Замах на Сфінкса

Через знайомих у різних інстанціях та державних інституціях я пробував вийти на контакти Каміли Островської, Галини Климчук та Лесі Гукалюк, але такі особи не фігурували ні в податкових звітах, ні в переліку приватних підприємців, ні в реєстрі судових вироків; серед донорів їх також не було. Нахрапом узяти справу, яка з самого початку видавалася мені заплутаною, але не настільки важкою, не виходило. А розглядати життєвий шлях фігурантів заповіту Сфінкса аж до глибокого дитинства, щоб установити коло родичів та знайомих, які могли б спровадити на слід, не хотілося. Це ж треба буде їхати в рідне місто Мар’яна Володимировича та ворушити там привидів минулого.

Не узгоджуючи своїх подальших дій із Тетяною, я ухвалив для себе рішення, що ганятися за трьома зайчихами одразу – затія витратна й малопродуктивна. Відтак хапатися треба було за якусь одну з них. Поза зобов’язаннями перед Мар’яном Володимировичем, не давали мені спокою роздуми, чому я ніколи не чув про журналістку Лесю Гукалюк. «Щоденник одаліски» вказував на непересічний талант авторки, але за більш як двадцять років після такого галасливого дебюту він ніде більше не проявлявся.

Хоча мої боргові зобов’язання перед Ігором Божиком були давно закритими, як і його переді мною, я покірно напросився на ще одну послугу з його боку й нове зобов’язання зі свого. Божик працював на факультеті журналістики й довший час обіймав там посаду заступника декана. По старій дружбі, вислухавши моє прохання, він погодився піти зі мною в університетський архів. Проте, навіть розгрібши купи запліснявілих та поточених зубами гризунів паперів, нам не вдалося відшукати слідів перебування Лесі Гукалюк на факультеті журналістики. Розчарований таким ви слідом, я забув поставити Божику обіцяний могорич, але заступнику декана в дой день було не до посиденьок зі мною.

Ближче до обіду я навідався у видавничий дім «Злагода». Минулися ті часи, коли редакція газети «Я плюс Ти» животіла в напівпідвальному приміщенні, що до того було складом овочевого магазину. В період пошуків себе, покинувши юридичний факультет, я шукав якийсь підробіток і напрошувався в рабство до Маркіяна Гавронського. Сидячи на стільці з відламаною ніжкою за обшмульганим канцелярським столом, редактор газети, котра стрімко набувала популярність своїм новаторським підходом до висвітлення татуйованих раніше тем, байдуже переглянув мої перші опуси, написані на основі підслуханих розмов у сімейному колі. До візиту в редакцію «Я плюс Ти» проби пера вже відкинули в двох інших виданнях. Невтішним виявився і третій вердикт:

— Це не наш формат. Кримінальна специфіка нам непритаманна. Натомість нашим читачам було б цікаво дізнатися про психологію ґвалтівників та їхні комплекси, про переживання зґвалтованих, про стиль життя та особливості роботи сутенерів, про те, скільки заробляють нічні метелики, про лікарів, які приватно роблять незареєстровані аборти… — Гавронський, який за віком був не набагато старшим од мене і, за чутками, вилетів з журфаку, не склавши іспиту з етичних норм, кулеметною чергою накидав одна за одною теми, до яких мої батько, мати та брат не мали жодного стосунку.

У нашвидкуруч побіленому приміщенні пахло гнилими яблуками і мишачим послідом. За дерев’яною перегородкою, намагаючись перебити цей затхлий запах димом від цигарки, хтось клацав на друкарській машинці й кашляв так натужно, ніби хворів на туберкульоз. На столі в редактора лежали рукописи, видрукувані аркуші та розкидані світлини. На підлозі примостилися зв’язані дратвою нерозпродані примірники газети. Дзеленькав телефон на столі, і редактор, відриваючись від розмови зі мною, давав комусь поради, як поводитися при затриманні міліцією. Емма Кричевська – некрасива жіночка невизначеного віку й найпопулярніша авторка еротичних нарисів, – вимагала в Гавронського відшкодування грошей за відрядження. Не отримавши чіткої відповіді, роздратовано копнула стілець, на якому сидів її роботодавець, так сильно, що відлетіла ще одна ніжка, і очільник «Я плюс Ти» розпластався переді мною. Йому на маківку, що лисіла так швидко, як гори в Карпатах, ледь не наступив керівник рекламного відділу, який вбіг із радісною звісткою про те, що на рахунок газети надійшло кілька мільйонів купонів. «Сука» – озвалася в дверях роздратована Емма, «бляць» – вторив їй голос за перегородкою, припинивши наярювання на друкарській машинці…

Ох, як же мені, споглядаючи таку картину, хотілося тоді стати частинкою цього світу. Не склалося. Далі по житті ми пішли паралельними дорогами і не перетиналися навіть тоді, коли я ступив на журналістську ниву.

З часом із напівпідвального приміщення Маркіяну Гавронському вдалося вийти не лише на рівень першого поверху, а й добудувати ще два. Замість газети «Я плюс Ти», котра канула в Лету, видавничий дім «Злагода» пропонував передплатникам і вроздріб два десятки різноманітних видань. Були то переважно всілякі порадники на кшталт «Смачний кухар», «Файна ґаздиня», «Чуйний лікар», «Світ рибальства», «Подорожник» та збірники історій «У дорозі», «Подруга», «Невигадані історії», «Жіночі секрети» тощо. Але в останні роки медіа-дім Гавронського став заходити й на суспільно-політичну ниву. Газети «Чесна влада» та «Прожектор» зіпсували імідж не одному корупціонеру, хоча й не викликали кримінальних проваджень щодо нечесних на руку героїв публікацій.

У якийсь момент люди з команди Маркіяна Орестовича виходили й на мене з пропозиціями щодо співпраці, але я навіть не став їх розглядати. Не через те, що юнацька образа переросла в якийсь комплекс, а тому, що журналісти з видань Гавронського не мали тієї свободи та такого статусу, яких я забезпечив собі в «Незалежній». Рабство навіть за пристойні гроші мене не влаштовувало.

На диво, директор видавничого дому був не настільки зайнятим, щоб не вшанувати особисто мій візит. З моменту нашої останньої розмови він покрупнішав, а зачіскою нагадував скандального фріка, який з газети «Проспект Слави» доріс до ведучого ток-шоу на телебаченні; простіше кажучи, Маркіян Орестович був лисим, мов бубен.

За банальними фразами про життя, мертвий сезон у журналістиці, перемиванням кісток знайомих нам людей під «чай-каву», Гавронський делікатно натякнув, що час не гумовий.

Я не став довго запрягати, взявши з місця в кар’єр:

— Маркіяне Орестовичу, хоч «Я плюс Ти» не той актив, про який ви охоче згадуєте, але в історії старгородської журналістики ця газета залишила помітний слід своїм новаторським підходом до татуйованих тем…

Гавронський, вибудовуючи новий медіа-холдинг, різними способами викреслював з його історії епізод з існуванням похабної газетки для стурбованих грою гормонів підлітків та тих дорослих чоловіків, які не могли дозволити собі винайняти шльондр чи вмовити на інтим дівчат легкої поведінки. Однак мій заїзд в цю заборонену зону його зацікавив.

— … Я долучився до одного проекту, фундатори якого хочуть укласти антологію найкращих публікацій у старгородській пресі за останніх двадцять з гаком років та біографії їхніх авторів.

Директор видавничого дому, який у юнацькі роки й сам активно дописував до свого дітища, заковтнув наживку:

— Навряд чи «Я плюс Ти» друкувала щось варте уваги аж через стільки років, — Гавронський кокетливо завуалював своє зацікавлення.

— Не применшуйте, «Ніч із вогнеборцями» Емми Кричевської та «Щоденник одаліски» – справжні перли, варті якщо не Пулітцерівської премії, то бодай винагороди на локальному рівні. До речі, чому ви не опублікували щоденник у повному обсязі? То був топчик, а його автор – геніальний майстер, — я пішов ва-банк, намагаючись вивести співрозмовника на відверту бесіду про Лесю Гуцалюк, але прогадав.

Маркіян Орестович враз витягнувся в струну і зробився по-діловому серйозним:

— З Еммою можете переговорити віч-на-віч – вона редагує в нас «Світ дитини», але зараз перебуває у відпустці. А тема «Щоденника одаліски» – табу, які я з певних причин ні з ким не обговорюю. Пробачте, але в мене дуже багато справ, — подаючи руку на прощання, Гавронський підштовхував мене до виходу.

— Сподіваюся, Леся Гукалюк заробила хоч якийсь гонорар? Наскільки меншим він був за вашу винагороду від Султана?

Упевненість та ділова зосередженість у словах та вчинках директора видавничого дому поступилися місцем страху та паніці. Заметушившись, наче шматок сала на розпеченій сковорідці, він перейшов на фальцет і заверещав:

— Геть звідси! Я не дозволю порочити своє чесне ім’я брудними наклепами!!! Хто вас підіслав?! У яку гру ви граєте?!

— Нема такої правди, яку вдалося би приховати, — таємниче посміхнувся я і, залишивши директора видавничого дому «Злагода» в повній бентезі, швидкими кроками покинув його кабінет.

І якщо до візиту сюди я й так не був з Маркіяном Гавронським у приятельських стосунках, то після розмови нажив ще одного ворога.

На виході з приміщення до мене чогось стали бикувати охоронці. Не втрачаючи показної впевненості, я гарячково спробував пригадати поради тренера з боксу щодо того, як не дати заскочити себе зненацька. Але про трьох супроти одного Глібович нічого не говорив… На щастя, обійшлося без мордобою.

Розмова з Гавронським ані трохи не наблизила мене до персони Лесі Гукалюк, але повністю підтвердила моє припущення про стартовий капітал «Злагоди».

На завершення цього дня мене очікувала ще одна пригода – на пішохідному переході мене ледь не збив скутер. Спочатку я не надав цьому особливого значення – заглибившись у думки, частково сам втратив пильність і не прорахував ситуації. Але пізніше, відтворюючи в пам’яті цей інцидент, я яскраво пригадував, що водій промчав на червоне світло, а його обличчя приховували капюшон та масивні сонцезахисні окуляри.

Круасан і чашка какао заспокоїли мої нерви, але записати собі цей день в актив я явно не міг.