Камінний господар. Мешапи.

Кладовище навівало тугу. Опале листя прибрали і єдиною окрасою дерев лишились чорні круки. Наче провісники смерті вони спостерігали за процесією, гадаючи – хто наступний перетвориться на камінь.

Живі йшли до господаря кладовища. Велика статуя князя Романа височіла на схилі. Похмуро дивилась вона на свої володіння і на доньку, що прийшла за порадою.

— Мертві не дають порад, — насміхались круки своєю мовою.

Люди не зважали. Лиш капітан одягнений в холодну парадну форму зіщулився й лихо зиркнув на чорні фігури на деревах.

— Чи вам не холодно, княжна? — Юна Дарина, фрейліна вірна, тихо запитала.

— Від чого, моя мила? Від вітру, чи від жаху? — вуста вельможної правительки, без краплі крові перекосила посмішка холодна.

— То ви гадаєте війна, ясновельможна Анна? — Дарина дужче зблідла й до серця руку притисла.

— Як каже Гетьман, – хіба вже вона буде гірша, ніж цей клятий мир? Що батька у могилу звів?

— Та він подарував нам на престолі вас, ясно…

Гримнув постріл. Схопилися круки, зі сміхом полетіли. Багряна пляма ружею розквітла на грудях у Дарини. Очі дівчачі сповнились жаху. Княжна лиш встигла обернутись й побачила між кам’яних надгробків тінь і дуло пістолету, що вже до неї повернулось.

І знову постріл, та тепер, він камінь зруйнував. Майнула тінь, та капітан помчав за нею слідом. І знову гримнуло й крукам на радість, убивця впав додолу. Аби він тільки був один. Потягнулись тіні до княгині, дістали воїни свої мечі.

— До мене! — Анна закричала.

За мить при ній з’явився капітан.

— Дарину ранили, — княгині голос тремтів.

Озирнувся капітан, гвардійці княжі повбивали душогубів. Тіло Дарини він на руки підхопив.

— Я до карети.

— Я з вам, — твердо мовила княгиня, — капітан?..

— …Жуан.

…

Карета дріботіла по бруківці. Щось жалібне було у тому дріботінні. Похмурою княгиня дивилась на людей на вулицях. Там, серед них ховались вбивці, бродили вороги підступні та безликі. Одні круки лиш знали їх в лице.

— Дарина, вам нареченою була? — Княжна спитала в капітана.

Жуан лиш погляд опустив на перстень.

— Так, ясновельможна… Була.

— Пан Гетьман каже, то все північани, мене хотіли вбити, жадають-бо війни…

Княжна затихла.

— Ваш батько мир проголосив.

— Ганебний, кажуть.

— Я воював.

Замовкли.

— На півночі. Тримали ми фортецю на морі. Порт. Його ми боронили двісті днів. В полоні був.

— То маєте ви їх ненавидіть більше од усіх.

— Так, маю, та то не північанин вбив Дарину. Я знаю лиця їх і мову й вигляд.

— То наймити, мабуть, — княжна промовила непевно.

Жуан ковтнув клубок у горлі. Поглянув на княгиню поглядом палким.

— Старі круки війни жадають. Вона їх кров, а люд простий – то стерво їм до столу.

— То ви про Гетьмана так кажете? — біла долонь лягла на чорне плаття.

Потупився Жуан.

— Ні, що ви, як же можна, — крізь зуби процідив.

…

— На раді капітану не місце! — пан Гетьман гримнув по столу.

— То тілоохоронець мій, Вітовте, без нього мені неспокійно. А ви всі застарі, щоб з шаблями скакати, коли прийде убивця, — княгині голос не здригнувся.

— Вам тільки б жартувать, — пробубнів генерал.

Він вуса розпрямив і вийшов до трибуни. Військова рада вся зійшлась і з головним міністром і навіть з паном скарбником. Всі до одного наче те каміння на кладовищі, тільки дати напиши у зморшках, щоб не помилитись.

— Ми маємо оголосить війну. Їх дії то плювок не тільки вам в лице, але й на батька вашого могилу! — Вітовт заговорив.

Насупилась княжна.

— Спокійно Анно, — мовить Жуан, княгині тихо.

— Я маю докази беззаперечні, що був то північанин, що Даринку вбив…

— Він бреше, Анно.

— А також, маю попередження від розвідки, що спроба ця – не перша й точно не остання!

— Погрожує, він, Анно.

Чорними очима крук зиркнув враз на капітана. Прокляття не злетіло з вуст та лиш повисло у повітрі.

— Ваш тілоохоронець не до вподоби нам, — повільно Гетьман каже.

— Чого ж? Бо врятував моє життя? — із посмішкою каже Анна.

…

Під поглядом важким старого князя Жуан стоїть. Чекає він на Анну вірно і тремтить, та не від холоду. Дарину мусив він кохати, та що не день, то ближче його серцю княгиня, з її білими вустами, волоссям чорним й поглядом палким, та втомленим.

Круки лишень навколо все каркають “війна”. Та рішення мусить приймати вона.

До моря вихід, честь гетьманську, та славу війська й доблесть вкрав король північний. Та байдуже було Жуану. Він був на волі, пив її великими ковтками. У кам’янім саду він наречену втратив, проте кохання там зустрів. Та лиш крукам до того діла не було. Війни вони жадають, крові, честі.

Та кам’яних садів.

Княгиня все не йшла. Та ось відкрились двері, а за порогом – Гетьман стоїть. Заходить кроком, повільним і поважним.

— Що ти тут робиш? — питає генерал, — мовчи. Ламаєш мої плани, знаю. Хочеш спинити невідворотне. Тільки знай, як не почнемо ми – вони ударять перші. Як і маю ударить перший я. Я думав Дарини буде задосить, та ще одної жертви вимагає план.

Куля майнула зовсім поряд. Жуан свій вихопив пістоль. Впав Гетьман, мертвий.

Не зчувся капітан, явилася княгиня й охорона.

— О боги, вбивці, знову? — За серце Анна ухопилась.

Жуан завмер. Він втратить все – життя, її та волю. Забудуть всі його заслуги й стратять. Хто повірить, що захищався він від Гетьмана… Та від убивць…

— Стріляли крізь вікно… — прошепотів Жуан.

Княгиня стала біла, як камінь, та в очі капітану подивилась.

— Тож значить, це… Війна…