Insolita 4. Горизонтум ТОМ I (пишеться)

Тридцять п’ятий сидів у себе вдома в розкішному кріслі-колисці, виробленому зі шкіри аскельтропа. Практично сидів на реліквії, вартість якої могла би зрівнятися з будівництвом маленького нового міста на поверхні його планети. Велмундер був схвильованим і глибоко поринув у роздуми. Минуло декілька тижнів після того останнього вибуху в шахті. Поліція та пропаганда швидко відпрацювали свої подачки та забезпечили рандомне виправдання інциденту, офіційно затверджене вірною версією обставин – для простого населення. В той же час, істинна природа й причина вибуху залишалися нерозкритими. Велмундер, будь-який – найбільше боявся всього двох речей у всьому світі. Друге це втрата влади, і перше – це повстання. Вождь намоскорді споконвіків одержимий власною манією – аби всі підкорялися, саме йому, і тільки йому в першу чергу. Найменша непокора, будь-чия – викликає в нього чергову агресію вкупі зі страхом та панікою. І в цьому вибуху було те, чого не ставалося досі жодного разу з того часу, коли Велмундер двадцятий, титулований Справедливим (титул, що був присвоєний самим вождем – самому собі, хоча офіційне прізвисько двадцятого клона-правителя – це Згеббельс) віддав наказ переселити усе цивільне населення в підземелля до концервацій. Тоді, за короткі пару десятків років його рудиментарні війська змусили 90% населення піти в шахти і бункери, під гаслом захисту народу від радіації та критичних змін клімату, що навіть мало частинку правди, до половини. Насправді, на поверхні все ще було можливим життя, якщо мати для цього належні засоби – укриття від пилу, повітряні фільтри, їжу та чисту воду. Але простакам цього знати не можна було згідно нової концепції управління планетою. Адже рабів ще легше обманювати тоді – коли вони не просто чують брехню, а ще й не спроможні її перевірити, коли ні з чим співставити отримані дані. Не вдалося запроторити до – скрєп лише кілька відсотків народу, тих намоскорді, що мали змішане генетичне коріння та не повірили в гасла завдяки слабким відгукам критики в своїй крові. До 9% старого населення перетворилися в дикі банди, що втекли від солдат в глибини пустелі і залишилися там. Документи говорять, що втікачі були в найбільшому відчаї, який будь-коли доводилось бачити слугам двадцятого, виривалися з рук полонителів з криками, сльозами, кусали їх, і вирвавшись із сильних лещат – мчали геть, не витрачаючи навіть зайві секунди, щоб схопити бодай найпростіші речі потрібні для життя й побуту на своєму шляху. Тому, реальних шансів на виживання в тих втікачів просто-напросто не було. Розвідники Фобоса, як і тридцять четвертого й тридцять третього - кілька разів облітали планету згори на різних широтах в пошуках слідів цивілізації серед пісків та каміння Атакеліозу – нічого. Існують усі підстави вважати, що ті раскольнікі вже давно вимерли – усі до останнього. Але, Велмундери все-одно їх боялися, така їхня сутність. Саме тому, над Факшитоградом цілодобово був ввімкнений захисний купол, що поглинав таку кількість енергії, якою можна було б заживити величезний промисловий синтегратний завод. І недарма. Вибух насправді відбувся не глибоко в шахті – а нагорі, на її виході. Цей факт не давав Велмундерові зімкнути очей уночі. Абсолютним фактом є те, що простаки з низу – не мали доступу не те що до вибухівки, іноді в них не було питної води. Вся зброя Намоскорді зосереджена в нього. Варта, поліція, придворні чинуші – всі вірні йому. Банди втікачів – вимерли безумовно ще до його народження. І навіть безпекові супутники Намоскорді не фіксували нічого, що могло викликати цей інцидент – ані метеоритних дощів, ані чужинців, ані суден піратів чи контрабандного постачання. Але так не буває. Правда існує. І це або інша, четверта сила, або ж якась теорія змови між першими трьома пунктами, яка від нього приховує істинний стан речей, тримає в полоні ілюзії, так само – як він тримає у світі брехні власний народ.

Задзвонив телефон Велмундера. На маленькому екрані вискочив підпис “Верховний підлиза”. Це був прем'єр-міністр Намоскорді, його права рука. Поважний пан, чиїми головними обов’язками були комфорт Велмундера та контроль над процесом репродукції клонів вождя, забезпечення повного збереження моделі особистості оригіналу при кожному оновленні фактичного тіла та спадкоємця. Фобос розумів, що дзвінок може значити щось важливе, бо зазвичай прем’єр заходить до нього особисто за будь-яким приводом, але зараз він мав ще більш гидкий настрій, тому натиснув – і скинув дзвінок. Вождь почухав ногу об ногу і простягнув руку до сигар що лежали праворуч від його крісла на маленькому антикварному столі. Але в цю ж хвилину його спокій було знову порушено. Двері просторої, але напівтемної кімнати – спальні Велмундера, гучно розчахнулися. Всередину заскочив, ні, мабуть, закотився дрібно й часто перебираючи ніжками – маленький чоловік з круглим, повним тілом та вузькими очима на жовтуватому, щокастому обличчі. Гість ішов впевнено та з неприхованим роздратуванням, що пашіло з різкості його рухів та зелених очей. Це була єдина особа на всій планеті, кому Велмундер і його варта дозволяли таке нахабство, зухвалість та емоції в присутності вождя. Бо власне, крім вищеописаного – це й був, до того ж, начальник варти.

– Привіт Тенгісарай. Щось сталося?

– Так вождю. Я дзвонив саме тому, що сталося щось. Таке, що не може терпіти, чого статися не могло. Якого біса ти скидаєш, коли я телефоную тобі, я перший, хто дбає про твій добробут і міцність твоєї влади!

– Давай без сентиментів, ти ж знаєш, що я не здатен на вдячність. Ти сам слідкуєш, щоб це так і залишалося на протязі останніх відтворень копій вождя, включно з моєю. Давай до справи.

Чоловічок розплився в лукавій посмішці. Очі хижо зблиснули, на таку коротку частку секунди, що Велмундер того не помітив. Вже більш спокійною ходою він підійшов ближче до крісла в якому сидів його вождь та змовницьки нахилився назустріч. Лівою рукою гість провів по своїм довгим тонким звисаючим вусах і солодко прохрипів.

– Після тебе, володарю. Спершу ділися. А то моя новина може піти геть разом зі мною, й дістатися комусь іншому.

Фобос пирхнув. Іншими могли бути лише якісь слуги чи придворні маріонетки, які все одно корилися їм обом, й більше нікому іншому. Але цей примітивний шантаж був для нього мов анекдот, забавляв та подобався, і сам Тенгісарай знав це, тому й любив часто розігрувати подібні сценки. Лисий диктатор взяв сигару, яку спершу хотів сам собі розпалити й простягнув раднику. Той чемно схопив її, вклав до свого рота з двома рядами жовтих зубів. Фобос дістав довгими кліщами жарину з каміну та підпалив. Круглолиций зробив довгу затяжку і гучно видихнув з себе хмару їдкого білого тютюнового диму. Вождь раптово помітив, що волосся на голові його прем'єр-міністра вже почало сивіти, і в деяких місцях з’явилися плями лисини. Тенгісарай дістав куриво і водночас сягнув другою рукою до себе в кишеню халату.

– На, дивися. Це знайшли техніки неподалік від нашого куполу, коли перевіряли роботу периметрового освітлення Факшитограду. Ти не повіриш, але це якийсь бісовий лист.

– Лист? - округлилися очі Велмундера.

– Так, чорт забирай. О пане великий вождь народу намоскорді, я – прем'єр-міністр цієї планети, твій відданий слуга, сам Тенгісарай Мабрут, урочисто і всерйоз повідомляю тобі – що ця фіговина в твоїй долоні це якийсь лист. Хоч він і не паперовий.

Фобос відчув нову хвилю страху. Він звик жити в постійній напрузі та злості, звик до десятка фобій, але не навчився контролювати та обходити їх. Іноді ці припливи страху доводили його до справжнього напів(?)божевілля. Він подивився на річ, принесену його правою рукою до його спальні. Щось тверде, невелике прямокутної форми, загорнуте в непрозорий мішечок з білої тканини.

– Це я загорнув, щоб посіпаки не підглядали, розкривай вже.

Вождь закусив щоку, несподівано так сильно, що відчув теплу рідину в роті – порцію власної крові. Він розгорнув пакунок. Всередині виявилася чорна дощечка з невідомого матеріалу. Наче звичайна пластмаска, щоб на ній різати овочі абощо подібне.

– Це якийсь різновид юкому чи щось таке. Дивися. – Тенгісарай торкнув поверхні таблички своїм жирним жовтим пальцем. На поверхні загадкової плити замерехтіли вогники, побігли по колу, почали утворювати якісь незбагненні візерунки. Це тривало дві секунди, й раптом вони завмерли. Несподівано пристрій заговорив – безсумнівно штучним, але задуманим як людський, чоловічий і грубий голос.

– Ідентифіковано прем’єр міністра Намоскорді – Тенгісарая Мабрута. Шановний прем’єре – це повідомлення адресується іншій особі. Доставте мене будь-ласка до вашого шефа, пана Велмундера. Повідомлення може бути відкрите лише йому. – вогники яскраво спалахнули червоним і згасли.

– Ти йолоп – різко зірвався на крик встаючи з крісла Фобос. – та це ж явно бомба, підсунута ким завгодно із Горизонтуму, щоб прибрати мене достроково, влаштувати на планеті анархію та захопити її! Служиш мені стільки років – а мізків не маєш? Не може бути такого.

Жовтолиций відсахнувся від стусана що летів йому просто в обличчя, несподівано виявивши в собі небачену спритність, вихопивши чорну табличку з рук Велмундера й підставивши її під руку вождя. Почувся глухий удар, пристрій вилетів з рук прем’єра, здолав кілька метрів повітрям кімнати та врізався в один зі стелажів. Табличка з тріском розлетілася на кілька частин, що миттєво впали на підлогу в різних частинах приміщення.

– Ти баран! – відповів заступник. Ми провели кілька аналізів перш ніж занести цю штуку до тебе, я особисто брав у них участь, і якби це була вибухівка – хтось вже був би мертвий. Затихни вождю, візьми себе в руки.

Очі Фобоса налилися кров'ю, а шкіра на обличчі, на руках і кулаках побіліла, так сильно, що він став схожий на привида. Тенгісарай готувався – не знав до чого, але знав що його начальнику майже ніколи не вдається приборкувати свій гнів, на відміну від людей, які його терплять десятиліттями. Він був готовий тікати з приниженням. Але цього не сталося. Вираз обличчя Велмундера різко змінився з білої люті на подив, який перевершував навіть страх. У штучній напівтемряві Тенгі розгледів, що погляд Фобоса перемістився з нього кудись вище, за його спину. Мабрут повернувся слідом за ним. Те, що він побачив на другому боці кімнати – його раптово вразило, не менше, ніж самого Велмундера.