Нечупара – нам не пара

Ван Ванич – технічний геній, з яким я запізнався надцять років тому і котрий неодноразово допомагав мені в різних справах – не відмовився нагрянути до нас спозаранку зі своєю апаратурою. Попри наші тривожні очікування, жодних «жучків» у помешканні не виявив, зафіксувавши лишень спробу відчинити вхідні двері за допомогою не рідного для замка предмета. Але хто таким чином пробував дістатися в помешкання, ми з Тетяною й так чудово знали.

Після всього пережитого минулої доби мене ще трохи піднуджувало, тож я з острахом думав, як повестися, коли Ван Ванич захоче розпити пляшечку-другу пива. Але, на щастя, гуру технічних пристроїв мав ще багато інших невідкладних справ і подяку за здійснену роботу відклав на пізніше.

Заваривши собі та Тетяні міцною чаю з ромашки, я за кухонним столом окреслив посестрі план на сьогодні.

Однак спроба з’ясувати особу кур’єра, який доставив посестрі дещо видозмінене замовлення, завела нас у глухий кут. Точніше, вимальовувалася якась містично-кримінальна історія. На підлітка, який для Тетяни придбав у супермаркеті кетчуп, апельсиновий сік і морозиво, здійснив наїзд невідомий скутерист. А коли хлопчина прийшов до тями, сумки з написом «Форсаж» біля нього вже не було. Хто і яким чином перехопив замовлення, в службі доставки пояснити не могли. Диспетчер, якого я по телефону розпитував про деталі цієї пригоди, щось дуже виляв хвостом і путався у своїх же словах, і якби я почувався трохи ліпше – неодмінно притис би його до стінки. Та моєму організму дуже не подобалася така мозкова активність – він протестував то рясним потовиділенням, то кілька секундними запамороченнями. Відтак вирушати кудись далеко від дому я не наважився. Пригостивши двірника, який підтримував чистоту й порядок у моєму та в сусідньому під’їздах та на прибудинковій території, цигаркою, я делікатно вивідав, що в сміттєвий контейнер позавчора хтось викинув майже нову сумку з написом «Форсаж». Коло замикалося, а кількість невідомих не зменшувалося.

— Кур’єра підмінив Мультик чи Гавронський, як гадаєш? — міркувала вголос Гудзовська, котра цілісінький ранок безуспішно переглядала різноманітні літературні форуми та чати, намагаючись відшукати там якісь контакти Ками Ост.

— Для Мультика якось за дрібно й не типово, для Гавронського – надто сміливо й виклично.

— Тобі теж видається, що є ще якась третя сторона, котра себе ще настільки явно не проявила?

— А чи не цю третю сторону ми й намагаємося відшукати, Тетянко?

— Схоже, вона про нас знає більше, аніж ми про неї.

— Схоже на те. Але ми ще нічого не знаємо про Камілу Островську та її мотиви. Кров із носа треба відшукати цю комсомольську активістку й поетесу-графоманку.

Однак на більш активні пошуки того дня ми так і не спромоглися. Невідомо, як після таких доз медичних препаратів почуваються слони, бо нам все ще було щось не дуже добре. Та як пояснити це рідній матері, котра зустріч із молодшим сином запланувала ще два дні тому?

«Місячна серенада» виявилася доволі цікавою ліричною комедією на сучасну проблематику. В акторів, які з’являлися на сцені, були смартфони, вони відправляли повідомлення в месенжджер і жартували про біткойни. Загримовані актриси, котрі з’являлися в коротеньких шортах і без бюстгальтерів під майками, виглядали просто божественно, навіть без реплік даруючи естетичну насолоду. І був ще Галаджун, який в образі старого академіка вискакував, наче Пилип з конопель, намагаючись перетягнути всю увагу глядачів на себе, хоча його персонаж не належав до головних героїв. Не знаю, що дратувало мене більше: оті недолугі спроби продемонструвати свою значимість, чи млосні коментарі жіночок з фрезурами позаду мене: «оце він сказав», «майстра зразу видно», «талант не проп’єш», «я зустріла його якось в лікарні, куди ходила здавати аналізи, і він…».

Не витримавши такої наруги над мистецтвом, я огризнувся:

— Шановні, ви в театрі чи на базарі?

Реакцією на це справедливе, як на мене, обурення, став стусан під ребра від матері та перешіптування за плечима: «ох, уже ця молодь», «ніякої поваги до старших», «хто займався його вихованням?»

Після закінчення вистави акторів п’ять разів публіка викликала на поклін. І так приємно було дивитися в розрізи майок молоденьких актрис. Що не кажи, а Олег Павлович вміє вибирати місця.

Одразу спекатися маман, відправивши її до зупинки громадського транспорту, не вдалося – вона була під враженнями від вистави й хотіла продовжити наше спільне перебування:

— Пам’ятаєш, як колись після театру тато водив нас на тортики та морозиво? — замріяно дивилася в минуле мама.

Я більше пам’ятав, як після футбольних поєдинків батько з друзями із відділку ходив на пиво, а мені з Віктором купляв «ситро» і біляш. І як одного разу мене забули в «Пельменній», дискутуючи, хто грав ліпше: Буряк чи Блохін…

Але на те й існують традиції, щоб їх вигадувати. От тільки жодного морозива мені не хотілося – вистачило того, яким пригостила Тетяна. За кавусею, чарочкою вишнівки й тортиком «Наполеон» мама розпочала виховний процес:

— Назаре, ти ж ніби ставний парубок, якому нічого не бракує, маєш хороший смак – так задивлявся на ту чорняву танцівницю на сцені…

«Ого, то маман не тільки мліла від кривлянь Галаджуна, а й за мною приглядала».

— … А привів до себе додому якусь нечупару.

— Мамусь, повір, на сцені без бюстгальтера моя квартирантка виглядала би не менш ефектно, аніж ті дівчата, які нині там бігали.

Маму аж пересмикнуло – певно Олена не втрималася від того, щоб не розповісти свекрусі, де і на чому в моєму помешканні сушать випрану білизну.

— Сину, не розумію, чому хороші дівчата тебе не приваблюють. Узяти хоча б Валю, Оленину двоюрідну сестру. Чим тобі не підійшла? Уже двох дітей няньчить, а її чоловік аж світиться від щастя.

«Бо на фосфорному заводі працює», — хочу бовкнути я, проте стримую себе. Одружити мене на комусь, хто пройшов крізь сито її відбору, мамина ідея-фікс. А не кожна дівчина такий відбір пройде.

— Бо з поганими цікавіше, — пробую жартувати я. — Ніколи не знаєш, що вчудять.

— Світлана була в тебе, така хороша та домовита дівчина – вона чим не підійшла?

— Не зійшлися характерами, — ляпаю банальну відмовку, запихаючи в себе шматок торта. Удома в мене повний голяк, а від Тетяни вечері не дочекаєшся.

— Але ж характер тебе не прогодує й не обпере, — маман вдається до якихось архаїчних аргументів.

— Для цього існують холодильник, мікрохвильова і пральна машина, які скасували жіноче рабство.

— Привести в хату якусь нечупару. Фе.

Мені прикро, що, не знаючи Тетяни особисто, мати склала собі про неї таке негативне враження. Хочеться вдатися до аргументу, що дітородний орган є в кожної жінки, а от мізками володіє далеко не кожна, та краще з оборони перейти в наступ:

— Мамо, давай змінимо платівку. Я ж не обговорюю твого Олега Павловича.

— А що Олег Павлович? — на щоках у матері проступають червоні плями, як у сором’язливої дівчини. – Ти ж із ним навіть незнайомий.

— Як і ти з Тетяною, яку судиш з чужих слів. Що там презумпція невинуватості каже, чи юридична казуїстика – не твій коник? Нагадаю: що це правовий принцип, за яким щодо особи, яка підозрюється у скоєнні злочину, припускається невинність до того часу, поки її вину не буде доведено в порядку, передбаченому законодавством, і встановлено вироком суду, який набрав законної сили, — неповного року навчання на юридичному факультеті мені сповна вистачило, щоб за потреби діставати з рукава ось такі козирі.

— Може й твій Олег Павлович – якийсь безхатько з підворітні без племені-роду…

Тішуся, що вдалося наступити на болюче місце й перехопити ініціативу.

Тепер мамина черга виправдовуватися:

— Олег Павлович – людина інтелігентна й вихована. Навіть за радянських часів, працюючи юрисконсультом у райкомі партії, він був людиною з загостреним відчуттям справедливості, через що отримував на горіхи від партійних бонз.

— Мамо, колишніх комуняк, і колишніх кадебістів не буває, будь пильною.

— Та не був Олег Павлович у партії – він юридичні консультації надавав у N-ському райкомі, а не інструктором там був.

Згадка про N-ськ викликала в моєму мозку якийсь спалах, а всього мене кинуло в тривожні дрижаки – це ж там працювали разом Твердоступ і Островська. А що, як цей мамин залицяльник допоможе вийти на слід загадкової Ками Ост.

— То познайом мене з ним. Мені, справді, не байдуже, з ким ти проводиш час за відсутності синівської уваги.

Мама вдає, що роздумує над моєю пропозицією, але я бачу, що така ідея їй подобається. Не знаю, як Віктор, але я на всі попередні згадки про якогось Олега Павловича, який приділяє стільки уваги нашій маман, пропускав таку інформацію повз вуха. Приділяти увагу жінці пост бальзаківського віку може й лікар у поліклініці, і контролер, що знімає покази лічильників. Чого-чого, а комплексу Едіпа в мене ніколи не було. Після смерті батька мені не хотілося, щоб мати була в вічній жалобі. Гадаю, що й йому на тому світі також.

— Може, й варто вас познайомити. Тим більше, що Олег Павлович – поціновувач твоїх розслідувань. Каже, що ти міг би писати цілком пристойні детективи. Треба буде підібрати якусь нагоду для знайомства.

Пропускаю повз вуха той єлей, яким мати хоче прихилити мене до свого знайомого, і підвищую ставку:

— А хіба віддячити благодійнику за такий розкішний вечір – не нагода? Якби не Олег Павлович – ми б із тобою не побували на такій гарній виставі, — N-ський райком мене не відпускає й змушує заганяти маму в глухий кут.

— Не знаю. Вже пізня година. І не пристало якось без попередження нав’язуватися комусь у гості.

— Та яка пізня – ще навіть сонце не зайшло. А телефони для того й вигадали, щоб зробити комунікацію доступнішою. До того ж, хворого провідати – один із обов’язків християнина. А Олег Павлович і самотній, і з вивихнутою ногою – гріх не провідати. Ти телефонуй йому, а я тим часом швиденько в магазин зганяю. Що полюбляє наш благодійник: віскі, коньяк, текілу?

— Сухе червоне вино, — маман остаточно капітулює під моїм натиском, нап’ялюючи окуляри, щоб знайти в контактах потрібний запис.

Олег Павлович, який не відмовився нас прийняти, виявився не стареньким пеньком, як уявляв його собі я, а нічогеньким дядечком, по зовнішньому вигляду якого й не скажеш, що сягнув пенсійного віку. Не знаю, як він зодягається при заході сонця кожного дня, але нас зустрів у напрасованих штанях (до кантів можна було порізатися), у чистій білій сорочці ще й при краватці. Прийнявши від мене пляшку чилійського вина (іноді мене тягне на екзотику), заметушився по своїй кавалерці в темпі молодого лева, зовсім не накульгуючи на жодну з ніг.

Я підозрював, що уявний вивих був лише заманухою для мене, а переконавшись у цьому на власні очі, тихенько шепнув мамі:

— Бачиш, як візит несподіваних гостей оздоровлює людей? Навіть лежачі підводяться, щоб продемонструвати свою гостинність.

Мама засоромлено відвела очі вбік, мабуть, картаючи себе за те, що не встигла попередити знайомого про свій обман, але й я не настільки мстивий, щоб підставляти рідну неньку.

Після формального знайомства за загальними фразами про погоду, роботу та театральне життя ми встановили дружній контакт, чому посприяла ще й пляшечка червоного сухого вина. Мені імпонувало, що Олег Павлович ані не набивався в близькі друзі, ні не намагався вискочити зі шкури, щоб мені сподобатися. На темі грибів ми, взагалі, стали майже однодумцями. Але як перейти до розмови про N-ський райком, я все ще не знав. Підсобила мати, котра, аби збільшити в моїх очах таланти гостинного господаря, перевела розмову на те, що Олег Павлович – майстерний фотограф.

— Та який з мене майстер, так – аматор, — став віднікуватися мамин кавалер, хоча зовнішнім виглядом не приховував, наскільки йому приємні такі лестощі.

— А можна подивитися ваші роботи? — чемно напросився я, наперед передбачаючи, які це будуть світлини: пейзажі, невдалі портрети родичів та співробітників, застілля та котики з песиками.

Але вже перший альбом розвіяв мій скепсис – Олег Павлович виявився доволі непоганим урбаністом, такий стиль ще називають вуличною фотографією, а його першою локацією був саме N-ськ.

— Ого, скільки талантів вийшло із периферійного, здавалося б, містечка. І ви, і Каміла Островська, — кинув я навмання пробний камінь.

— Ви знайомі з творчістю Каміли Бронеславівни? — вражено вигукнув господар.

— Тільки опосередковано, не було нагоди прочитати її твори, але чув чимало відгуків, — азарт картяра змусив мене блефувати.

— Титанічна жінка, скажу вам. І недооцінена авторка.

Наслухавшись та начитавшись чимало розгромних відгуків про творчі задатки Ками Ост, я ледь відверто не поспівчував співрозмовнику за такі смаки в літературі. Але цікавило мене зовсім інше:

— А ви знайомі з нею?

Очі в Олега Павловича загорілися, але, зважаючи на присутність моєї матері, відповів він доволі стримано:

— Ми колись працювали разом в N-ському райкомі. Я – юрисконсультом, а вона – по комсомольській лінії. Їй пророчили велике майбутнє після переїзду до Києва. І хто б міг подумати, що посада архіваріуса в Старгородському державному архіві стане вінцем її кар’єри.

— То вона не в столиці? — не втримав здивування я, адже Старгород – не настільки велике місто, щоб заховатися в ньому, якщо тебе настирливо шукають два журналісти-розслідувачі. Правда, до пошуків по бібліотеках та архівах ми з Тетяною ще не дійшли. І не скоро здогадалися б там шукати.

— Ой, та з Києва вона повернулася десь із десяток років тому. Довго не могла влаштуватися на роботу, аж поки якась її знайома не звільнила місце в архіві.

— Мабуть, не найкраще місце для поетеси, якій для творчості необхідні емоції та враження, — іронічно посміхнувся я.

— Як поетеса, Кама Ост доволі посередня, — поправивши окуляри, одразу виріс у моїх очах Олег Павлович. — А от її проза… То є… То є штука, хочу вам сказати. Шкода, що жоден видавець не хоче ризикнути власними коштами й видати її «Підстилку» – геніальний роман з життя компартійної та номенклатурної знаті.

Від несподіванки я ледь не випустив із рук горнятко з чаєм, а сам напій пішов не в те горло. Прокашлявшись, я не міг вгамувати дрижаки, які трясли моє тіло.

— Маєте на увазі кіносценарій, який Кама Ост відправила на конкурс до Києва? — нетерплячка вимагала конкретики.

— Не знаю, про який кіносценарій говорите ви, а я читав рукопис роману. Головну героїню, яку Островська виписувала чи то з себе, чи з когось із знайомих, по-людськи шкода. Більш прискіпливий читач побачить там алюзію на «Повію» Панаса Мирного, а мені видається, що авторка талановита й нікому не вторить. Власним коштом вона не осилить видання цього глибинного роману.

«До біса і літературні балачки, познайомте мене з Камою Ост. Хочу знати, чи потребує вона грошей аж настільки, щоб убити Мар’яна Твердоступа», — хотілося викрикнути мені, але стримав свої емоції. Шлях до державного архіву я знайду й самотужки.

Я гадав, що мама, яка мовчки слухала наш діалог, залишившись зі мною наодинці, не упустить нагоди детальніше розпитати, хто така ця Кама Ост. Але дорогою до нашого родинного помешкання вона стала виправдовувати Олега Павловича, мовляв, ніякий він не голодранець. Після смерті дружини квартиру залишив старшій доньці, зятеві та онукам, заміський будинок – незаміжній молодшій, яка облаштувала там художню студію, а собі придбав скромне житло…

— Ма, то нормальний він дядько. Цілком підходить тобі, аби змістовно та цікаво провести другу молодість.

Мама вдячно хапає мене під лікоть і на прощання псує всю ідилію:

— Може, й та твоя нечупара не така вже й погана, якщо зайнятися її перевихованням…

Повернувшись додому, застаю свою нечупару в глибокому сні. Що ж, своїм новим відкриттям можна буде поділитися з нею й пізніше.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.