Покотилася лавина

Із Тетяною я зустрівся в кафе «Конвалія» – типовій наливайці, куди клієнти заходили вихилити склянку-другу дешевої горілки. Але, попри усталені традиції таких закладів, кухня тут була доволі непоганою. З власного досвіду я знав, що в «Конвалії» можна обирати будь-які страви, не боячись потрапити до лікарні після їхнього споживання. А от про високо градусні напої за низькою ціною такого не скажеш.

Замовивши собі та посестрі по великій порції дерунів, я поцікавився в Гудзовської, чим закінчився її випас пастуха.

— Ой, той хлопчина виявився таким кумедним. Зауваживши, що я наступаю йому на п’яти, занервував і спробував відв’язатися від мене, а коли це йому не вдалося, перестав стежити за тобою і привів мене до видавничого дому «Злагода».

«Отже, Гавронський у спокої нас не залишив, попри те, що ми вже декілька днів не контактували з Лесею Волошин. Цікаво, чи до Олени він теж когось приставив? Треба попередити братову… І де ж тоді топ туни від Мультика? Малоймовірно, аби учасник мафіозних розбірок так раптово втратив до нас інтерес після того, як поліція вирахувала його «шістку», — розмірковував я, паралельно вислуховуючи посестру.

—… Упоравшись із твоїм проханням, я згадала, що мій колишній однокурсник працює у видавництві та читає рукописи, що їх туди надсилають невизнані генії красного письменства. «А раптом Кама Ост і до них зверталася?» — подумала собі я. Твій геніально-божевільний план видався мені неефективним, тож я надумала зайти з іншого боку. До речі, чим закінчилися твої розвідини? Островська тебе розкусила й виставила за двері?

Знаючи, що Тетяна легко повернеться до теми, яку обірвала на такому цікавому місці, я переповів їй всі одкровення фігурантки заповіту Сфінкса і зробив узагальнення:

— У неї також є всі підстави бажати смерті Твердоступу, але Каміла Островська не прагне, щоб він легко, швидко й у найближчій перспективі розпрощався з життям. Гроші для неї – не самоціль, про видання книжки не згадувала, тож і її я не назвав би замовницею номер один. Інших мотивів відправити на той світ нашого олігарха я не виявив.

Поки я все це проговорював, Тетяна вгризалася в дерун із виглядом кішки, яка знає, де в господарів захована сметана. Мене аж підкидало від нетерплячки, який козир посестра тримає в рукаві, але здоровий глузд підказав, що п’ять-сім хвилин невідання не смертельні. Тож і я заходився вгамовувати черв’ячка, який розбушувався у мене в животі.

Гудзовська не втерпіла першою. Вимастившись сметаною, вона заплямкала:

— Орест Думовець – мій однокурсник – мене не підвів. Він не тільки прочитав рукопис «Підстилки», який у видавництво надіслали електронною поштою, але й зберіг його на жорсткому диску. Дружбан підтвердив, що роман мав би розголос, якби його авторка погодилася видати свій текст під іншим псевдонімом. У проекту Кама Ост настільки негативний шлейф, що ніхто з видавців не хоче ризикувати своїми коштами задля його популяризації. Та Островська не хоче нічого змінювати й наполягає на Камі Ост… Але суть не в цьому.

Я запитально поглядав на посестру, очікуючи якоїсь родзинки.

— Орест звернув увагу, що окрім головної героїні – Таміли Соколовської, прототип якої нам і так відомий – у романі дуже цікаво виписаний комсомольський активіст Гліб Збруєв. Як гадаєш, на кого він схожий?

— Маємо ще одного Султана? Каміла теж описала свої стосунки з Твердоступом?! — загорівся я.

Посміхаючись, Тетяна заперечливо похитала головою:

— Наш роботодавець, як переказував Орест, у романі фігурує в образі другорядного персонажа Мирона М’якушка, хоч і є доволі впізнаваним. А знаєш, хто прототип Гліба Збруєва?

— Уявлення не маю, — почав втрачати зацікавлення я.

— Ім’я Єгора Тихонова тобі щось говорить?

— Так звали ревізора, який перевіряв фінансову звітність N-ського райкому комсомолу і який забрав Камілу з собою до Києва. Хіба це аж так важливо?

— А як склалася його доля в незалежній Україні, тобі не цікаво?

— Ну, судячи з того, що на політичному Олімпі він ніде не вигулькнув, чолов’яга, мабуть, замутив непоганий бізнес на комсомольські гроші, або заснував комерційний банк. Одним словом, на порозі старості почуватиметься цілком комфортно. Хіба ні?

Відповідь на моє запитання засвітилася в тріумфальній посмішці Тетяни:

— Поки ти ходив у архів, я теж не відпочивала, а погортала деякі старі газети і з’ясувала, що Єгор Тихонов скоїв суїцид у березні тисяча дев’ятсот дев’яносто другого року. Але чи сам викинувся з вікна багатоповерхівки, чи його у нього виштовхнули – ніхто так і не з’ясував. На той час він був працівником фінансового відділу комуністичної партії. У пресі тих часів побіжно згадується конфлікт інтересів, але без якоїсь конкретики. — Тетяна зробила паузу, вправно підхопивши виделкою деруна із моєї порції, і не прожувавши, продовжила, — А знаєс, со пванує звобити умовна Таміва Сокововська, довідавшись пво сметь бвизької їй вюдини?

Від здогадки, до чого хилить Гудзовська, мені пересохло в роті. Ковтаючи звуки, я не спромігся озвучити її вголос, хоча розум підказував, що однією зі сторін згаданого конфлікту міг бути Сфінкс. Щастя, що посестра розуміла мене й без слів.

— Саме так, Таміла Соколовська обіцяє відімстити за смерть Збруєва, навіть якщо на втілення цієї помсти знадобляться роки. А кому збирається відімстити, здогадуєшся?

— Персонажу під іменем Мирона М’якушки?

— Так. І як накажеш нам чинити далі? Чи можна витвір авторської уяви спів ставляти з невдалими спробами замахів на олігарха? Маємо головну підозрювану, яку мотивують не гроші, а жага помсти? Чи це лишень спроба вкласти певні факти в русло нашої точки зору?

— Оце, подруго, головоломку ти відкопала… Хух, несподівано… Навіть не знаю, що тобі сказати. Тут треба добряче помізкувати…

— І ще одне. Вранці від тебе я забрала тільки одного хвоста – того, який так явно палився. Але назирці за нами трьома рухався на скутері ще один незнайомець, який дуже швидко змився, зауваживши, що я його побачила.

Гарячкові відчуття, які викликали попередні зізнання Тетяни, змінили холодні дрижаки:

— Скутер був зеленого кольору?

— Так, — щиро здивувалася Тетяна. — Ти також засік його поглядом?

— Якби ж то, — зітхнув я. — Схоже, про мій візит до Островської відомо ще комусь. І я далеко не впевнений, що цей хтось – з оточення Мультика.

Гудзовська вичікувально дивилася на мене, сподіваючись почути якісь роздуми чи міркування, але я ніяк не міг зібратися з думками під горою тих фактів, що лавиною скотилися на мене.

— Пішли, посестро, в нашу барлогу. Спробуємо у звичній атмосфері розкласти все по поличках.

Але далі на нас очікувало зовсім інше заняття…

По дорозі з «Конвалії» до моєї «хрущовки» нас ніхто не переслідував, що здалося мені трохи незвичним в руслі останніх подій. Ніхто показово не стовбичив і біля під’їзду. Навряд, щоб мене з Тетяною незнайомі переслідувачі так просто залишили у спокої. Мабуть, вони стали обережнішими.

Підіймаючись сходами на свій четвертий поверх, я пригальмував біля електричного щитка – якесь незвичне потріскування на панелі з лічильниками мене насторожило. І хоча надворі було ще добряче видно, на сходовій клітці панували сутінки, однак не настільки сильні, щоб вмикати освітлення в під’їзді. Я дістав із кишені портативного ліхтарика, якого завжди носив із собою, і присвітив на щиток.

Гудзовська, яка йшла попереду, вже майже торкнулася клямки вхідних дверей у моє помешкання, коли я голосно крикнув:

— Танюха, стій! Не торкайся нічого руками!

У світлі ліхтарика я бачив, як від щитка до ручки на дверях напанувався тоненький дріт. До ворожки не ходи, що під напругою.

— Круглий, ти чого? Де ж так лякати можна? Ледь серце не стало, — обурювалася посестра.

— Серце могло б зупинитися, якби торкнулася клямки. Дивись сама, — я ще раз присвітив ліхтариком на смертоносну пастку.

— Опа, а це що таке? — зойкнула Тетяна. – Ще одне попередження?

— Схоже, ліміт попереджень вичерпано. Це вже спроба фізичної розправи. Комусь дуже не подобається наша метушня.

— Що будемо робити?

— Після того, як я вимкну автомати в щитку й відмотаю дріт із ручки, зайдемо в квартиру, і ти спакуєш свої речі та зателефонуєш Тимкові, щоб забрав тебе додому.

Посестра спробувала щось заперечити, але я був невблаганним:

— Усе занадто серйозно, Танюх, тож нам треба розділитися. Наступного разу це може бути чадний газ, розтяжка або підпал. Удвох нам залишатися не варто. Розумієш, що, діючи нарізно, ми розпорошуватимемо увагу людей, які прагнуть нас зупинити.

Гудзовській же небезпека – що гусці вода. Припаливши цигарку, вона спокійно відповіла:

— Викличемо патрульних та швидку. У мене є надійніший план.

І поки я шукав контакт Кравця у своїй допотопній «нокії», Тетяна вже з кимось спілкувалася:

— Алло, Галюнь, можеш говорити?.. Я по роботі… Можеш прислати мені карету швидкої без реєстрації виклику?.. Все компенсуємо… Пізніше поясню… Терміново… Записуй адресу.

Натиснувши ґудзик відбою, посестра з викликом поглянула на мене:

— Якщо і твій Міля не підведе, ми добряче комусь сплутаємо карти.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.