Insolita 4. Горизонтум ТОМ I (пишеться)

Арсеслав завершив своє оголошення. Після настання тиші він ще чотири хвилини просидів насторожі в РЦКЗ вичікуючи на якісь можливі питання з боку підлеглих. Однак його особистий юком мовчав, якщо не рахувати звукових сигналів пошкрябування – безсловесні відзнаки від учасників екіпажу, що ті почули промову та прийняли її. Прастеслак, якому Гелексі вже встигла оформити всі акаунти і паролі в локальному статумі Хортиці – також поставив реакцію. Згоду. Але, не написав більше нічого. Капітан вирішив видихнути. Найголовніша подія за цей день, оголошення місії – вже відбулася. Все йде добре. Тепер він може перейти до більш простих і рутинних справ. Арсеслав піднявся, віддав на консолі команду з очищення рубки. В кімнаті залунав різкий сигнал – попередження. Якщо хтось вирішить залишитися в приміщенні після такої почутої застороги – він ризикує з неї більше не вийти. Адже за пів хвилини кімната наповниться мікроскопічними фінедронами, що розберуть її вміст на молекули й винесуть геть – повернуть будівельну сировину назад до резервуарів. Таким чином, РЦКЗ після Арсеслава залишиться зовсім голою, вважайте – новонародженою. Хоча рубка й не була зараз занадто наповненою, пишно оздобленою чи захаращеною – внутрішній педантизм капітана не міг дозволити йому піти далі не прибравши робоче місце після свого візиту. Чоловік вийшов у коридор та різко зачахнув за собою двері. Для живих організмів – не було прямої загрози під час роботи рою. Фінедрони координуються розвиненим алгоритмом, який видає точні цілі, точні координати та чергує точкові завдання за мірою проходження головного процесу – оминаючи при цьому речовини й тіла занесені до ризикового чи заборонного списку. Але – ризик живе в самих людях. Через дурну необачність або незграбність можна збити рій, наскочити на фінедрона на середині його шляху й цим викликати якусь помилку, наприклад, що вуглець у вашому оці – тотожний вуглецю в складі дерев’яного крісла, жирова сполука у шкірі – це залишок від перекусу тощо. Працьовитий мікроскопічний кіборг залюбки, швидко й завзято це все прибере та стерилізує. Тому, зрештою (не те щоб існують бажаючі, але все-одно) – краще ніколи не опинятися в позиції того самого "крісла”. Існує навіть цілий, окремий офіційний пункт техніки безпеки, однаковий в будь-якій галузі Горизонтуму – завжди виходити з поля роботи рою на безпечну відстань чи інше приміщення. Так само – як правила “виймати чайник з розетки”, чи “не сушити волосся феном у ванній”. Стандартні побутові ризики, яких не можливо уникнути назовсім – ніколи. Навіть коли йде мова про технологічні й розвинені середовища.

Арсеслав подивився через вставку прозорого аскеліту в дверях рубки на її нутрощі. Мікрофон, крісло та чорний стіл – розчинилися в повітрі на його очах. Залишилася лише кубічна порожнеча у сірих стінах, готова до будь-якого нового наповнення. Наскільки знав сам капітан – черги з потенційних замовників не було, й вони тепер нескоро можуть з’явитися. Та тим не менш – нехай буде лад. А тепер – точно час іти далі. Спостерігаючи за працею фінедронів – у нього якраз прокинувся легкий голод. Тож, зараз командувач попрямував до головного камбузу Хортиці. Тим паче, звідси до нього – якраз ближче, ніж до своєї каюти чи більш усамітненої офіцерської кав’ярні. Пройти два відсіки, оминути спуск на нижчі палуби і перші двері праворуч. Цього разу капітан нікого не зустрів у коридорі. Проходячи повз медичну частину він тихенько зазирнув досередини, цікавлячись, хто ж, зі всіх служників Асклепія на Хортиці – працює саме сьогодні? Там, в своєму класичному мундирі білого кольору – саме чаклував над нерозпізнаним пацієнтом, що сидів спиною до виходу, старший ліґар Хортиці – Булакір Фенікс. Літній худий каретонець мав видатну репутацію в медичних колах не лише свого Сегменту, але і всього людства. На плечі шеврон – молот Святої Таари. Статура ліґаря мала змішані риси мореанелійського та ґальмардійського родів – пишна сива борода поєднувалася з високим і витягнутим скелетом та виразними, жвавими сірими очима. Точніше світло-зеленими, напівпрозорими очними яблуками – увінчаними чіткими зіницями попелястого кольору. Зріст каретонця був біля ста вісьмидесяти сантиметрів – нормальний зріст для землянина з Галлеману чи Січеграю. Однак, гіпотетичний Булакір без ґальмардійських північних генів – мав би всі двісті чи й більше, досягав би плеча О’Тектона. Ліґар, схоже, проводив легку стоматологічну операцію комусь з екіпажу. На маленькому галлані, призначеному для хворого – щоб відволікти від роботи медика та розслабити взагалі – саме йшов старовинний фільм в жанрі фентезі, один з небагатьох елементів культурної спадщини людства яке пережило третю світову війну Старої Землі (2128 – 2143 роки ендо-часу). “Чекай мене з першим променем сонця на п'ятий день. А по світанку – обернися на схід” – мовив епічний голос з картини. Арсеслав посміхнувся й зачинив двері, не бажаючи заважати роботі професійного ліґаря над своїм пацієнтом. Не дай Воля – ще ненароком нашкодить. Якщо захоче – він пізніше перечитає звіт Булакіра у статумі. Капітан пішов далі. Ось і поворот на камбуз. Дивина, тут також нікого, оце вражаючий збіг! Одна справа це прохідні коридори, а друга – загальне місце прийому їжі. Це видається дивним тому, що в Горизонтумі, навіть на військовому кораблі – не всі службовці дотримувалися правила ведення особистого, чіткого розпорядку дня (куди зокрема мало входити – системне, організоване в часі та складі харчування). Зазвичай, заходиш сюди – бодай хтось, та точить собі якесь печиво чи закуски, можливо респолітанські бургери. А зараз – нікого. Мабуть, ще просто не звикли до повернення на корабель, тільки проходять акліматизацію, від недавнього перенесення та виходу на орбіту.

Арс пройшов залою, з високими стінами до триметрової висоти – до центру кімнати, до головної стійки камбузу. На поверхні лежав аркуш паперу з написом “відійшов до комори, поповню заряд сировини синтегратора і повернуся за 5 хвилин. Ваш Буллі Гарфілд. Кумедно те, що бармен залишив цю записку – ще перед висадкою на Всеволод, на початку відпустки. Наразі він вже повернувся і точно встиг побачити власне послання – просто вирішив його не оновлювати, лишив у статусі “хай поки так”.

– Гелексі, чуєш?

– Слухаю, капітане.

– Постав, будь-ласка, на дальній стіні камбузу прозорий режим, хочу позаглядатися на ту пустку, в якій ми оце повзаємо як ті комахи – в її природному, безпосередньому вигляді. А ще, включи тихенько дабскет, всього на десять відсотків – для доповнення атмосфери.

– Добре, шефе, вже роблю.

Арсеслав вмостився на міцному барному стільці, надійно скріпленому з підлогою камбузу, нахилився через стійку й натиснув якусь команду на панелі бармена. Почувся короткотривалий шиплячий звук з бульканням десь із нутрощів стійки. Потім дзеньк. Капітан подивився в глибину барменської кімнати через зяючу чорну арку, що була відразу за округлою стійкою – всередині, з внутрішнього боку. Буллі не було, таки відійшов, чи зайнятий більш нагальними справами.

– От тобі чорт! – без злості лайнувся командир. Відкрив панель особистого юкома, швидко настрочив якесь послання бармену – попередження про свій візит на камбуз за відсутності останнього, та пов’язані з тим можливі наслідки, в привітній, але суворій манері.

– Гелексі, скажи, будь-ласка, чи отримав Гарфілд моє повідомлення?

– Отримав, пане, і вже прочитав.

– Добре. Буде знати, що на зміні треба бути на своєму робочому місці, заодно й цю писемність, можливо, нарешті оновить.

– Здається, містер Буллі зараз займається фізичними тренуваннями на тактичній палубі.

– Овва. – трішки знічений капітан написав ще одне повідомлення, цього разу схвальне і мотивуюче, що також було відразу прочитане. У відповідь, з боку бармена прийшла картинка на якій дві форми життя примирливо тиснуть одна одній руки та усмішка. – Тоді добре. Хоча, двері в підсобку міг би й зачинити

Арсеслав піднявся зі свого стільця, зайшов за стійку. Далі приклав долоню до сенсора та підтвердив особу. Зачинивши однією рукою роззявлені двері до барменської кімнати – другою він нахилився й витягнув з під поверхні приготований автоматом замовлений запашний напій. В прозорій аскелітовій чашці, прикрашеній візерунком хвойного лісу парував бурий чай, з фруктово-трав’яним смаком – заварений з вербени, чебрецю та молодих ягід рожевого родніпа. Капітан обережно вдихнув аромат напою і його думки понесло далеко геть звідси, подалі від професійних обов’язків та нерозлучної, безперервної внутрішньої напруги пов’язаної із ними. Тепер, коли Хортиця отримала місію – він буде тут рідше. Чоловік спрямував свій погляд у чорну пустку, що на пару хвилин раніше, за командою Гелексі відкрилася перед ним. На камбузі й досі він залишався – один, це було дивом. Жодних помічників, галасливих стрільців чи механіків поряд. Жодних контрольних панелей чи наказів. Кілька хвилин спокою та гармонії – наче дарунок долі за вірну та бездоганну, багаторічну службу. Якщо так буде і далі – можна спробувати навіть поринути в медитацію, віддатися виру філософських думок, або ж навпаки – їх відсутності, відчути повну тишу в своїй голові. Арсеслав споглядав зовнішній вакуум отримуючи естетичну насолоду від кожної миті. Повільно розтягуючи кожен ковток, і кожну порцію чаю – він замислився про невідомість, що їх чекає попереду. Про те, що будь-який, навіть найбільш прорахований і детальний план в історії людства, може здаватися ідеальним – лише на папері, лише в уяві самого автора, поки теорія не перейде на стадію практики.