Замах на Сфінкса

Нова пригода, яка ледь не коштувала мені життя, розпочалася в розпал літа, а липень місяць – мертва пора для журналістики. Під гарячими променями сонця плавиться не лише асфальт під ногами, але й мізки. Тому усі політики, зірки шоу-бізнесу, спортсмени, художники, розніжені мажори – одним словом: усі, кого можна назвати медійними персонажами, тікають з міста на моря, озера чи в гори. Не залишаються осторонь цієї сезонної міграції й журналісти, і тільки бідолашні практиканти день у день посеред літа приходять в кабінети до випускових редакторів з надією отримати відповідальне завдання й створити свій перший шедевральний текст чи сюжет. Але і їхній запал згасає десь під кінець першої декади практики, якщо лишень десь у місті не прорве трубу чи не станеться якогось стихійного лиха чи аварії.

Назара Круглика, себто мене, теж годі шукати в Старгороді о такій порі року. Навіть попри те, що люди здатні вмирати за будь-яких погодних умов, ставати жертвами пройдисвітів та шахраїв навіть на відпочинку, або планувати бездоганні злочинні схеми в липкому од поту одязі, завідувач відділу кримінальних новин у газеті «Незалежна» має законне право на відпустку, як і всі окреслені вище суспільні верстви.

Тільки, на відміну від зірок шоу-бізнесу й артистів з погорілого театру у Верховній Раді, я не обираю для себе закордонні вояжі, Мальдіви, Маврикій чи Балі, а вже п’ятий рік поспіль відпочиваю в Карпатах у мальовничій приватній садибі «Лісова рапсодія». Не через те, що мало заробляю і не можу дозволити собі золоті піски Ріо-де-Жанейро чи серфінг на Гавайях. Не тому, що бриджуся пансіонатів у Залізному Порту чи в Рибаківці, а виключно через те, що тільки гори дають людині змогу не думати про буденне й не спотикатися об спечені тіла прихильників пляжного відпочинку. Звичайно, окрім Карпат є ще Альпи, Піренеї, Анди, уже не кажучи про Гімалаї, але там я буду позбавлений свого найулюбленішого заняття на відпочинку – збирання грибів та ягід.

У «Лісовій рапсодії» мене влаштовує геть усе: одномісний номер із зручним диваном й душовою кабіною; домашня кухня з традиційними українськими стравами, які можна замовити на будь-яку годину; надувний басейн у дворі, де так приємно розслабитися після спуску з гір; більярдний стіл у прохолодному підвалі, до якого завжди можна знайти партнера для гри чи самому від тренувати влучність володіння києм. І, найголовніше, у «Лісовій рапсодії» не зупиняються галасливі компанії, які їдуть у Карпати для того, щоб безпробудно пиячити, смажити м’ясо на вогні та горланити дурнуваті москальські пісні. А сімейні пари з малими дітьми – не завада. Їм нема діла до мене, а мені – до них.

Перед тим, як перейти до опису заплутаної справи, яка коштувала мені втрати кількох десятків тисяч нервових клітин, зазначу, що «Лісову рапсодію» я відкрив для себе п’ять років тому, коли в складі групи старгородських журналістів пристав на пропозицію обласного природоохоронного прокурора поглянути на те, що ж насправді коїться з вирубками лісів у Карпатах. Була тоді з нами й Тетяна Гудзовська – грім-баба, без якої я б ні за що в світі не розплутав цієї справи, про яку й хочу вам оповісти. Саме із згаданої поїздки й розпочалася наша професійна дружба, у якій багато хто підозрював справи амурні, але хіба можна спати з дівчиною, яку я привселюдно називав сестрою?

Так от: спочатку нас завезли в лісгосп, директор котрого півгодини намагався впарити акулам пера й місяцям телебачення сухі статистичні дані про здобутки керованого ним підприємства і був щиро подивований тим, що така надважлива інформація нікого не цікавила:

— Ви запитуєте, чи крадуть у нас ліс і чи є в лісгоспі незаконні вирубки? А я думав, що ви приїхали хвалити нас за добру роботу й перевиконання плану держзамовлення.

— За роботу вам держава платить гроші, а за перевиконання плану – ще й премії. А нас цікавить, чому з вікна літака наші гори нагадують лисину дядька, який ніяк не хоче визнати своєї проблеми й кількома волосинами, зачесаними ззаду наперед, імітує буйну шевелюру, — відповіла директору Тетяна, єдина дама серед нашого чоловічого товариства.

— З законністю у нас все в порядку! — наприндився директор. — Як то кажуть, ні сучка, ні задоринки, ні сухого дуба.

— Про те, що в наших лісах давно навіть сухих дубів нема, а лише пеньки від них, уже вся Європа знає. Тільки «Держліс» цього не хоче визнавати, — дразнила лісівника Гудзовська.

— А я запевняю вас, що у нас все в нормі. Вирубки здійснюються згідно плану.

— На папері я теж можу намалювати все, що забажаю, але чи відповідатиме це дійсності? — не вгамовувалася колега.

— Як мені вас переконати? Як довести, що ми не художники, а добропорядні держслужбовці? — намагався погасити конфлікт директор.

— А давайте поїдемо на природу, де все й стане очевидним. Але чур, маршрут оберу я сама. Згода, друзі? — запропонувала Тетяна.

Колеги-журналісти, які вже давно оцінювали поглядами наповнення фуршетного столу в сусідньому кабінеті, надмірного ентузіазму не проявляли. Аби підтримати Гудзовську, довелося взяти ситуацію під свій контроль та переконати колег, що нагуляний на свіжому повітрі апетит допоможе втричі швидше оприходувати шедеври кулінарії та батарею з пляшок й дозволить повернутися до Старгорода ще завидна.

На натуру ми виїхали двома лісгоспівськими «уазиками». У першому, окрім водія і директора, помістилися ще й я, Тетяна і обласний природоохоронний прокурор, а решта колег-журналістів запхалися в друге авто. Обираючи маршрут, Гудзовська пропонувала водієві проїхатися повз численні пилорами, які, немов гриби після дощу, масово виросли вздовж гірських потічків. Тетяна, вмостившись на передньому сидінні, доймала директора запитаннями, чи все тут законно і чи входять штабелі кругляка, бруса й порізаних дощок у плани лісозаготівлі, і чому на деревині нема жодних офіційних маркувань.

Директор спочатку боронився, що за всім не встежиш, бідкався на плинність кадрів та на високопоставлених чинуш, які курують вивезення деревини за межі України, шукав підтримки в прокурора. Але Станіслав Кручкевич, який і зібрав та привіз у гори сторожових псів демократії, мирно дрімав, або вдало вдавав, що бачить сни. Тому, як тільки перед нами виринали черговий тартак чи вантажівка з деревиною, розпорядник довколишніх лісів пропонував помилуватися гірськими краєвидами. Врешті він просто замовк і забився в куток «уазика», шалено покусуючи нігті на руках.

Подолавши надцять кілометрів розбитої лісовозами дороги, Тетяна обрала невисоку гірку, укриту лісом, і запропонувала здертися на неї. Спадкова відьмачка (якось Гулзовська зізналася мені, що одна з її бабусь була ворожкою, а мама лікувала травами й знімала вроки) мала дар провидиці. Директор розслабився й ожив, запевняючи всю нашу групу, що цей масив входить у заповідний фонд і що жодних вирубок тут не може бути. Але Тетяна, підкотивши холоші джинсів, повела всіх за собою ледь помітною лісовою стежкою. Стерегти машини залишився тільки Стас Кручкевич, бо не прокурорське це діло – лісами вештатися та взуття з крокодилячої шкіри бруднити.

Гуркіт бензопили ми почули доволі швидко, а за якусь мить повз нас пронеслася очманіла коняка, ледь стримуючи воза із деревиною. Директор скинув кашкета й рукавом сорочки заходився втирати з лоба рясний піт. Далі він шепнув щось одному зі своїх підлеглих, і водій, який провадив машину з журналістами, помчав на вершину зі швидкістю вітру.

Кілька хвилин – і рокіт бензопили вщух, а гурт переляканих горян із сокирами за поясами диким табуном кинувся врозтіч. Проте дві повалених смереки і надцять свіжих пнів промовисто вказували на те, що ліс рубають навіть у заповіднику. Увімкнувши диктофон, Тетяна попросила директора прокоментувати ситуацію. Червоний, мов зварений рак, очільник лісгоспу тільки лупав очима і клацав по кнопках телефону, намагаючись зв’язатися з місцевим лісничим.

За декілька хвилин недоступний абонент з’явився перед нами, спустившись з маківки гори. Якщо мені не зраджує пам’ять, то таку куртку я бачив на одному з тих горян, які щойно втекли од нас. На його неспотвореному інтелектом обличчі, прикрашеному величезним синцем під правим оком, застиг вираз страху і рабської покори. Охоронець навколишнього лісу завмер у стійці «струнко» перед директором лісгоспу і, затинаючись та ковтаючи літери у словах, доповів:

— Миайво Мауакевиц, дійснуу плановий обхід ділянки.

— Що за херня в тебе відбувається? Чому рубають ліс у заповіднику? — визвірився на підлеглого директор.

— Не моу нати, Іог Омановиц, то незаконна убка. Се вцоа усі деева буви на місці…

Діалог охоронців лісу перервала Тетяна, задавши запитання не в брову, а в око:

— Що ви робите, коли виявляєте незаконну вирубку?

— Заміряємо діаметр зрізаних дерев, визначаємо за ним об’єм украденої деревини й складаємо акт, який потім передаємо у природоохоронну прокуратуру.

— То якого дідька ви зараз цього не робите?

Кольору варених раків набрали обличчя не лише в директора, але й у його підлеглих. Заметушившись, немов мурахи, люди в зелених одностроях забігали біля свіжих пнів, із яких проступала живиця. Робили це мовчки, надуваючи щоки та спопеляючи поглядами місцевого лісника. Юродивий горянин приречено дивився на роботу свого керівництва, доламуючи картуза, якого скинув з голови перед директором.

Оговтавшись від вторгнення незнайомців, озвалися лісові птахи, радіючи весняній відлизі. Хмари розійшлися, вивільнивши сонце. Чисте гірське повітря вдихалося, немов бальзам. Ідилія… Зненацька спів пташок перебило гучне волання: «Темна нічка гори вкрила, полонину всю залила…» Співом це назвати було важко, оскільки горе-вокаліст вив на свій лад, не потрапляючи в ноти.

Директор лісгоспу стрепенувся і щось шепнув водієві, який привіз нас на місце пригоди. Заховавши рулетку в кишеню куртки, той побіг в напрямку, звідки лунала пісня. За мить він привів до нас карпатського гнома – така асоціативна уява спрацювала в мене, коли побачив низенького чоловічка з розчепіреними вухами й у шапці-ковпаку. На його маленькому поморщеному обличчі проглядалися сліди алкогольної залежності, а посмішці, якою він нас обдарував, не вистачало кількох передніх зубів. На плечі у незнайомця теліпалася бензопила «Мотор-Січ», до ланцюга якої прилипла свіжа тирса.

— Ви його знаєте? — поцікавилася Тетяна в місцевого лісника.

— Уперше бачу.

— Нанашку, та що ви таке кажете… — і, повернувшись до Гудзовської, гном додав: — То мій хресний.

— Що ти робиш у лісі? — вишкірився директор.

— Шо-шо, гриби збираю…

— І давно полізли? Багато назбирали? Місця покажете? — посміхнувся я.

— Хіба я дурний, щоб грибні місця чужакам виказувати?

— А навіщо вам бензопила? — поцікавилася Тетяна.

— Я ріжу нею все, що погано стоїть, — гордо відказав низенький горянин.

— І нині різали? — Гудзовська підбадьорливо моргнула незнайомцеві.

— І нині зрізав п’ять сухих смерек, — зробив груди колесом гном.

— Але навіщо, коли в ліс ви прийшли за грибами? — напосілася на чоловічка акула пера.

Гном розгубився і поглянув на хресного, шукаючи в нього підтримки. Але ліснику, схоже, теж було непереливки, бо, пом’явши кашкета, він заходився його жувати.

— Мабуть, опеньок не могли дістати, — втрутився у розмову я, підтримавши цю виставу.

Однак на авансцену вийшов лісник, який відшукав гнома й привів його до нас:

— Чого ти ховався й лежав на купі зрубаних гілок? Ліс крадеш?

— Гов-гов, не женіть коней. Я ні від кого не ховався – «Гуцулку Ксеню» співав. А лежав, бо жінка до мене мала прийти. Хата в нас маленька, від дітей укритися нема де, щоб трах-теребох робити.

— Так, оформляй акт, конфісковуй пилу і закінчуймо цю комедію. Злодія треба карати, — віддав наказ директор, обличчя якого набуло кольору бурячків на Великдень.

— Гов, де сів – там і злізеш. Яка конфіскація? Постанова суду є? Я вже раз через свою дурість влетів на чотириста баксів, тепер свої права знаю…

— І не соромно вам ліс красти? — лагідно пожурила Тетяна аборигена тутешніх гір.

— Красти? Тоя, по-вашому, для себе ліс ріжу? Ви спитайте в директора, куди наші смереки та буки відвозить. То він тут найперший злодій.

На директора годі було дивитися. Злість, переляк, влада, невпевненість – все це відбилося на його обличчі чорними плямами, і писклявим голосом він заверещав:

— Іди проспися, алкоголіку нещасний. Побачимо, якої в суді заспіваєш!

До честі горянина, він був не з лякливих:

— Сподіваюся, ми на різних лавах сидітимемо. І я лиш свідком буду.

І, гордо закинувши бензопилу на інше плече, кумедний чолов’яга почимчикував геть, наспівуючи «Лента за лентою».

— Можете пояснити, що тут відбувається? — Тетяна перекинула увагу на хресного батька такого відважного опришка-співака.

— Ай, пані… Пееестаньте теребити дусу. Ви пвиїхави і поїхави, а нам тут зити…

Відмивши взуття у гірському потічку, Тетяна навідріз відмовилася їхати в адміністративний корпус лісгоспу, запевняючи директора, що самотужки добереться до Старгорода. Решта колег-журналістів, котрі увесь цей час були лише мовчазними глядачами, виявилися не настільки принциповими, прийнявши запрошення пообідати. А Влодко Босий, якого я вважав за чесного й порядного професіонала, ще й мене став підбивати покинути навіжену Таньку наодинці та їхати разом з усіма пити закарпатський коньяк. Однак я залишився з Гудзовською. І не тільки через те, що й у мені прокинулася професійна гордість чи заграли гормони донжуанства. Побачивши барикаду біля обійстя запального горянина-гнома, якою він перегородив спуск з гори всій нашій братії, я уявив собі набагато міцнішу перешкоду на шляху в Тетяни. Що-що, а засідки горяни робити вміють, тим більше ті, кому тут ще жити й жити…

Природоохоронний прокурор прикинувся глухим, коли Гудзовська спробувала оповісти йому про всі неподобства, і поїхав з усіма пити коньяк під анонсований раніше банош.

Спускаючись до залізничної колії, ми з Тетяною й відкрили для себе таке чарівне місце, як «Лісова рапсодія», де нас гостинно й приязно зустріли. І поки колеги-журналісти заливалися дармовим коньяком й напихалися смаколиками під виправдання директора лісгоспу, я з бойовою подругою обідав за власний кошт і слухав оповідки про те, що більшого злодія, ніж Ігор Ванчак, в околиці, справді, нема…

Повернувшись до Старгорода (власниця господи з міркувань нашої безпеки сама довезла нас до обласного центру, знаючи норови своїх земляків), я отримав засторогу від редактора «Незалежної» будь-що писати про вояж у гірський лісгосп. При цьому Ратушняк наголошував, що то не його примха, а вказівка когось згори. Що ж, лисі Карпати хапугам миліші.

Тетяні також не вдалося оприлюднити свого репортажу на шпальтах газети, в якій вона на той час працювала, але я посприяв їй у тому, щоб на основі здобутого фактажу прокуратура все ж розпочала перевірку відомства Ванчака.

Пережита пригода зблизила мене з Тетяною настільки, що нас почали вважати закоханою парою, але всі наші подальші зустрічі були лише дружніми та партнерськи діловими. Інтимом тут і не пахло. А «Лісова рапсодія» стала для мене тим оазисом, куди я потикався святкувати тріумфи чи зализувати рани невдач. І пані Стефа – власниця такого райського містечка – завжди тримала для мене вільну кімнату, бо постійний клієнт кращий за випадкового гостя. Плата за одномісний номер була смішною, і навіть коли товариство доповнювали моя мама чи брат із дружиною, завжди можна було розраховувати на гостинний прийом.