферфаллен-холу.

— Неодмінно! — посміхнувся дворецький. — Пані буде рада вашому візиту.

Йоганн не збирався радувати Прозерпіну. Він познайомиться з місцевими товстосумами і, можливо, хтось із них переконає мера відновити продаж морфію.

Решту дня Йоганн провів у спальні, перечитуючи праці, які зумів врятувати з Університету. В основному роботи Асклепія — єдиного античного мислителя, до думки якого Йоганн ставився шанобливо. Страшно подумати, як самотньо жилося цій людині, яка випередила свій час на тисячоліття! Асклепій першим заявив, що старіння — це хвороба, яку треба лікувати, а не природний стан, з яким слід змиритися. Він міркував про смерть, як про ваду людської природи, яку потрібно, а головне, можна виправити. Майже дві з половиною тисячі років потому Йоганну доводиться продовжувати звідти, де Асклепій зупинився. Важко повірити, але, схоже, всі інші знайшли собі важливіші справи, ніж боротьба із власною смертю.

* * *

— Ви прийшли! — зраділа Прозерпіна, вітаючи Йоганна в передпокої. — Зізнатися, я не повірила, побачивши вашу відповідь на запрошення.

Хазяйка взяла Йоганна під лікоть і повела до їдальні.

— Я знаю, що ви людина зайнята і вам ніколи відволікатися, — воркувала вона, — але яка удача, що ви завітали саме сьогодні.

— Чому? — здивувався Йоганн.

— Привід, з якого я всіх зібрала… Втім, що це я? Вибачте, що так з порогу вам докучаю. Давайте я спочатку представлю вам решту гостей, скуштуйте чогось, викуріть сигару, а вже потім я мучитиму вас своєю жіночою балаканиною.

З тьмяного коридору вони увійшли до просторої кімнати. Від світла десятків свічок, помножених відображенням дзеркал, срібних приладів і коштовностей, Йоганн примружився.

— Пані та панове, дозвольте представити, наш особливий гість! — пролунав переливчастий голос Прозерпіни. — Йоганн Маровайден, професор Королівського університету.

Кілька секунд гості розглядали Йоганна, наче нову форму життя, а потім іскорка цікавості в їхніх очах згасла.

— Це бомонд Криптена, — продовжувала Прозерпіна, — люди, чиїми зусиллями наше улюблене місто продовжує жити навіть у такі скрутні часи.

Вона поглядом вказала на лисого чоловіка з густими рудими вусами, який сидів у кріслі, ліниво покурюючи сигару.

— Це пан Вурденстром, людина надзвичайно гострого розуму. Думаю, вам буде цікаво з ним поговорити. Його остання книга перекладена п’ятьма мовами.

— Письменник?

— І багатьма визнаний талант, до того ж.

Йоганн закотив очі, але, на щастя, ніхто, крім Прозерпіни, цього не бачив.

— Праворуч від нього пан Німанд із дружиною. Обидва мають великий вплив…

Прозерпіна старанно виконувала роль господині. Одних гостей вона залучала до розмови і представляла Йоганну особисто, про інших розповідала сама. Тут зібралися спадкоємці великих, за мірками Криптена, статків чи мануфактур, які роками борсалися у своєму закритому товаристві. Жінки виблискували коштовними намистами, тіарами, браслетами та сережками. Деякі чоловіки крутили в руках тростини з різьбленими набалдашниками або щохвилини діставали з нагрудної кишені золотий годинник…

Бажання кинутися навтьоки збільшувалося після кожного нового знайомства, але Йоганн нагадував собі, що прийшов у справі.

Невдовзі гостей покликали до столу. Слуги непомітно наповнювали келихи, змінювали страви, розкладали нові прилади. Хазяйка займала всіх бесідами, але які б теми Прозерпіна не підкидала, розмову перехоплював Вурденстром.

— Шановні гості! — вигукнула Прозерпіна, коли розмова вчергове почала переростати в суперечку. — Дякую вам усім за те, що вшанували мене своєю присутністю. Вечір у компанії таких світлих і шляхетних людей — високий привілей, і я нескінченно вдячна вам. Однак я попрошу вас про ще одну послугу. Справа в тому, що наше улюблене місто зазнає деяких труднощів, і одну з них я хотіла б сьогодні обговорити.

— Що цього разу, дорогенька? — запитала літня дама, що сиділа навпроти Йоганна.

— Гадаю, ви всі помітили, у якому стані перебуває міська школа. Будівля ось-ось завалиться, вчителям доводиться проводити заняття просто неба, а на вулиці вже мороз. Дітям не вистачає підручників та письмового приладдя, через низьку оплату вчителі вимушені шукати додатковий заробіток…

— Громадська освіта приречена на провал! — втрутився Вурденстром. — Це очевидно будь-кому з головою на плечах.

— Дозвольте, мені здається, що це гідна ідея, — чемно, але твердо заперечила Прозерпіна. — Хіба поширювати знання та просвічувати юні уми не благородне завдання?

— Те саме говорили про книгодрукування! — пирхнув Вурденстром. — «Поширимо знання серед челяді», «Піднімемо їх до нашого рівня». А що натомість? Не ми тягнемо їх нагору, а вони тягнуть нас вниз! Топлять в океані безталанного чтива, яке не варте паперу, на якому надруковано. Вони отримали доступ до літератури та осквернили її! Невже вам цього мало?

— Але… якщо так згущувати фарби!.. Я схильна думати, що це питання набагато складніше, щоб так просто від нього відмахнутися.

— Голубонько, всі ви так думаєте. З благородних спонукань вигадуєте для дикунів піднесені заняття. Їм не потрібні знання, не потрібне мистецтво, і всю мудрість світу вони проміняють на паршивий мідяк.

— Як ви можете заявляти це так безапеляційно? Адже є стільки прикладів…

— Дурниці! Ви говорите якраз про винятки. І на кожен я готовий навести сотню прикладів, що підтвердять мою правоту.

Щоки Прозерпіни почервоніли. Вона окинула гостей за столом швидким поглядом.

— У нас у гостях професор Королівського університету! — вигукнула вона. — Давайте спитаємо його думки. Як ви вважаєте, пане Маровайдене, чи корисно робити знання доступними для кожного?

Йоганн, повністю захоплений власними роздумами, не чув і половини того, про що вони говорили — і тут всі разом витріщилися на нього. І особливо хижо цей Вурденстром.

— Знання? — мугикнув він. — Думаю, лише так ми не дамо їм зникнути. Адже ви не хочете змінити свою модну сукню на оленячу шкуру?

— Що ви маєте на увазі? — спитав молодик, що сидів поряд.

— Якщо всі знання світу зосередити в одній голові, чим це скінчиться?

Юнак невпевнено стенув плечима.

— Тим, що вони зникнуть, як тільки ця голова опиниться в могилі, — відповів Йоганн. — Але й без цього їхня цінність близька до нуля. Одна освічена людина так само безпорадна серед зграї невігласів, як озброєний солдат у натовпі дикунів. Якщо поділити знання серед невеликого кола привілейованих осіб, їх принаймні вдасться зберегти. А якщо зробити їх доступним кожному…

— Отримаєте гармидер! — вставив Вурденстром.

— Можна сказати і так, — кивнув Йоганн. — Звичної картини світу більше не буде. Ідеї, народжені сотнями могутніх умів, просто розірвуть її на шматки. Як і ту, що прийде після неї. А потім наступну, і так поки не вичерпається сама людська уява.

— Ви вважаєте, що це добре? — уточнила Прозерпіна, не розуміючи, куди він хилить.

— Це прогрес, яким ми зараз насолоджуємося, — Йоганн підняв келих і зробив ковток вина. — Ми намагаємося пояснити світ, але швидкість, з якою одна недосконала теорія змінює іншу, показує, що ми здобуваємо знання надто повільно. Деякі концепції домінують у свідомості людей століттями, доки знайдеться хтось, здатний їх спростувати. У наукових областях досі посилаються на роботи античних мислителів! Нам потрібен «гармидер», хаос, вир нових ідей, інакше ми не виберемося з задушливого Середньовіччя.

— Упевнений, якби ці середньовічні новатори знали, куди приведуть їхні авантюри, вони б двічі подумали, перш ніж відкривати рота, — схрестивши руки над животом, пробурчав Вурденстром.

— Ви вважаєте, що прогрес не приніс користі? — насупив густі брови високий старий, що сидів біля Прозерпіни. — Вам не подобаються залізниці, нові торговельні шляхи, промислове виробництво, товари з усього світу?

— Цяцьки на втіху дітлахам! — пирхнув Вурденстром. — Мотлох з далеких земель, яким завалена кожна крамниця, не робить нам користі. Це розбестило нас, відвернуло від справжніх цінностей. Але найстрашніше ще попереду. Якщо ми зараз глузуємо з античних філософів, чия мудрість тисячоліттями висвітлювала наш шлях, то що буде далі? Станемо плювати на них?

— Ми їх забудемо, — усміхнувся Йоганн. — Виберемо крихти істини, які вони відшукали, а решта буде припадати пилом на полицях.

— Дуже сподіваюся, що не доживу цього часу.

— А от я, навпаки, сподіваюся його застати. Світ зберігає надто багато таємниць, щоб ось так просто з ним розлучитися.

— В вас говорить молодість, — уперше за вечір посміхнувся Вурденстром, — а молодість ненаситна. Мчитеся стрімголов, навіть не вміючи висловити, чого саме ви бажаєте. Зараз гонитва за різноманітністю здається вам грою, але скоро вона перетвориться на повинність. Ви метатиметеся в пошуках нових вражень, і раптом усвідомите, що те, що ще вчора приносило радість, сьогодні викликає лише роздратування. І тоді ви подякуйте швидкоплинності життю, яка тільки і надає насолоді цінності.

— За вашою логікою виходить, що чим коротше життя, тим воно щасливіше, — усміхнувся Йоганн. — Схоже що найбільша удача — вмерти одразу після народження.

— Не треба перекручувати мої слова, — насупився Вурденстром. — Я говорю про міру. В одну мить ваш бездонний апетит зміниться пересиченням, і не знайдеться такого зілля, щоб від нього вилікуватися.

— Як щодо уяви?

— Ха! Вам варто пересилити себе і почитати античних мудреців, хоч би істориків. У їхніх працях вже описані всі немислимі способи, якими люди намагалися подолати нудьгу. Чи потрібно говорити, що навіть найкращі з них дають лише швидкоплинний ефект?

— Невже ви встигли спробувати їх усі? — спитав Йоганн, зрозумівши, що серйозної розмови з цим графоманом не вийде.

— О, ні, вульгарність і розпуста не хвилювали мене в юності, не турбують і тепер. Земні радощі я черпаю із справжніх насолод, оспіваних мудрецями минулого.

— Що ж це таке? — спитав юнак у білому фраку, який жадібно ковтав кожне слово Вурденстрома.

— Тепло сімейного вогнища, — відповів той. — Жодні радості не зрівняються з можливістю повернутися до рідного дому, до близьких людей. Варто вам створити сім’ю, і ваша юнацька нетерплячість випарується, а палку пристрасть затьмарять випробувані часом цінності. Тоді ви зрозумієте, що їх недаремно називають вічними, — Вурденстром підморгнув Йоганну.

— Боюся, це не для мене, — відповів той.

— Якщо у вашому серці є місце лише для амбіцій, на вас чекає сумне життя.

— Справа не в цьому. Просто та, котра мала стати моєю дружиною, давно померла.

— Мені так шкода! — вигукнула Прозерпіна. — Упевнена, вона була чарівною дівчиною.

— Важко описати наскільки. Олівія могла б жити тисячу років, жодного разу не відчувши нудьги, тому що вона сама не була нудною, — Йоганн підморгнув Вурденстрому у відповідь. — Навіть коли ми вели порожні балачки, я ледве встигав за її думками.

— Чим вона займалася? — не приховуючи подиву, спитала Прозерпіна.

— Вона працювала архітектором у батьківській компанії. Спочатку їй довіряли лише різні декоративні оформлення і подібні дрібнички, але їй було під силу будувати цілі міста. Я бачив кілька її креслень — шедеври, це все що я можу сказати. У її світлій голові було стільки ідей, але де вони тепер… Все обернулося на прах через пневмонію.

— Не всяку хворобу можна вилікувати…

Йоганн випив ще вина, поставив порожній келих на стіл.

— Я був студентом останнього курсу. Мені здавалося я знаю майже все про людську природу, що можу подолати будь-яке захворювання. Але не зміг. Лікарі безпорадно розводили руками. Жодні ліки не допомогли, і ніхто не зрозумів чому. Смерть не надає цінності життю — вона зводить її до нуля. Ось чому потрібно підтримувати нові уми, хто ж іще заповнить втрачені таланти. Пані Прозерпіно, я з радістю пожертвую свої скромні заощадження заради благородної справи. Якщо хоча б один з дітлахів виявиться здібним малим, це буде вигідна угода.

— Дякую вам, — розгублено відповіла Прозерпіна. — Я особисто простежу, щоб кожен філер був витрачений за призначенням.

Гості потяглися за чековими книжками. Обличчя Прозерпіни засяяло, і гнітюча атмосфера зникла без сліду.

— Що правда, то правда, без школи місто довго не простягне, — сказав старий, що сидів поруч із Йоганном, розмашисто підписуючи чек. — Потрібно навчати своїх фахівців, щоб Криптен остаточно не розвалився.

— Тоді й про лікарню забувати не варто, — обережно зауважив Йоганн. — Без неї місто спорожніє ще швидше.

— Боюся, це правда, — підтримала його Прозерпіна. — Лікарні теж бракує фінансування.

— Там повне запустіння, — вів далі Йоганн. — І справа навіть не в грошах. Важко уявити надійніший спосіб послабити медицину, ніж позбавити лікарів можливості використовувати знеболювальні. Я не повірив, коли почув, що у Криптені не можна купити морфію.

Тільки-но прояснілі обличчя знову спохмурніли.

— На те були причини… — пролунав хрипкий голос.

— Повірте, жодні заворушення не зрівняються з паралізованою роботою лікарні. Я там був кілька днів тому. Страждання, породжені такими екстраординарними заходами, анітрохи не менші, ніж наслідки сумних подій, які обрушилися на Криптен цього літа.

— Ви не уявляєте розмаху заворушень, — замотав головою юнак поруч із ним. — Їх треба було зупинити! Ще трохи, і спалахнуло б усе місто!

— Я розумію, — відповів Йоганн, — але дайте відповідь на запитання: невже стогони вмираючих важать менше, якщо звучать не під вашими вікнами, а в палатах лікарні, де їх майже ніхто не чує?

— Упевнена, лікарі роблять усе можливе, щоб полегшити страждання хворих, — втрутилася Прозерпіна.

— Безперечно, але відібрати у лікарів знеболювальні — значить відкинути медицину до Середніх віків.

— Хочете сказати, що мер поставив благополуччя міста під удар? — насупив брови Вурденстром.

— Я не хочу торкатися політичної сторони питання, — примирливо заговорив Йоганн, помітивши, що налаштував гостей проти себе. — Можливо, влітку іншого вирішення проблеми не було. Але минули місяці, а обмеження залишається чинним.

— Лорд Шпотт не перший рік дбає про благо Криптена, — твердо сказав Вурденстром. — І за весь час не викликав жодних нарікань, точно не в мене! Достойну людину я бачу за милю, і наш мер із цієї породи.

Йоганн обвів поглядом гостей — схоже, більшість дотримувалися тієї ж думки.

— Як я зрозумів, ви дбаєте про міські потреби, — звернувся він до Прозерпині. — Давно ви спілкувалися з доктором Лістоном?

— Зізнатись, вже декілька місяців його не бачила. Занадто багато справ вимагають його уваги.

— Нещодавно він приділив мені кілька хвилин, і все, про що ми говорили, — це проблеми, викликані забороною. Якщо вже ми зібралися тут, щоб зробити свій внесок у добробут Криптена, можна допомогти і тій його частині, яка бореться за життя і здоров’я городян. Упевнений, мер прислухається, якщо шановні громадяни попросять його послабити заборону.

Декілька гостей засовалися на стільцях. Вурденстром склав руки на грудях.

— Не маю сумніву, що меру відомо про проблеми, — відрізав він. — Він має достатньо радників, які забезпечують його необхідною інформацією. Втім, якщо ви зберете пожертвування, впевнений, ці коновали в халатах не відмовляться.

Йоганн не встиг відповісти, — спритним рухом Вурденстром перекинув у себе вино, що залишилося в келиху, і пустився розповідати що сучасна медицина приносить більше шкоди, ніж користі.