Insolita 4. Горизонтум ТОМ I (пишеться)

Настав ранок нового дня. Над широченною багряно-бурою пустелею зійшло таке ж саме, багряне, майже криваве місцеве сонце. Однак, його променям було важко дістатися до поверхні, щоб обігріти її. Піщаний ґрунт був холодним, бо в кількох метрах над ним вирували страшенні вітри, що здіймали хмари червоного пилу, які – наче ковдра, закривали планету від життєдайних фотонів та їх енергії. Також місцеве повітря майже не містило діоксиду вуглецю, який би мав зберігати тепло. На порожній місцевості не було видно жоднісінької рослинності, куди не глянь оком. Ані сліду життя, ніяких міст чи споруд. Лише неосяжне пласке простирадло рудого піску, з подекуди розкиданим природою величезним камінням. І все це під сірим, похмурим запиленим та холодним небом. Холодна, порожня й безлюдна планета. Мертва неоглядна пустка. Та, чи так це насправді?

Це Намоскорді. Світ, що колись був схожим на Стару Землю. Зовсім нещодавно, як для космічних мірок - тут були просторі та живі океани, ліси та оази, повні ссавців, печери повні мінералів та різних природних скарбів. Всього лише кілька століть тому. Зараз же – це планета, що була перетворена власними мешканцями, виснажена, висушена та розграбована. Пустеля під назвою Атакеліоз укриває три чверті всієї площі світу. Вода залишилася лише в кількох маленьких підземних морях, які заледве досліджені. Вода для життя завозиться на планету переважно гуманітарними конвоями з волонтерських структур Горизонтуму. Тут часто трапляються землетруси, пилові бурі та інші стихійні лиха – завдяки потужній гравітації трьох масивних супутників, ймовірно уламків якогось прадавнього, розірваного та заблукалого коричневого карлика. Стихійні лиха є основним джерелом енергії для місцевих. Річна температура повітря коливається від мінус п’ятидесяти до двадцяти п’яти градусів за Цельсієм. Тут живуть люди. Найгірші люди, а точніше, одна із частин їхньої цивілізації, що покинула Стару Землю однією з останніх – бо до останньої миті плекала надію залишитися в старому світі, й повністю привласнити й загарбати його собі. До Великого Роздроблення ці люди переважно були з одного старого народу, який проживав на північно-східній частині Євразії, й часто опинявся у центрі лихих обставин, як ініціатор чи провокатор таких подій. Коли, все-ж таки людство залишило Землю й перетворило її на заповідник, розселившись новими Сегментами та склавши міжрасовий альянс Горизонтум – ці люди оселилися тут. На початку, як і всі інші частини людства вони навіть були прийняті до об’єднання, але згодом - втратили своє місце й були вигнані з нього. Народу намоскорді спершу вдалося зайняти кілька перспективних, зелених та плодючих планет в сусідніх системах, з усілякою підтримкою та спонсоруванням союзників. Проте, їх жадоба, їх невичерпна агресія, заздрість та брехня – завадили процвітанню. Сегмент Намоскорді вигріб та вичавив все, що лиш міг, із власних планет. Тому скоро він колапсував та розпався, колонії вимерли. Залишилася лише одна – ця планета, центр, що зрештою опинився в повній депресії та ізоляції. Тепер – це планета-ізгой, планета-пастка, тюрма. Що стала такою - завдяки лише власним господарям. Холодний, злий, заздрісний світ, який, можна вважати – просто відплатив своїм загарбникам тим – на що вони заслужили своїми діями, вторгненням у природу, знехтуванням гармонією та симбіозом людини із довкіллям. Зате – тут також живе великий і пихатий, незмінний вождь Намоскорді, що править своїми людьми понад тисячу двісті років, відтворюючи знову і знову власні повторні копії.

Отакі справи. Саме тому, в місцевих мешканців – світанок майже ніколи не викликає ніяких надій, ніякої радості. Ба більше! Вони навіть не можуть спостерігати схід сонця! Принаймні – майже всі… А люди, що ніколи не бачили тепла ззовні – ніколи його не можуть мати всередині, воно їм просто-напросто не знайоме.

У сірому небі похмурої планети несподівано з'явилася іскра. Ледь помітна, напівпрозора, але реальна. Ця мала цятка була жовтою й матовою, геть неприродною для навколишнього пейзажу. Від іскри не було сліпучого сяйва, скоріш навпаки. Вона немов поглинала відбите світло, а не випромінювала його. Оказія була нерухомою і зависла на величезній висоті, ген там, куди не діставали ані вітри, ані птахи, десь на пікові мезосфери. Іскра не могла бути метеором чи якимось місцевим гостьовим кораблем, занадто мала ймовірність, адже Намоскорді останні пару сотень років перебуває під суворими санкціями Я’дж Махалу та вважається карантинною, варварською планетою, непридатною для дослідження, туризму чи будь-яких дипломатичних відносин. Це означає, що без спеціального дозволу – жодна особа з відомих у Горизонтумі розумних космічних рас – не може навіть на парсек наблизитися до планети. А дозвіл мають лише військові та благодійні організації, й то лише одноразові, на кожен виліт – окремий запит. Тоді що ж це? Жовта цятка провисіла в своїй нерухомості іще кілька хвилин, і раптом – так само несподівано – зникла, як і з'явилася. Без руху чи звуку, неначе хтось просто важелем вимкнув якийсь механізм.

З місця, де щойно була іскра – блиснув промінь. Звичайний промінь, який досі не міг пробитися на планету через таємничу перешкоду у небі, й тепер – стрімко падав крізь хмари та вітри вниз. Цей холодний пучок фотонів, що витратив майже всю свою енергію на протязі спуску – нарешті досяг поверхні та врізався в скляну шибку на кінці свого шляху. Скло було скарбом у цих краях. Гума, камінь чи пластик – набагато більш поширені й стандартні матеріали, скло призначалося лише для еліти. Шиба, яку ми зараз бачимо, є лише однією маленькою частинкою – величезного білого комплексу, що розпростерся над пустелею на високому штучному плоскогір'ї. Споруда виглядає розкішною, з панорамними вікнами на всю стіну, крізь які можна розгледіти дорогі рослини та картини всередині, басейнами, червоними килимами на доріжках, та розгалуженою мережею освітлення. Комплекс розкинувся вшир на пару сотень кілометрів, і скидався на маленький приватний мегаполіс, таке собі містечко мрії. Проте видно, що попри розмах – в цьому місці проживає – зовсім не багато людей, значно менше ніж тисяча. У центрі комплексу виділяється окремий, ще більш пафосний аніж решта, триповерховий будинок, з позолоченим дахом і статуями гаргулій на літній терасі. На кожному куті – камери та озброєні охоронці. Над головним входом майорить емблема тонкого й витягнутого червоного хреста з трьома перекладинами, на якому зверху сидить двоголова свійська тварина з демонічними пазурами та лихими жовтими очима. На цьому будинку все скло ще й броньоване, виготовлене з таких сплавів, що мали б витримати ядерний вибух чи напад небачених ворогів. Класичний будинок з культури народу намоскорді, який всім своїм виглядом свідчить – тут живе вождь. Перед нами резиденція не кого іншого, як самого Велмундера Фобоса, а точніше – його вже тридцять п'ятої копії, незмінного правителя-клона. Комплекс був схожий на диво посеред пустелі, посеред порожнечі. Все його єство, кожна шиба та кожна пальма – ніби кричать про шик і комфорт в його стінах. Але, в стінах, що як і весь поліс – захищені напівсферою блакитного силового поля, котре починається від самої поверхні пустелі за межами плоскогір’я, і не лишає жоднісінької відчиненої шпаринки. Через цей бар’єр неможливо ані зайти, ані вийти, без дозволу варти вождя. Також під цим полем, в одному місці знаходяться відразу всі запаси чистого повітря планети, очищеного від пилу, попелу та водню. Всі валютні скарби та предмети розкоші, вся зброя та засоби контролю – також зосереджені тут. Цей комплекс – абсолютний, системний центр планети. Біле місто має горду назву Факшитоград. Та попри весь свій сліпучий лоск і вдавано цивільну архітектуру – комплекс відгонив загрозою для тих людей, що можуть випадково на нього натрапити, і безкарністю для людей, що жили всередині, за його непроникним енергетичним муром. На кожному дереві поліса розвивався маленький прапор Намоскорді, поряд з портретом вічного вождя. Перед центральним будинком, під терасою – невелика площа, над якою в повітрі висів величезний галлан. На екрані цілодобово показувались новини. Зараз там якраз мовилося про нещодавній вибух в одній з віддалених скрєпних концервацій. Якийсь поважний лисий пан в дорогому костюмі завзято пояснював пану ведучому: “...безумовно влаштували якісь шпигуни Горизонтуму, з ворожих сегментів. Ми ж знаємо, що їх існування настільки нікчемне, що вони не здатні вирішити власних проблем, та зосереджені лише на заздрості щодо величі нашої великої Намоскорді. Ви ж самі розумієте, що вибух, який стався в шахті, що знаходиться десь в кілометрі під землею, й при цьому обладнана сучасними технологіями (подекуди старішими за сам сегмент) – не може бути провиною самих намоскорді, чи тим більше нашого керівництва. Он, всі наші громадяни живуть щасливо в стабільних середньовічних умовах, без всяких непотрібних медицин та наук, отримують цілих три пайки хліба на тиждень, а найголовніше – знають як правильно прославляти нашого вождя Велмундера і щовечора слухати наші новини. Тільки слухати, бо ж ми пам’ятаємо, що цивільним мешканцям забороняється вміти читати під страхом страти, як і має бути в усьому світі. Бо писемність – це зараза, тяжка ноша, інфекція, занесена сюди ззовні гидкими, загниваючими іншосвітянами…”

На третьому поверсі центрального будинку, коло чергового панорамного вікна з видом на площу та екран – сидів маленький лисий чоловік із виразом схвальної посмішки на гладкому восковому обличчі. Посмішка була страшною, й мала вигляд більше прояву страху, а не радості, збочинною, та більш неприродною – ніж теорія про пласку форму планет у Всесвіті. Чоловік був згорбленим, літнім. В руках він тримав пляшку якоїсь елітної контрабандної випивки. Вся його фігура виглядала штучною мов якийсь манекен – бездоганно ляльковою. Це і є наш славний вождь – Велмундер тридцять п'ятий. Він саме спостерігає чергову дрібку від результатів свого правління, викладену у випуску. Поки десь там, нагорі – на інших планетах, сегментах, у космосі – буяє життя, рух і розвиток – він, тут у Факшитограді – робить все, щоб не допустити подібної перспективи для власних відданих громадян. Він є непохитним поборником особисто написаної Конституції, яка забороняє усім до єдиного простим намоскордійцям – будь-які права, окрім слухатися господарів, будь-які блага, окрім койки та хліба з водою в своїй концервації та будь-які радощі окрім перегляду новин та молитв за здоров'я вождя і його родини. Великої сім'ї з охоронців та кількох генералів, багатих аристократів, хитрих контрабандистів, вчених, без яких було б неможливим продовження його роду, а також поліцейських, які миттєво ліквідують вчених, якщо ті раптом спробують якось змінити особистість вождя при черговому відтворенні. Що ще йому залишається робити, якщо він більше не може грабувати чужі колонії, проводити голодомори та геноциди? Вірно – нічого. Лиш робити те саме, тільки вже вдома, над власним народом. Для цього він має досі кілька ядерних боєголовок прихованих в інших шахтах, де ніхто не живе із цивільних, та кількасот загонів поліції. Тяжка ж і невдячна його робота, але він з нею досить добре справується. Велмундер почухав носа і перестав усміхатися. Йому різко набридли новини, бо в них було недостатньо величі. Глибоко всередині, там де могла бути душа – він сумує за тими часами, коли вождь Намоскорді міг робити геть усе, що захоче – не лише в своєму сегменті, а в усьому Горизонтумі чи принаймні на Старій Землі. За часами, про які він чув від свого попередника тридцять четвертого, той від свого тридцять третього, а той читав про ті часи у недільних новинах. Колись намоскордійців було майже півтори сотні мільйонів населення… Занадто давно. От, якби ж йому зараз стільки людей – то половину він зміг би зробити грізними солдатами. Він показав би, він показав… І тому гидотному судові, і Горизонтуму, і непокірному Січеграю, що завжди був перепоною для його амбіцій… Та що вже. Треба лише трохи потерпіти, можливо якась планета попросить Намоскорді про допомогу із захистом своїх кордонів, чи свого намоскордомовного населення, чим розв'яже їм знову руки. А може розпадеться Горизонтум. А може раптом якісь його шпигуни зможуть підкупити Я’дж Махал і скасувати блокаду? Хто ж знає, хто ж знає…