Камінний господар. Мешапи.

Різновікова юрба заплаканого жіноцтва проводжала в останню путь секс-символа. Рок-зірку. Глибу-легенду. Народного артиста України. Білого лицаря. Золото Карпат. "Mamma mia" з голосників краяла серця на дрібні кавалки. Небо над Личаківським плакало паскудною холодною мжичкою. Під ногами місилося цвинтарне болото, обтраскуючи сотні пар вишуканих нубукових мештиків, перекособочених уггі і масмаркетових білих "найків".

Поодаль від свіжовикопаної могильної ями, біля чийогось повитого плющем родинного склепу, Долорес, елегантна постарша панянка в кейпі з доміношним принтом, меланхолійно зітхнула поруч:

—Він був моїм ровесником...

Поряд з нею Аня, щупла підлітка з заплаканими очима та червоним носом-картоплинкою, попри сирість і холод не застібала пуховика, бо під ним мала футболку з усміхненим метром:

—Він був генієм... Я була з подружками на його концерті щойно місяць тому. То було щось незабутнє! Він вартував трьох Зібрових і з десяток Півоварових! — мала розридалась. Її за плечі обійняла Соля — колись епатажна сольова альтушка, а наразі трохи потяганої зовнішності молодиця з товстими короткими стрілками на повіках, що нагадували соняшникові лушпайки:

—Тільки Даміано Давіда можна було поставити хоч близько поряд...

—Ох, дівчата, — зітхнула Долорес. — Пригадую концерт в Житомирі у вісімдесят четвертому. Я тоді працювала в місцевому будинку культури. Після виступу ми пили шампанське разом з його групою. Нехай з Степаном ми перекинулися лиш кількома словами, але той вечір став для мене точкою неповернення, точкою відліку нового життя. Я зрозуміла, що бувають на світі справжні мужчини, і кинула свого першого чоловіка. Обручку викинула до холєри-мами, а автограф маестро досі бережу...

—Я теж, я теж маю його автограф! І теж кинула того придурка Валіка, бо він слухав Моргенштена, — схвильовано вставила Аня.

Соля винувато зітхнула. Вона тепер була зла сама на себе, що так і не побувала на концертах метра, хоч подруги запрошували кілька років поспіль. Все ніяк не могла вибратися. Навіть пропустила новорічний корпоратив-маскарад, на якому він виступав. Паскудство... В підлітковому віці Гіга для неї був просто крінжем з батьківських касет. Років п'ять-сім тому, подорослішавши, Соломія ніяк не могла вкурити, чого він так завірусився серед малоліток. Аж останнім часом до неї дійшло, що все, що робив цей дивний вусатий чувак, було справді щиро і непідкупно, а не просто мемно. Він не змосковився як Ротару, не навалював шароварщину як Поплавський, не плів сексистські нісенітниці як Бобул. Він гнув своє, кував українську музику незалежно від моди і часу.

**

На окраїні кладовища, дрібненький соловейко щойно скінчив насвистувати "Танцюй зі мною повільно...". Зовсім поряд, на молодій яворині, більший птах з трохи завеликим черевцем душевно защебетав "Цей сон". Ще один соловейко, середній, в окулярах, зітхнув і мовив до товаришів:

—Петровичу, Адаме, пора летіти. Нас трьох уже чекають в райськім саду. Квітка, Володя, Назарій — вся наша стара кавалєрка там, я чув.

—Зачекай, Лесику! — простогнав пузатий соловейко. — Дай востаннє заспівати своїм прихильницям. Мій камінний постамент їм так вже не заспіва...

—Ви їх любили? — обережно спитав Адам.

—Я любив їх усіх, та найбільше любив Україну.

**

Рік 2085. Ужгород. Площа Степана Гіги. Дві молоденькі студентки музучилища замріяно дивляться на камінний монумент маестро.

—На нього навіть голуби не сруть.

—Бо світоч.

—Бо глиба.

—Бо символ епохи.

—Епох!

—Епох...

Починають бринькати на укулеле "Смереки осені не знають".

Відгуки:

Микола Мозговий: Стьоп, сідай отут, старий донжуане, бери келюха. І розкажи нам нарешті, як тобі це вдалося.

Авторка: як представниця по суті єдиного покоління, яке безсовісно продинамило великого серцеїда української естради, чую за собою потребу віддати шану метру хоча б у цьому скромному мешапі. Як письменниця хочу подякувати Степану Петровичу, що навчив мене неймовірно красивому слову "просинь". RIP, маестро!

Мальва Кринж: Перетворили конкурс мешапів на чортішо і збоку бантік. Бантік зі стрічки новин причому. Замість нормального переосмислення нашої геніальної Лесі Українки притягнули сюди мертвого Степана Гігу. От щоб що? Вони би ще Скрябіна приплели! Дизлайк.