Insolita 4. Горизонтум ТОМ I (пишеться)

Нарешті, мандрівник побачив, як спіральний висхідний тунель перетворювався попереду – на справжню площу, з багатьма відгалуженнями, з дещо вищим рівнем освітлення, іще сильнішим ароматом фекалій, різними конструкціями, технічними засобами, і найголовніше – життям. Якби він потрапив до скрєпи яка вже вимерла – це б не стало провалом завдання, але б значно змарнувало його час. Такі думки встигли з’явитися в його мозку, але на щастя – залишилися лише підозрами. Обережно матеріалізувавшись десь серед найнижчих рівнів усього комплексу та пройшовши пішки через увесь коридорний підйом – він якраз завершив адаптацію до своєї нової тимчасової ролі. Відчув себе староземлянином1. Навчився ходити та рухатись як вони. Чоловік наблизився, й обережно визирнув з тунелю до величезної вертикальної печери, що мала напевно не менше ніж сімсот метрів у ширину. По сторонам провалля виднілися іржаві, старовинні металеві риштування, що тяглися вгору та зникали в темній імлі. Було багато драбин та сходів, що вели до сусідніх, менших гілок скрєпи, до зачинених дверей, до маленьких ангарів з шахтарськими засобами. Ось це вже був реальний центр, основна частина та мозок всієї концервації. Раніше тут мешкала лише якась звичайна, дуже дурна та велика ракета зі своєю обслугою. Її доля давно відгуркотіла свою сторінку десь в анналах історії перших століть Горизонтуму (чи століть перед ним) – і завершилась цілковито безславно. Тепер тут замість боєголовки жили самі намоскордійці.

Подорожній побачив неонову вивіску «адміністрація сховища» поблизу однієї з найбільших кам’яних сходинок з дальнього боку, що нагадувала скоріше вже цілу трибуну чи п’єдестал. Туди йому точно не треба. На щастя, із того боку все було тихо, і напевне безпечно. Отож, мандрівник спокійно продовжив своє коротке спостереження. В цій частині БСК подекуди вже можна було помітити більш цікаві матеріали ніж проста скеля – дерево, цеглу, пластик, метал. Таблички-дороговкази із різними написами. «Жилети», «Пайки», «Лопати» та багато інших, що вказували стрілками на різні боки й темніші частини підземного лабіринту.

Істота раптом завагалася. Схоже, що самого лише зорового аналізу їй буде не досить для ефективного прийняття поточних рішень. Тоді вона повторно скористалась власним внутрішнім сканером. Невидимі ізометричні хвилі спритно пройшли та вивчили весь простір центральної шахти, куди досі не наважився вийти відкрито їхній господар. Трансвимірний сканер завершив сеанс за частку секунди й почав писати детальні результати прямо в мозку прибульця. Сканер засвідчив, що насправді аж нічогісінько схожого на справжню безпеку в усьому сховищі – немає геть! Ані камер відеонагляду, ані сенсорних органів, жодних кібернетичних асистентів чи бодай звичайних саперів. Дзуськи! Життя простих намоскордійців не має нічого цінного, що було б варто берегти чи охороняти, з точки зору їхніх правителів. Що ж – це навіть добре. Для істоти. Навіть дуже, бо це спрощує власне завдання прибульця відразу в кілька разів. Виходить, для проходження наступного кроку свого завдання йому треба всього лише пройти непоміченим, або принаймні нерозпізнаним (лише фізично) – до одного з бічних коридорчиків, з яких зрідка доносились тихі та притлумлені голоси. До найбільш тихого, аби не привертати ваги та уникнути ризиків. Ідеально буде знайти якогось самітника, що виявиться максимально байдужим до його особистості та не ставитиме зайвих питань. Який навпаки, сам надасть усі відповіді та охоче розв’яже свого язика.

Гммм.

Здається, для подальшої розвідки та обраної мети – цей шлях буде найкращим. Рішення прийнято!

Мандрівник тепер повільно розігнувся та неквапно вийшов до площі, все ще тримаючись темної кам’яної стіни й ретельно залишаючись під покривом тіней.

Неподалік від нього попереду розвиднівся зручно розташований сірий сарай. Споруда виглядала дрібною та ненадійною, сконструйована наполовину із дерева, наполовину з якогось брудного сукна, подекуди з невпізнаваних третіх елементів, походження котрих навіть істоті ніяк не кортіло дізнатися. Висота сараю складала менше двох метрів. Всередині, вочевидь, зберігалися якісь місцеві реквізити для чесної рабської праці.

Без різких рухів химерний мандрівник обійшов це винахідливе приміщення збок та прокрався ще кілька метрів далі вглиб його задвір’я. Потім гість обережно визирнув з-за рогу приблуди та ще раз огледів місцевість.

За сто метрів уздовж бічної вертикальної стіни шахти знайшовся темний округлий отвір в самій породі, обрамлений грубою дерев’яною аркою, яка в свою чергу ще й увінчувалася невеликою потрісканою табличкою з видряпаним на ній символом – «XI».

«Це мусить бути один зі стандартних житлових відгалузків, яких тут судячи зі всього повинно бути чимало» – зметикував шпигун.

З найближчої арки линув найменший шум. Туди гість і рушив.

Невдовзі прибулець опинився на маленькій підземній вуличці, а точніше – неглибокій підрихтованій печері, що була заввишки всього в два-три метри в різних місцях, та близько трьохсот метрів вглиб, досередини. Порода була грубою та потрісканою, неначе була видовбана руками, а не випалена сучасними промисловими лазерами.

На вуличці було ще темніше, і якби до неї не потрапляла частинка загального світлового фону з центральної вертикальної секції – цей закуток був би темним настільки ж, як чорна діра в нічному небі Окезії. Така ж, як і та жалюгідна келія, з котрої він сам виліз лише на кілька годин раніше – що самотньо губиться на самому-самому дні.

Ось і перший дверний проєм, що зустрівся мандрівникові. Здається цей ніким не зачинено. Гість непомітно наблизився та зазирнув.

Крізь шпаринку було видно двох чоловіків що сиділи за кам’яним столом, поруч один від одного й намагалися якимось примітивним предметом розпиляти навпіл – якийсь бурий брусок, схожий на хліб. Над людьми позаду, на стіні їхньої келії висів портрет Велмундера.Не чинного, Фобоса – але точно когось із його останніх однолицих попередників.

Поряд з вождем висіла якась ще дивна картина, напевне ікона. Обоє чоловіків були босі, небриті та брудні. В старшого були темні плями на ногах та руках, які виднілися з під брунатної рваної роби, що закривала його тіло лише до колін. Скидалося на те, що пристойний одяг ці люди отримують – лише під час роботи, коли виходять на зміну. А час між роботою перетворюється на справжню виживальну рулетку, гру, сенс якої полягає у тому, аби вгадати – що ж згубить скоріше бідного намоскордійця. Підземний холод, голод, антисанітарія та похідні від неї захворювання, чи кати наглядачі?

Найчастіше фінальною точкою життя скрєпного концерванта ставали саме останні. Якщо навіть до таких нелюдських умов життя намоскордійці все-таки вдало пристосувались, то в них була ще одна, найголовніша контрольна та масова вада. Ці люди хронічно та духовно залишалися безвольними рабами. Довіку було так, що будь-хто-невідомий з хорошою палицею – міг змусити намоскордійців до абсолютної покори та виконання будь-яких, найгірших в світі речей, до самозгубних, варварських та антигуманних дій.

Глядач добре знав всі ці факти, не останньою мірою завдяки тому, що його батьківщина насправді вже цілі століття пильно стежить за цією галактикою. Не якісь там два місяці чи три роки, а цілілісінькі покоління – лінзи міжзоряних обсерваторій Масхірату спостерігають за людством, кроками та іншими расами Горизонтуму. А найбільше уваги зі всіх телескопів Аміко Тетрона – вже вкотре діставалося Намоскорді. Вони чекали найкращого вдалого часу для свого першого «офіційного візиту» до своїх перспективних сусідів.

Також варто згадати, що крім підглядання та вивчення – сама Аміко Тетрона II вже встигла фізично докласти руку до життя Намоскорді, та віддалено, непрямо але впевнено посприяла правильному для неї розвитку подій на планеті.

Спеціально для схожих випадків армагоніанти2 про-пренора вже давно розробили ніде раніше не бачену, дистанційну міжгалактичну зброю, що здатна таємно, на фантастичній відстані – чинити різний вплив на інші світи. Здебільшого маскуючись під місцеві природні процеси. Наприклад, викликати температурні порушення, зміни клімату, відхилення повітряних мас, збіднення та мутації біосфери тощо. Одним словом – засіб тотального знесилення цільової планети. Навіщо? Подумайте самі. Що найлегше зробити зі слабкою людиною, твариною чи планетою? Загарбати або знищити її вщент.

Поки що Кліматоріз3 був застосований лише на цій планеті (бо з іншими домашніми світами Аміко Тетрона впоралася ще до його створення, без особливих зусиль). Та він безумовно виправдав свою вартість на всі сто відсотків. Результати були вражаючі, самі ті – що потрібно. Всі існуючі деструктивні процеси намоскордійців були прискорені та підсилені, до них додалися екологічні зміни, збіднення та смертність. Й ніхто навіть думки не припустив про наявність чужої цікавості та сприянні. Принаймні вголос.

Кліматоріз – це не молот. Це шліфувальний камінь, що загострює власні вади своєї мішені. Ні більше, ні менше. Так Намоскорді стала самою собою. Колись могутня, і справді шанована в своїй расі (в дійсності шанована перебільшено, але тим не менш це було) цивілізація, що й так би скотилася – загриміла до самого дна, за якісь короткі та невловимі п’ять-шість століть.

Щось несподівано зворушилося в нутрощах шпигуна.

А раптом, його місія запізнилася? Що як виявиться, що ця планета вже непридатна для культивації лагарікату? Що вони спізнилися на пару десятків років та потрапили в той відрізок причинно-наслідкових зв’язків, що вже стрімголов проминув свою точку неповернення? Тоді з планети ще знайдеться користь Аміко Тетрона, в будь-якому разі, але в рази менша... А який сенс від світу, що навіть з багатствами різноманітних ресурсів – не зможе дати своєму володарю порцію не-енергії4? Майже ніякого.

Поки істота була в міркуваннях біля дверної шпарини – ті чоловіки, що тут жили (в першій келії на житловій гілці №XI) встигли зав’язати між собою сварку. Попри те, що між ними були очевидні родинні зв’язки, відображені в схожих рисах обличчя й статурі тіла – вони не змогли поділити свій хліб, і тепер намагалися поділити щось інше. Старший чомусь люто махав руками, в мить, коли молодший встав з-за столу й почав розкидати різні предмети по їхній, і без того бідній та жалюгідній оселі. Старий вдарив сина по голові, а той обернувся і пхнув кривдника зі всієї сили ногою в живіт. Попри те, що обоє були худими й голодними, босими – було щось, що було неможливо змінити чи забрати з характеру намоскордійців. Це була чиста злість.

Навіть не лють, що могла бути корисною чи виправданою в окремих подях. А саме злість, свідоме і стале бажання завдання шкоди оточуючим.

Окрім рабської вдачі – єдиною іншою найбільш фундаментальною рисою цього народу була саме агресія.

За найменших поривів або причин вони були готові трощити, руйнувати та навіть вбивати – будь-кого на своєму шляху. Чи то буде сусід, що викликає надто велику заздрість своїм гармонійним життям та достатком, чи учорашній кат, який загубив свою зброю і став раптово безсилим перед своїм рабом, чи то інший вид, якого наказали вважати за ворога – по телевізору. Тотальна, невиліковна лють і ненависть були намертво зашиті природою та історією в генофонд намоскорді. І це в них – найбільше подобалося Аміко Тетрона. Саме ці сторони характеру корінного населення – були б корисні для створення та наповнення нових армій, чи поліцейських загонів Масхірату, в разі успішної асиміляції та захоплення цієї планети. Їх ксенофобія також була варта захоплення. Однак… По-перше, вони були аж занадто відсталими технологічно. По-друге, через невміння стримувати свою агресію, хоча б іноді – вони могли знищити самі себе багато разів іще до повноцінного включення в Аміко Тетрона, просто згоріти як недоброякісна одноразова лампочка у вашому під’їзді.

Тим часом старий концерват встиг схопити тупого предмета, яким вони досі намагалися розрізати шматок їжі і застиг у позі футбольного воротаря, оцінюючи поглядом слабкі місця свого ворога – свого, напевне ж – рідного сина. Дивитися, що буде далі в їхній келії – було нецікаво та передбачувано. Незалежно від розв’язки – там станеться якась втрата. Якщо не життя – то життєвої сили, енергії, матеріальних ресурсів чи чогось ще. Єдине, що залишиться недоторканим – прискіпливе лице лисого Велмундера попід стелею їх вітальні. Що ніби говорить без слів, виражаючи повне презирство та свою визначну перемогу над людяністю: «Існують випадки, в яких навіть холодильник не здатний перемогти телевізор. Саме Я це зробив, подивіться на це. Бійтеся величі Намоскорді».

Затримавши на мить свій погляд на портреті тирана – гість зітхнув та пішов далі. Правителів багато, а про-пренор один. Вони всі просто сліпі, й дарма витрачають свої сили – не в тому напрямку. Але ж настане колись такий час – коли це все буде виправлено! Не лише в Галактиці Трикутника, але й тут – в Чумацькому Шляху, в Магелланових Хмарах, в Туманності Андромеди – усюди! Аміко Тетрона повинна охопити собою увесь досяжний Всесвіт, і тільки так – життя перетвориться на зручний рай. Зручний для про-пренора, який зможе нарешті стати Всесилою.

Пройшовши ще кілька метрів гранітною стежкою, не звертаючи уваги на прокльони та волання, що чулися за його спиною – мандрівник зупинився біля наступних дверей.

Це були чи не перші двері, які можна було, бодай віддалено – назвати чистими. Вони були зачинені, але не замкнені зсередини. Звідтіля доносився аромат якоїсь так само примітивної, але дбайливо викоханої випічки. З цієї келії не було криків чи лайки, лише якийсь низький хриплий звук, схожий на хропіння. Згадавши декілька загальноприйнятих людських правил, аби не видавати своє чужосвітянське походження – мандрівник тихо, легко, але впевнено постукав в ці двері. Запала тиша – хропіння обірвалося. Десь цілу хвилину не було ніяких реакцій більше, що дратувало гостя, принаймні його діюче людиноподібне втілення. Далі почулося глухе шаркання. Схоже, що господар печери нарешті встав та рухається назустріч. Звуки були повільними, з відчутною затримкою, через несміливість чи що? Нарешті, відчинилися двері.

Перед чужоземним дослідником постав інший намоскордієць. Сухий, згорблений старигань, що був на цілу голову нижчим за нього на зріст. В таких же лахах, як і всі інші, бачені досі мешканці БСК, з рясними дірками й заплатками на всьому своєму одязі. Однак, в цьому чоловікові – було щось іще. На відміну від решти – його голова трималася прямо. Мандрівник звернув увагу на біле полотно в його очах. Житель цієї келії, з приємним запахом – був сліпий. Однак, навіть без зору – він чомусь не опускав голову, й не ховав свій порожній погляд додолу, а тримався з явною гідністю. Можливо це якийсь місцевий посадовець середньої ланки, що має доступ до кращих ресурсів ніж його підопічні, чи що? Хто-зна... Але, те, що цей газда незрячий – якраз, ще більше гратиме йому на руку, самому гостю. Залишається лише зав’язати розмову, таку, щоб цей пан розслабився, й надав своєму співрозмовнику – потрібну йому інформацію, про загальне самопочуття місцевих у скрєпах, їхнє мислення. Те, що допоможе прийняти кінцеве рішення, правильний вердикт на долю планети. Адже він – вісник змін! Найперший живий алгоритм, створений в Аміко Тетрона самим Імператором. Він є правою рукою свого правителя, і першим заступником про-пренора допоки той спочиває в своїй гробниці. Татем Хаджар – це його ім’я. Він той – хто бере особисту участь у найскладніших місіях, показує приклад усім своїм підопічним. І цього разу він не може підвести сам себе та про-пренора, зараз він також має розсудити найкраще цю всю ситуацію з Намоскорді.

– Доброго дня, добродію. – сухим від старості та зневоднення голосом проскрипів місцевий. – Ми знайомі?

– Привіт. Ні, не знайомі. Я вперше на вашій вулиці. – імітуючи подібний, старий та немічний голос – озвався Татем. – У мене закінчився хліб, і я шукав собі їжі. Вибачайте, якщо потривожив.

Наскільки він знав, зараз у відповідь мала звучати якась нова лайка, образа чи інший вираз злості й роздратування – так було в намоскорді. Але, старий здивував мандрівника. Він помовчав секунду, і лагідним голосом мовив.

– Заходьте.

В цей час позаду них, з боку вулиці почулися чиїсь різкі кроки. Хаджар обережно обернувся і поглянув у той бік. Якась група добре вдягнених та ситих чоловіків, у кашкетах та черевиках, у чорних мундирах – прибігла до перших дверей, де відбувалася сварка. Вони без стуку вибили двері першої келії та вломилися всередину. Один залишився на вулиці. Напевно керівник патруля. Його обличчя було менш виснаженим та злим, однак було таким же сірим, суворим та пригніченим як і в других намоскордійців. Силовик повернувся обличчям у їхню сторону. “Хай мені грець!” пролунало в голові мандрівника. Поліціянт перестав дивитися на печеру де жили родичі дебошири та спокійним кроком пішов до них. Через п’ять кроків він високо махнув рукою та гукнув до них.

– Гей! Як себе маєш, Мораде!? Ти ще не здох? – повідомлення було адресоване сліпому старому.

– Ні пане, я ще тримаюся. – з болем у голосі відповів охайний намоскордієць. – А що сталося? Я в чомусь винен?

– Ні, тобі пощастило. Бібов та Бобов знову за своє, я за ними прийшов. Побачив, що приймаєш тут гостей і вирішив передати привіт. Нагадати тобі, що ми усе бачимо, щоб ти не намагався розповідати нікому про те, що нібито з концервації можна виходити на поверхню. Там на поверхні планети – смерть! Їж свою баланду й не гаркай нічого зайвого. Добре?

– Добре пане капітане, я знаю це. Я добре засвоїв останні побої, дякую за нагадування. Більше ні слова.

– От і чудненько. Бувай, старче. Та не переборщи з очними краплями, яких в тебе немає, вони тобі вже не поможуть! Ге-ге-ге! – і наглядач пішов назад, вважаючи себе дуже дотепним. Він мав владу над рабами, і міг говорити усе, що хотів, на відміну від мешканців келій. Татем провів його оцінюючим поглядом. Амбал мав сильні руки та ноги. Він складав абсолютно протилежний контраст проти хирлявих трудяг таких як ті ж самі син з батьком, чи Мораде, чи ті шахтарі яких він бачив мимоглядом у робочих відгалуженнях комплексу, поки сходив із дна – сюди. На поясі поліціянта висів гумовий кийок, на якому були очевидні сліди частого застосування цього знаряддя в повсякденній та благородній праці його носія. Капітан віддалився. Його підлеглі винесли з першої кімнати бідолашних бійців Бібова та Бобова, що були обоє вже в непритомному стані, взяли жертв під руки та поволочили десь геть, скоріш за все то тієї ж, кричущої неонової таблички червоного кольору – “адміністрація”.

– Часто у вас таке?

– Часто що? Бійки між сусідами?

– Так, я і про це і про візит поліцейських.

– Таа… Майже щодня вони сваряться. Наглядачі заходять сюди рідше, десь раз на тиждень, їм все одно. Вони не розбороняють хуліганів, а просто показують хто тут сильніший у нашому бункері. Якщо хтось уб’є один одного – вони не ворухнуть і пальцем, хіба може – поб’ють також другого, для нагадування. Хіба у вашій гілці такого немає?

– Я з вищих ярусів – збрехав Хаджар. До нас вони не заходять. Моя родина їм платить регулярними хабарями з накопаних самоцвітів, щоб вони не чіпали нас.

– Вам пощастило. Що ви ще можете копати ті самоцвіти. На нашій вулиці залишилися одні трупи та алкоголіки, що скоріше відіб’ють собі ногу ніж шматок каменю, нездатні відрізнити насос від буру. Іноді мені здається, що на нашій гілці я скоро залишуся узагалі один, незважаючи на те, що більшість сусідів є більш молодими та енергійними аніж я. Що ж ви забули тут, на нижніх рівнях, поважний блукачу? Хіба не було інших намоскордійців, готових поділитися з вами своєю їжею?

– Ви слушно підмітили. Так, я блукач і авантюрист. Повна протилежність своїх консервативних батьків. – вів далі свою легенду, імпровізуючи на ходу, кіборг. – Мене звуть... Лютим. Лютим Скантів’єрі.

– Гаразд. Дуже приємно, Лютиме. А моє ймення Мораде – хрипів старий. Він зайшов усередину свого будинку, взявши Татема за руку й проводячи його за собою досередини келії. – Ходіть сюди, я поділюся із вами. Останнім часом я заслаб, і тому організм майже не потребує їжі – крім мозку та кісток, вже немає чого підживлювати. Тому, в мене залишаються недоторканими великі частинки з останніх пайків, бо мені повні порції просто більш не потрібні. Але, я вам дам краще – не цього кам'яного хліба, а свого власного. За сумлінну працю мені дозволили влаштувати у себе вдома маленьку піч, де один раз на місяць я можу щось приготувати своїми руками. З борошном тут зовсім не розженешся, але зрідка перепадає кілька дещиць та крихт від нашої чудової влади. – Мораде висадив гостя на грубий кам'яний стілець, що знаходився біля виходу, й був підмощений якимось м'яким кольоровим плетивом, а сам заходився спритно обмацуватись по всій кімнаті. Шаркаючи ногами він знайшов ручку від невеликої чорної пластикової тумби, що стояла в протилежному куті, по діагоналі від Татема Хаджара й дістав звідти невеликий тканинний пакунок. Від предмета ще досі віяло легким теплом, навіть в їхній холодній печері.

– Ось. Я спік цю маленьку паляницю вчора пообіді, вона свіжа. Можете брати усю. Я собі ще приготую, якщо не помру, або погризу простого казьонного харчу, вкотре. Не переживайте за мене.

Людський аватар вісника змін сидів, здавалося, майже без емоційних реакцій, проте штучний людський патерн поведінки, що був прописаний у його поточному тілі – підказував, що насправді його імітоване тіло мало переживати зараз цілий букет відчуттів – вдячність, захоплення, ейфорію та неприховане приголомшення. Проте, фізична подоба Татема Хаджара – є лише метаматеріалом, гнучкою формою, пластиліном. Вона може відчувати й мати емоції, коли перетворюється на розумну істоту, однак пластилін – не має своєї свідомості, це лише засіб, що підконтрольний центральному мозку, імплантованому всередину цієї маси. Тож зараз Татем зберігав манери, але тримав у повній узді своє тіло, не даючи йому поводитися автоматично й невимушено, перекриваючи емоційні рефлекси метаматеріалу.

– Ви даєте дуже багато, пане! Чому ви це робите?

Сивоголовий привітний намоскордієць підійшов до нього, й повільно сів поряд, просто на буру гранітну підлогу, притрушену пилом та піском підземелля. Чоловік підібгав ноги під себе, вклав їх за допомогою рук і нахилився назустріч. Схоже, дідо дуже добре орієнтувався на слух. Він промовив:

– А хіба я можу інакше? Так мене виховали. Люди завжди переживають багато різного лиха та горя. Якщо ми ж самі будемо від цього відвертатись, заплющувати очі на ближніх, що нас оточують, будемо черствими чи байдужими – то це суспільство саме себе прирече на вимирання. Не буде перспективи в народу, що завідома погоджується на бездушність. Історія людства є свідком тому. Хіба не так – ви вважаєте, скажіть, будь-ласка? – з чемною зухвалістю запитав сліпий господар.

Татем Хаджар склав свої руки в кулак і стиснув губи, міркуючи – що відповісти зараз старому, намагаючись передбачити хід розмови.

– Вибачте пане, але я зовсім не чекав на таке запитання. Не був готовий до нього. В нашому сховищі – рідко бувають періоди, коли в голову приходять якісь інші думки окрім їжі та виживання. Тож, я Вам – не можу нічого зараз відповісти. Але, можу – іще раз подякувати! Ваш дар випічки допоможе мені прожити ще щонайменше цілий тиждень. Я приймаю вашу щедрість і не забуду про неї! А наостанок, перш ніж я піду геть – скажіть, чи можу я вам задати іще одне запитання?

– Так, будь-ласка. Я радий, що зміг вам допомогти. Запитуйте, я постараюся надати відверту відповідь на вашу цікавість. – смиренно прокашляв мешканець БСК.

– Дякую. Отже, Мораде, скажіть мені зараз чесно – ви, мабуть, виросли поза сховищем? Ви з того білого міста, що на поверхні планети? Я запитую тому – що мене дуже дивують ваші слова та манери. За увесь час мого життя – я ще ніколи не чув нічого подібного тону, такої шанобливості та відкритості, від жодного намоскордійця нашої скрєпи! Ані в побутових заняттях, ані в праці чи відпочинку. А найбільше мене шокувала ваша готовність – на прояви щедрості та милосердя до інших людей! Тутешні себе так не ведуть. Вони взагалі не мають цих рис особистості! Тож, звідки ви, Мораде? І якщо ви не місцевий, то як і чому опинилися – тут?

Запала відчутна пауза. Старий погойдався взад-вперед пів хвилини. А тоді, неначе прокинувшись від сну відповів:

– Що? Вибачте, ви запитали про моє походження? Ах, тааак… Вибачте, бо я справді винен. – сумним голосом повів дід. – Просто усі мої найближчі сусіди по цьому нудотному закапелку, як і наша доблесна варта – з самого початку все знають, хто я. Гостей, як оце ви, з ким можна приємно поговорити надовго – тут не буває частіше ніж раз на місяць чи два. Тож я геть забув представитися детальніше, бо звик – що мені частіше нагадують мою біографію поліцейські, ніж я маю сам комусь розповідати її. Отже, ваше спостереження слушне і дуже гірке. Я не маю намоскордійського громадянства, бо я походжу – іззовні. Моя батьківщина – це Скетлендіана, а я її постійний громадянин від самого народження, відповідно – респолітанець. Мене тягнуло до зірок все життя. Тому, я дуже довго, старанно і наполегливо, цілі чотири останні роки – накопичував компліменти, аби придбати власний великий астрейлер та нарешті відчути себе людиною, що відірвалася від землі, що сміливо дивиться у вічі чорної порожнечі. Відчути себе авантюристом, який кидає виклик долі та всій природі! Чоловіком, що незадовго до часу своєї очікуваної природної смерті – різко спалив усі мости за спиною та сміливо пішов туди, куди іще не ступала нога людини. Мені вдалося досягти своєї мети! Навіть при втраті зору, я робив багато завдань, занять, займався вправами, вів власний маленький бізнес – та зібрав кошти. І тоді я таки придбав – так довго жаданий засіб, новенький, блискучий астрейлер під назвою Профетісхельг, здатний розвивати накопичувальну швидкість до 0.7 від світлової, на ергономічних іонних двигунах, вартість і доступність заправки котрих – іноді є дешевшою ніж ситний сніданок в найпершій зазвичайній піцерії Лондоліна чи Мірабелли. Я зібрав усе необхідне супутнє обладнання, запас синтесировини. Я придбав курс протезування! Лікарі встановили мені спеціальні імпланти, що реагують на світло – та наповнюють мої очі барвами! Повертають кольорове і зряче життя, і працюють просто заряджаючись від відбитого від моєї ж рогівки – світла. Це сталося рік тому. Я завершив всі свої планетарні, особисті та ділові справи і врешті – почав подорож. Все йшло добре. Цілих, лише три місяці. А от на сто перший день мого польоту світ за очі – Профетісхельг потрапив під дію далекого наднового вітру. Мені попалило половину електроніки одним, ледь відчутним, пучком гамма-променів. Я думав це й все. Але ні! На щастя, дивом, я вижив. Ще більшою радістю стало те, що аніскільки не постраждала, як виявилося – система життєзабезпечення. Тож наступні десять днів я лагодив обладнання свого човна, пильно вивчаючи всі досяжні та пригадуючи прочитані за життя – гайди з виживання у космосі та екстреного ремонту, що були завантажені в мій власний мікроскопічний статум Профетісхельга. І коли, нарешті я зміг не лише маневрувати, але ще й запустити навігацію та локатор свого астрейлера – то був раптово, знову неприємно здивований. Доля подарувала сюрприз з душком. Внаслідок тієї ударної та інерційної хвиль, до яких додалися впливи найближчих великих зірок – моє судно занесло до одного з найбільш піратонаселених квадрантів Горизонтуму, точнісінько до буферного розмежування між Січеграєм та Намоскорді! Розуміючи, що не варто втрачати ані години – я задав автопілоту правильний шлях, який вів до найближчого виходу з буферної зони. Ця межа була саме намоскордійською. Ось де моя найбільша хиба… Звідки ж я, простий пекар з Респолітанії, мав знати, що бандити й головорізи, які ховаються по астероїдам та бродячим планетам в найдикіших частинах космосу – це лише тінь самих Намоскорді?! – емоційно заходився Мораде. – Вони як рідні брати! Моє рішення було поспішним, і безумовно – приреченим, майже фатальним. Рухаючись на кордон Намоскорді – я скоро помітив підозрілий човен без розпізнавальної атрибутики. Це був – піратський кусач, що наближався з боку місцевої зірки просто напереріз мені. Я прискорився. Він також. В ту мить мої плани стрімко змінилися. Страх почав убивати мій розум! Я хотів утікати, але наростаюча тривога нашкодила швидкості моїх реакцій та рішень, створила затримки в пілотуванні Профетісхельга. Внаслідок, кусач швидко та успішно скоротив відстань між нами – до його ефективної зони ураження, тих пукавок, що були на його борту. І відкрив вогонь. Не знаю чим… Але, я точно запам’ятав на все життя – ту мить розпачу, коли світло в моїх очах. що були незрячими десятиліттями, і лише сто днів тому отримали ліки та наповнились кольорами – різко, так скоро, так гірко – знову зникло! І мої очі повернулися в чорноту! Ті постріли щось пошкодили, і в астрейлері, і в моїх імплантах. Двигуни зупинилися, я знепритомнів. Коли я вже прокинувся, зміг щось пригадати та усвідомити, повернутися до реальності – я знову чув лише голоси. Це була намоскордійська мова! Якась бундючна особа – платила піратам великі гроші за купівлю раба, тобто мене! Громадянина Горизонтуму, який не може бути рабом, який має гідність, права – гарантовані власним альянсом! Це була угода між демоном і дияволом. Злочинець і викрадач отримав винагороду за продаж полоненого в рабство. Ось-так – я і опинився тут. Мені видали намоскордійський код і сказали забути все, що я знав досі. Сказали “так буде легше” – якщо відразу піддамся, якщо сам погоджусь зламатися. Звичайно, це був не мій варіант. Мені втрачати більш нічого – абсолютно нічого. Ані корабля, ані зору, ані родини, ані бізнесу. Лише ці останні тридцять кілограм плоті на моїх слабких костях – залишилися моїм реальним майном та сенсом. Мені сказали, що я буду копати руди. Невідомо для кого, й навіщо, просто – так. Чинити фізичного опору, на жаль – я вже ніяк не міг. Так і повелося. Я працював, як міг – мені дозволяли жити іще один день. День за днем, декада за декадою. На другий місяць, бачачи, що я вже без жартів розвалююся, поки тягаю кайла і тачки – мені вказали на зміну діяльності, і призначили місцевим кореспондентом. Тепер я просто проводив імпровізовані збори інших рабів та мусив робити переповідки тієї інформації, яку мені дали намоскордійці-поневолителі. Став частиною їх системи брехні! Від чого я ледве не розбив сам собі голову, одного з вечорів, коли мені було особливо погано і голодно. Але в обмін на цю огидну роботу – мені дали хоча б якісь нові поблажки, дві додаткові ганчірки та шматок мила. Оцінивши зростання своїх шансів на довге й щасливе життя із такими новими ресурсами, я вирішив не робити ніяких крайнощів. Спробувати підіграти цій чорній смузі мого життя, й побачити – куди вона приведе. Далі в цій чортячій роботі я намагався – хоч якось послабити зміст пропаганди та нісенітниць про економічні успіхи Намоскорді, про виробництво ста синтеграторів на рік лише в одній з концервацій та іншу єресь, – щораз, коли бачив хоч найменшу віддалену тінь здорового глузду в очах слухачів. Старався відкинути хоча б пару сценарних слів і завдяки цьому – залишити більшу шпаринку в розумі цих рабів, тріщинку, що мала би поступово розширюватися, з якої могла би народитись нова свідомість у цих бідолах… Та й це було безуспішно. Вони всі є рабами – від самої природи. Покірними, слухняними та аморфними з голови до п’ят, до глибини своїх мозкових атомів. І так пройшло – ще цілих нові чотири місяці, якщо не вдаватися в неважливі деталі. Я знову потроху зневірився… Став чекати природної смерті, хоч і не хотів її наближати. І тут – з’явилися ви.

✦ ✦ ✦

Цієї ночі Велмундер майже не спав. Його постійні тривоги цього разу не просто гризли мертву душу та розум, а просто волали, доводили до божевілля. Саме тому він зараз сидів, весь в холодному поту, один, посередині свого ліжка й намагався видалити з пам’яті пережитий годину тому нічний кошмар. Пережити побачене від вирішив – запиваючи сон великою пляшкою міцної намоскордійської горілки. Турбувати Тенгісарая чи будь-кого іншого – зараз він не міг, адже не мав справжніх друзів чи братів. Лише слуг, яким не довіряв та боявся повстання. Страшне видіння так і не йшло з його голови.

Вві сні він побачив – величезне зелене поле, що складалося з невідомих запашних трав та химерних квітів. Безкрайня рівнина охопила в свої безмежні й теплі обійми – прекрасне, золотаве ізобетонне місто. Невпізнаване для Велмундера, але чимось схоже на культуру східної Афрозілабії – за виглядом дахів на будинках, різними деталями архітектури, кольором стін та літерами на вивісках. Місто було немов відшліфованим. Занадто штучним та неприродним, позірно світлим і процвітаючим, але щиро – гарним. Посередині полісу знаходилась широченна простора площа, біля двох кілометрів у своєму діаметрі. На цю плющу заходило величезне військо. Це була його армія, а він був Велмундером. Тільки, чомусь, не тридцять п’ятим, а першим – Велмундером Мразотовим. Цілих чотири армії зайшли в це місто, що було ним, вочевидь – завойоване. І зараз вояки грізно крокували його вулицями, стікалися звідусіль на головну площу – мов струмочки, заповнюючи її своїми тілами як той мурашник. Якщо глянути на місто згори, то від незліченності чорних, блискучих солдатських касок – починало рябіти в очах. Солдати Велмундера були всі як один, марширували струнко та впевнено, кожен з зарядженою гвинтівкою в правій руці та виразом блаженної тупості на восковому обличчі. Схоже, що це місто було останньою точкою опору своєї планети, і нарешті здалося намоскордійцям. Вся планета належала тепер йому, належала його великій праведній та правій расі! Фобос спостерігав за подіями сну неначе в кіно, одночасно і збоку, але й видовище було для нього надто близьким, відчувалося так гостро, наче він був наяву присутній у тому місті. Ніби його свідомість потрапила всередину цих нереальних (?) подій. Сон мав одну особливо неприродну та вражаючу рису. Велмундер із видіння – стояв особисто на головній площі, в її центрі на невеликій саморобній трибуні, зібраній нашвидкуруч із кількох спалених місцевих автівок. Вождь – без особистої охорони, без снайперів, гелікоптерів та двійників – сам зустрічав своє рабське та дике військо. Наче якийсь Юлій Цезар, від якого променіло зразкове, натхненне та непохитне лідерство – якого в реальній історії, насправді – ніколи не мав жоден намоскордійський правитель. Тим часом військо вже зібралося остаточно, чотири армії із гучним брязкотом повністю заполонили центральний майдан і встали на місці. Мразотов зі сну, чиїми очима зараз дивився Фобос – випростав свою руку різким жестом, спрямувавши її високо уперед та голосно крикнув:

– Хай!

Орда вояків синхронно викинула свої руки в ідентичному жесті у відповідь. Всі як один, наче якийсь колективний розум (який був насправді відсутній, адже це не були мислячі особистості – це були механізовані, м’ясні машини для вбивства в подобі людей). Військо крикнуло завершення фрази:

– ... живе наш імператор! Великий прекрасний, воістину Велмундер! Хай живе Рашмахт! Вічна слава Імперії Намоскорді, амінь!

Шинелі солдат були начищені та відмиті від крові – слідів катування та тероризму проти місцевого населення. Металеві чорні шоломи виблискували на сонці. Деякі солдати їхали верхи, на конях та віслюках. А в самому кінці центральної площі знедоленого міста стояв обоз, вантаж награбованого. Серед купи якого виблискували різні коштовності загарбаних афрозілабів – золоті та срібні прикраси, годинники, також комп’ютери, мікрохвильовки та унітази та багато іншого добра. У вікнах будинків, що виходили своїми шибками на цю площу – подекуди можна було побачити мимолітні, нажахані азіатські обличчя мешканців міста. Останні були у справжньому розпачі. Було видно, які їх захоплював страх чинити навіть зайві найменші рухи, не те що чинити опір, щось говорити чи вийти надвір. Міміка знедолених містян виражала відчуття зради, болю та відчаю. Це був абсолютний тріумф та повний парад величі Велмундера! Мразотов підняв другу руку – і вся його армія стала перед ним на коліна й покірно схилила голови. Навіть вершники, що спустилися зі своїх тварин – потягнули нетямущу худобу за вожжі, та змусили транспорт приєднатися до пошани. А ті віслюки не дуже і заперечували, адже їм, тваринам насправді було геть байдуже на усе – що могло відбуватись навколо. Двоногі господарі були для них цікавими, але – злими. Та і свої чотири ноги – це ж набагато краще.

Головний загарбник спостерігав за цією моторошною, неприродною сценою і упивався пихою. Він отримував істинне задоволення, щоразу – коли його варварським арміям вдавалося розширити його владу бодай на дещицю. Чи планета, чи місто, чи навіть останнє, задрипане й нікому не потрібне село – це ставало саме його село, воно приєднувалось до Намоскорді. Це було єдиним сенсом його життя.

Сцена покірної армії, захопленого міста й самозакоханого вождя застигла у нерухомості. Фобос відчував ейфорію, яку напевне переживав і його прототип-предок, герой цього сну. Так минуло кілька хвилин, і сюжет здавався завершеним. Аж тут, раптом зображення почало набувати нових відтінків. З’явилися непередбачені зміни. Сплячий Велмундер ніби віддалився зором від площі й неочікувано помітив величезну чорну тінь що наближалася небом. Вона дісталася міста лише за кілька секунд і повністю, швидко закрила все небо над ним. Повітря немов посіріло, захват замінився напругою та тривогою. Тінь трішки спустилася нижче й набула більш чітких обрисів. Це був темний, матовий зореліт. Дуже старий як для Фобоса, що наче зійшов зі сторінок ілюстрацій підручника по історії Старої Землі

Велмундер зі сну підвів свої лихі очі. Здоровенна, невідома літальна штукенція сріблясто-чорної колірної палітри зависла над їхніми головами. Розмір приблуди, здавалося, перевершував розмір усього полісу. Настала тиша. Було видно, що орда намоскорді значно перелякалася, хоч і лишилася стоячи на колінах. Солдати міцно повчіплювалися за свої рушниці та багнети та вичікували напоготові, перебуваючи в невідомості. Чекали на нові команди. Темна маса – далі просто висіла. Вона поки не робила, жодних ще – різких, чи агресивних рухів. Проте на ній з’явилися багато червоних цяточок. Було найбільше схоже, що то приціли точкових планетарних лазерів, якими були рясно всіяні борти цього космічного корабля, чия форма нагадувала своєрідного перебудованого дирижабля, більшого – за будь-які аналоги, будь-коли створені в Намоскорді.

Раптом почувся новий, надзвичайно високий, на межі ультразвуку, сигнал – що пролунав лише якусь коротку частку секунди, але встиг страшенно подіяти на військо Мразотова. Схопившись за вуха, вождь опустив свій зір назад на солдат, і зі страхом помітив, що його армія – вже не була на колінах. Бійці масово повалилися на свої спини, на живіт, билися в корчах. Хтось намагався позривати із себе одяг, хтось викидав рушниці та каски, намагався відрізати підошви від своїх черевиків, наче шукав у них невидимих паразитів. І в цю мить, з темного корабля почувся новий – гучний, твердий та впевнений голос:

– Вітаю, добродії! Ви сумували за нами? Говорить головнокомандувач Великої Армії Республіки Січеграй – Артоліо Буданос. В ім’я ООН, я пропоную вам – скласти зброю та здатися! Запобігти кровопролиттю та невиправданим жертвам! В іншому разі, по місту буде завдано гібридний удар, і вашу армію буде знищено! Повторюю – складіть зброю та здайтеся! Тоді ви постанете перед судом ООН – живими та неушкодженими. Прийом!

Фобоса охопив жах. Його аватара із площі, схоже також. Останній – різко закусив губи, стиснув їх аж до крові та люто вирячив очі. Так широко, що здавалося наче вони зараз луснуть та розлетяться дрібними частинками, окроплять усе місто. Лють охопила намоскордійського вождя. Миттєво виникли спазми в його шлунку та горлі, настільки сильні, що він почав задихатися.

– НІІІІІІІІІІІІІІІІІІІ!!! – заволав тиран. – ЗНИЩТЕ ЇХ! ЗБИЙТЕ ЦЮ ЧОРНУ ШТУКУ! ПРИНЕСІТЬ МЕНІ ЦЬОГО БУДАНОСА НА ТАЦІ В КРИВАВОМУ СОУСІ! НЕГАЙНИЙ ВОГОНЬ!!!

Орда зреагувала миттєво. Солдати поскакували на ноги, миттєво порозбігалися в різні боки, засіли за укриттями – будинками, коробками, за возами, і почали шквально поливати свинцевими кулями темний корабель, що висів над містом. А там не надто квапилися з реакцією. Твердий голос вичекав, промовчав цілу хвилину і тоді вже озвався востаннє.

– Хм-хм-хм-хм. – щось схоже на сміх. – Добре. Ви – прийняли своє рішення. Сьогодні місто Какао-фень буде звільнене. Владімір-хуімір – іди до пекла!

І за цими словами дирижабль вже відповів. В одну мить, невловиму людському оку – небо, що розділяло поліс від військового корабля, стало червоним від сотень множинних лазерних спалахів. Зблиски були миттєвими й відразу гасли, але шкварили з частотою напевно не менше від кількох тисяч пострілів за хвилину. Чорний корабель намагався вражати не місто афрозілабів, і не будинки, старанно оминаючи їх, а цілив – точно в живих намоскордійських загарбників. Тепер Фобос спостерігав за всією цією битвою – наче збоку, вже не як учасник подій. З кожною іскрою на землю падали від одного до трьох намоскордійців, пропалених наскрізь високотемпературним фотонним пучком. Деякі тіла, в кого влучили різні лазери одночасно – перетворювалися на купку, брудну суміш паленого ганчір’я, заліза та м’яса. Постріли січеграйського корабля майже не мали промахів. Вулиці міста охопив хаос жахливого бою, що виражав локальну кульмінацію найгірших людських надбань – війну, агресію, вбивства. Однак, для мешканців міста – це був саме той бій, серед крові якого в повітрі витала й розросталась надія. Бажання на справедливість, на звільнення та свободу, відплату. Афрозілаби молилися, скрутившись у своїх кімнатках, поховавшись у шафах, у ваннах, під ліжками, вірячи в їхній захист від випадкових уламків, а вчорашні вояки-тріумфатори тим часом страждали. Поранені намоскорді верещали від болю і страху, цілі – стріляли, тікали кидали гранати у свого ворога, що, звісно ж не долітали до корабля й падали назад на підлогу – вбиваючи інших намоскордійців, руйнуючи прилеглі споруди. Ніяка зброя катів-окупантів не змогла завдати помітної шкоди потужному січеграйському флагманові Буданоса. Віслюки вершників порозбігалися. Асфальтні вулички вкрилися червоним болотом, сміттям та смородом спеченої заживо плоті. Узбіччя та схованки були всіяні трупами тупих свинорилих зарізяк Велмундера. Пил від гранатних вибухів піднявся в повітря й заполонив собою третину Какао-феню.

За п’ять хвилин лазерна дискотека закінчилась. Цього часу було цілком досить для першого акту, розстріл був надзвичайно успішним для сил ООН. Фобос побачив, як один з пострілів чорного корабля зніс голову його предку. На місці гордої злої усмішки Велмундера тепер залишилася лише порожнеча. Ювелірно, гладенько відділена та обсмажена шия – тепер не мала чого носити. Тіло Мразотова обмякло і звалилося посеред площі, просто на своєму п’єдесталі. Фобос мимоволі помацав правицею власне тіло, переконуючись, що цей страшний сон не впливає на його реальне життя, перебуваючи під враженням від видовища. Видіння ж – тривало далі. До мертвого вождя уві сні спритно підбіг якийсь нерозпізнаний офіцер Намоскорді в сірому пальто й щільному каптурі. Він встромив шприц в тіло трупа, висмоктав порцію крові, поклав до своєї кишені та побіг геть, не звертаючи уваги на довколишню вакханалію. А навколо все парувало. Грізна орда більше не була схожа на силу, а лише – на зграю наляканих біолабораторних гусей, придатних лише на досліди. Місто наповнювалося ароматом поразки, що змішувався з криками та стогонами деморалізованих, майже вщерть винищених завойовників. Понад сімдесят відсотків чотирьох армій лежали тут і там, вже були мертві. Інші вцілілі вояки поховалися глибше, вдершись всередину будинків, поспускалися до підвалів та метро, мов ті пацюки. Деякі намоскорді продовжували стріляли із вікон, прикриваючись від чорного корабля тілами місцевих жінок та дітей, котрих повитягували з їхніх ліжок та сховищ, просто з їхніх будинків. Афрозілаби стояли, лежали та повзали – вкриті сльозами, подекуди втрачаючи свідомість від жаху подій.

Почався штурм. Другий акт операції. З бічної частини темного корабля тепер відкрилася широченна завіса. Зсередини, через неї – на місто висипалися кілька тисяч десантників, у найперших староземних бойових екзоскелетах, оснащених парашутами та маневрувальними вихлопними двигунами, призначеними для коротких стрибків чи амортизацій. Рій січеграйців був удесятеро чисельно меншим ніж навіть залишкові сили агресора, проте набагато більш грізним та ефективним. На обладунках бійців красувався золотистий шеврон з написом – “Паляниця”. Так звався флагманський корабель Буданоса. Випускаючи хвилю десанту січеграєць врубав нову порцію шестисекундного ультразвуку. Тепер сильнішого, але підібраного індивідуально для намоскорді, щоб не вражати невинних мешканців. Від нового акустичного удару в живих, вже і так дезорієнтованих намоскордійців почали лускались барабанні перетинки. Тим часом вже перші лінії висадки дісталися до землі. Визвольні сили почали розходитись вулицями, групуючись по дві-три особи, зазираючи в кожен будинок – переслідуючи, полюючи на рештки орди. Деякі виловлені кацапи почали самі здаватись без бою, кидаючи свою зброю, просячи лише єдиного – не вмикати третьої порції ультразвуку. Деякі полонені втратили дар мови в цій битві. Деякі наклали на себе руки власноруч, і вираз блаженної тупої пихи так і не стерся з їхнього рила. Але зрештою, звуки самого бою – нарешті стихали. Місто пережило страшну трагедію, м’ясорубку, виглядало хворим, травмованим і брудним. Але – живим! І нарешті, найголовніше – вільним! Сон Фобоса завершився. Майже вся збройна сила його предка Велмундера першого була буквально випарувана Січеграєм в цьому видінні, за менш як – п’ятнадцять хвилин. Нескінченних і смертельних хвилин, що несли свої невиправні наслідки – для всього тогочасного людства. Закінчилася зачистка Какао-феня. Бійці Січеграю забрали всіх полонених, роздали нещасним афрозілабам початкові інструкції для організації прибирання міста, відновлення свого життя. Дали обіцянку замовити за них слово підтримки в ООН, просунути якусь міжрасову допомогу та повернулися на корабель. Паляниця зачинила своє нутро за десантниками, підійнялася вище і в одну мить перетворилася на сліпучу білу цятку, що засліпила небо планети – і миттю зникла. То був щасливий кінець початку. Щасливе визволення та відбудова Какао-феня стали справедливим рішенням для міста, й водночас – лише першим кроком для нової, багатовікової династії правителя-клона. Тирана-вождя, який особисто загинув у битві, але – був пізніше відроджений своїми вірними намоскордійськими слугами-втікачами у вигляді досконалої, ідентичної копії. Фобос підозрював, що цей сон був не простим випадковим видінням. Ймовірно він був наповнений багатьма реальними фактами з історії Старої Землі, опис котрих було знищено дбалими пропагандистами Намоскорді. Існування чи достовірність таких подій – зараз, в 611му році нового часу, для нього – Велмундера тридцять п’ятого – вже не було можливо перевірити. Такі старі хроніки могли бути збережені лише в Горизонтумі. Типова ситуація для режиму, який сам встановлює правила правди та монополізує її.

Фобос ще раз хильнув горілки, згорбився, протер свої заплющені очі. Тяжко зітхнув і вирішив спробувати – бодай трішечки зосередитися. Це все ж мало щось значити? Сон справді до всирачки нажахав його, але чому він прийшов саме зараз? Страх і тривога перешкоджали адекватному мисленню. Вождь тридцять п’ятий гарячково перебирав у своїй старечій, лисій збочинній голові різні думки та варіанти. Обрати щось, скласти логічні ланцюжки з останніх подій, прийти до цікавого, правдоподібного та свідомого рішення, аналізу — ніяк не вдавалося. Алкоголь робив свою чорну справу, ще більше спотворюючи й пригнічуючи – й без того нелюдське єство Велмундера. Збісившись, Фобос подумки виматюкався відбірною нецензурною лайкою та змахнув рукою. Пляшка з оглушливим дзвоном розлетілась на сотні гострих шматочків, горілка окропила підлогу та меблі, перетворилася на мокру калюжу посеред спальні.

– Дивина якась відбувається, повна хрінь! – мовив він сам до себе за дві хвилини.

Велмундер наче протверезівши від злості, так лише йому здавалося – рушив до свого вмивальника, хитаючись з кожним кроком та хапаючись за будь-які доступні опори, аби не впасти. Дорогою він натиснув на одну з кнопок в стіні кімнати – команда для прислуг, щоб зайшли вранці й навели порядок, прибрали скло та калюжу. І тут він згадав про отримане вчора послання. Геть не розуміючи, як йому треба ставитися до нього. Чи може воно значити щось хороше для Намоскорді? А що є хорошим для Намоскорді? Ах, так. Хороше – це влада, багатство, і його особистий комфорт. Тотальний контроль, покора та відданість всіх навколо – це його щастя. А коли вождь задоволений – тоді і народ задоволений, бо він любить і наслідує саме свого правителя. Так працювало завжди. Принаймні в них.

Вода нарешті справді допомогла наляканому, нетверезому і сонному чоловіку. Струхнувши рештки вологи з долонь він рушив до виходу зі своєї спальні. Зайшов до ліфта і натиснув на клавішу “0”. Кабіна зачинилася та повільно поповзла нагору з глибин Факшитоградського бункера. Навколо стояла абсолютна ранкова тиша. За дві хвилини підйом завершився, і Фобос вийшов до своєї вітальні. Тут не було охорони, зате були дротики в стінах, які реагували на чуже ДНК – запах, феромони абощо. Вождь Подивився на двері, що вели до великої прийомної зали, в якій учора він отримав послання від, кого там? Аміко Тетрона. Точно! Підійшов до внутрішніх сходів та обережно видерся на другий надземний поверх своєї резиденції. Годинник показував 05:30 за намоскордійським екзо-часом. Він посунув ще одну скляну ширму та вийшов на літню терасу палацу – протилежну сестру тієї, що вела на центральну площу їхнього полісу та головний галлан. Перед ним розкрилася безкрайня червона пустеля – його володіння. Високо вгорі були хмари, гнані з шаленою силою й швидкістю небаченими внизу вітрами. За ними майже нічого не було видно, але він розумів, що приблизно в цю мить – там, в космосі планета якраз повертає до сонця свій новий бік, настає ранок. Велмундер стиснув руки і стримав рвотний рефлекс – початок похмілля. От з цього питання вже треба тривожити Тенгісарая, інакше він-бо просто здохне без ліків. Кашлянувши, Фобос набрав на своєму юкомі коротку команду своєму прем’єр-міністру. І далі спробував випростатись, щоб мати змогу впевнено, належно розглядіти зранку свою пустелю.

Він знав чутки, що десь ген-там, далеко за обрієм могли бути величезні водойми, нерозвідані оазиси чи навіть рослини, до яких ні разу не вирушала нога намоскорді. Це були нісенітниці породжені надією знедолених рабів. Нічого там не було, бо вони, Велмундери – вже вичерпали усе, куди могли дотягтися, і спродали все в обмін на власні розкоші. Але міфи грали йому на руку, та продовжували його владу, можна було маніпулювати чутками й обіцяти нескінченні можливості для покращення стану й рівня життя свого населення. “Ви лиш трішки ще почекайте, та потерпіть!”. Насправді за щирого бажання на зміни і добробут народу, навіть таку занепалу планету як Намоскорді – ще можна було витягти зі стагнації та зробити успішною. Грамотна економіка й управління – роблять дива, а присутність поряд такого гіганту як багатий і розвинений Горизонтум – це справжній скарб для будь-якого підприємливого сусіда. Однак це може хвилювати будь-кого, проте – не його. Не вождя, бо його місія – берегти своє процвітання і забезпечувати бідність своїх підлеглих. Щоб ті не могли бодай усвідомити – де живуть, чим відрізняються, що мають якісь права чи, не дай боже, ще щось подібне. Нехай буде усе в руїнах, аби воно було слухняним! І зараз все ідеально, лежить на своїх місцях. Працює й чекає. Народ завжди чекає на зміни, навіть раби вірять в подібні казки. Тож він дасть їх. Велмундер сьогодні обов’язково щось вигадає, аби зробити життя намоскордійців ще більш безпечним для себе і протилежно солодшим для них самих. Щось таке, що дозволить йому прожити більше часу й фізично насолодитися власною владою, а не закінчити одного разу свого життя так жахливо, як це зробив його першо-пращур Мразотов.