Замах на Сфінкса

Покинувши розкішний маєток однієї з найбагатших осіб в Україні, я одразу ж спробував сконтактуватися з Тетяною. Проте ще на стадії набору номера відчув, що зробити це буде вкрай непросто. «Ваш абонент поза межами досяжності, зателефонуйте, будь ласка, пізніше», – механічний голос оператора був не настільки приємним, як потенційне Тетянине «Альоу, брате». І які ж це чорти й де саме носять Танюху тоді, коли мені потрібна надійна помічниця у непростій справі? Сподіваючись дізнатися відповіді на ці запитання, я відправив Гудзовській есемеску: «Сестро, ти де? Зв’яжися зі мною вже й негайно». Ох, і нелегко ж було наклацати такий довгий текст на кнопках допотопної «Нокії», якій я не зраджував декілька років і яка й мене ще жодного разу не підводила.

Розчарований, що відпустка переривається, навіть не сягнувши екватора – хвороблива гарячка нової пригоди мене ще не вхопила – я заліз в дороге авто Твердоступа й наказав відвезти мене туди, звідки приїхав, себто в «Лісову рапсодію». Дорогою назад я причепився до горило подібних чоловіків із запитаннями, чи важко працювати на Мар’яна Володимировича і чи знайдуть вони собі роботу, якщо їхнього боса кокнуть. Проте служаки Сфінкса були сильними не тільки фізично, а й психологічно – вони ігнорили мене так само, як і права рука Твердоступа – Меланія.

Покермувати такою досконалою машиною вони теж мені не дали, відтак із принад хваленого німецького автопрому залишалося лише дві – м’яка шкіра крісла та міні-бар у салоні. Останній і став хорошою компенсацією за втрачений сонячний день. Серед асортименту алкогольних напоїв тільки шампанське заімпонувало мені так, що аж дві пляшки з запасів олігарха я надумав прихопити з собою. І жоден із горило подібних чоловіків не зупинив мого пориву.

У «Лісовій рапсодії» на момент мого повернення панували розгардіяш та паніка. Хтось впустив чутку, що мене заарештувала СБУ і з години на годину тут має бути обшук. А есбеушні маски-шоу – то тобі не цирк, будь-кого можуть покласти мордякою на підлогу. Постояльці, які вперше відвідали гостинний пансіонат пані Стефи і ще не встигли познайомитися зі мною, гарячково пакували речі та вимагали повернення завдатку. Старожили теж піддалися цій паніці й обмінювалися репліками, що доскакатися може будь-хто, навіть відомий журналіст. Господиня тим часом намагалася запевнити гостей, що зроду-віку в її оселі не було ніяких аферистів та злочинців, і що все це – невеличке непорозуміння, яке швидко проясниться.

Поява чорного «мерседеса», який ефектно загальмував на втрамбованій глині, кинула в ступор геть усіх, а я, не закутий в кайданки, а з двома пляшками шампанського в руках, ще дужче посилив своє повернення, голосно крикнувши у прочинене водійське вікно:

— Наступного разу присилайте за мною «кубик», бо на цих шкіряних диванах мені незручно їздити… — І, обернувшись до пожильців, котрі завмерли на подвір’ї, артистично вказав пляшкою на авто, котре хвацько рушило з місця:

— Їй Богу, наче діти без тата. Нічого не можуть самі зробити.

Пані Стефа багатозначно піднесла вказівний палець на правій руці угору, що мовою жестів мало б замінити як слова: «а я казала», так і вказувати на мою причетність до небожителів.

До пізнього вечора я був об’єктом пристальної уваги як чоловічого товариства, так і жіночої компанії, хоча, зізнаюся чесно, змішувати шампанське, горілку, віскі, коньяк, вермут, херес і вишнівку пані Стефи було не найкращою нагородою такої популярності. Щоб не впасти лицем у болото, я разів чотири покидав це спонтанне товариство і, звільнивши місце в шлунку, кожного разу щось клацав на кнопках «нокії». Повертаючись до імпровізованого столу, розповідав декілька правдивих історій чи небилиць, від яких жінки ахали, а чоловіки здивовано крутили головами: та ну на, і перекидав у горло чергову чарку якогось пійла. Людина з тверезою головою могла б резонно поцікавитися, чому в нас журналісти виконують роботу слідчих, прокурорів, поліцейських та спецслужб, але на цьому застіллі такої особи не було, якщо не враховувати пані Стефу. Проте господиня «Лісової рапсодії» дурних запитань не задавала. А потім сон зморив мене просто за столом, і хтось дбайливо допровадив мене у мій номер, допоміг роздягнутися, уклав у ліжко і накрив ковдрою.

«Без пані Стефи тут не обійшлося», — перше, про що подумав я, розплющивши очі від того, що моя голова баламкалася взад-вперед, праворуч-ліворуч. І це були не вертольоти, а міцні обійми посестри.

— Круглий, япона-мама, ти зовсім офігів?!! Три пропущені дзвінки від тебе і одна притомна есемеска. Я зриваюся з проплаченого туру в «Золотих пісках», залишаю Тимка самого в чужій країні, автостопом мчуся з Болгарії в Україну. Телефон пищить, як ненормальний, розряджаючись від розпачливих повідомлень «ти де?», «справа не терпить», «я в дупі», «мені хреново» і незрозумілого набору літер… Плачу за прохід зеленим коридором, на таксі за шалені гроші з швидкістю світла мчуся до Старгорода, а потім сюди, переживаючи, що з тобою сталося. А ти усього лиш піддався намові Бахуса? Дрихнеш, коли тутешніх кіз уже на другий випас погнали? Що, водички нікому подати та по пиво нема кого відправити? Худоба, прости Господи!

Не зупиняючи цього словесного фонтану, я окидаю поглядом номер, бачу акуратно поскладаний одяг, у якому дефілював учора, і думка, гостра, як лезо бритви, розбиває увесь похмільний синдром: «де гроші?». Машинально пропихаю руку під наволочку подушки, на якій щойно спав, і полегшено зітхаю. Дістаю аванс і на очах у Тетяни, котра враз втрачає дар мови, відраховую п’ятдесят сотенних купюр та протягую їх їй:

— Сестро, ось компенсація за всі незручності та витрати, яких ти зазнала за останню добу. І буде ще чотири рази по стільки ж, якщо допоможеш розв’язати одну задачку.

Тетяна Гудзовська ніколи не втрачала здорового глузду й не кидалася дурнуватими репліками на кшталт: «Ти пограбував банк?» чи «Довго малював ці купюри?» Припаливши цигарку, одна з найкращих журналісток нашого регіону взяла бика за роги:

— У що ти вляпався цього разу? Ходімо, розкажеш це за пізнім сніданком – я замовила собі яєчню й сирники, а тобі омлет і трав’яний чай.

Пані Стефа, відчувши важливість візиту Тетяни, відчинила нам двері на терасу, де був столик на двох – романтичне місце для закоханих, відгороджене від цікавих очей та вух.

Поки Гудзовська молотила яєчню на п’ять яєць та смакувала сирниками зі згущеним молоком, я, длубаючи вилкою в тарілці з омлетом – не лізла мені їжа крізь горло – без преамбул та передісторій врубав їй усю правду матінку, закінчивши її драматично й ефектно:

— Так я вчора й підписав угоду з самим дияволом, — і на підтвердження своїх слів показав примірник угоди, яку масною рукою одразу ж вхопила посестра й заходилася вивчати.

— Самотужки мені цього не розрулити. То ж пропоную тобі підряд, гонорар за який ділимо навпіл – кожному перепаде по двадцять п’ять тисяч баксів.

Тетяна відсунула від себе спорожнені тарілки, присунула ближче філіжанку кави, припалила нову цигарку й стала випускати акуратні кільця диму, настільки досконалі, що хоч геометрію по них вивчай. Я відчував, як напружено крутяться коліщатка її мізків. Спонтанних рішень посестра не ухвалювала ніколи – це була націоналка й прагматичка до глибини душі. Пауза затягувалася. Очікуючи на її вердикт, я не знав, що робитиму, якщо Тетяна скаже «ні». Погасивши недопалок, вона звела на мене очі під припухлими від безсонної ночі повіками й запитала про таке, чого я найменше очікував:

— Що то за справа в родині Яблонських, про яку знає навіть Твердоступ, але про яку ніколи не чула я?

— Ой, та перестань – то був найлегший заробіток за все моє життя.

Гудзовська вичікувально тримала паузу.

— Два роки тому, коли ти нишпорила по Закарпаттю, виводячи на чисту воду контрабандистів цигарок та прикордонників, які їх покривали, мені підвернувся невеличкий калим. Степан Яблонський – цитрусовий магнат – організував закритий прийом у замку, який викупив у держави, від реставрував і перетворив на заміський будинок.

— Віджав у музею і спотворив архітектурну пам’ятку, якщо точніше.

— Можеш це собі й так називати. Зібрав там своїх родичів та поважних гостей в супроводі дівчат з екскорту.

— Злодіїв і бандитів та путан з кільцевої дороги.

— Не перебивай, якщо хочеш дізнатися про все, що там було. Вишукане панство тиждень розважалося, поринувши в атмосферу вісімнадцятого століття. Жодних тобі технічних пристроїв сучасності та ніяких гаджетів – все під свічки та смолоскипи; костюмовані бали, жива музика і тому подібне. Посеред цього свята мати магната зауважила пропажу сімейної реліквії – рідкісної брошки з діамантом. Оскільки ніхто з гостей замку не покидав, а прислуга була перевіреною, Степан Яблонський припустив, що коштовність у когось із запрошених.

— Тільки не кажи, що обійшлося без поліції і що таке розслідування доручили тобі?!

Я покірно схилив голову.

— Круглий, та ну – не може такого бути!!! Ти мене розводиш.

— А за які шиші, по-твоєму, я зробив ремонт у ванній кімнаті, яка тобі так сподобалася в оновленому вигляді?

— Як ти вивертав кишені тому кодлу, яке запросто могло мати під одягом зброю і в чиїх руках, врешті-решт, була коштовність?

— Сестро, не копай так глибоко. Ще на під’їзді до замку я збагнув, що ця справа сирого яйця не варта. Вислухавши пояснення господаря та його благання не здіймати зайвого галасу, я відповів, що спробую пошукати, долучившись до цього товариства, але гарантій дати не можу. Цитрусовий магнат зажурено покивав головою і видав мені перепустку в вигляді суцвіття троянди, яка відрізняла гостей від прислуги та охорони – у них на лацканах чи на фартухах були квіти тюльпанів. Усе пообіддя, вечір і півночі я ні в чому собі не відмовляв, вештаючись поміж цього різношерстого товариства. Куштував напої і наїдки, стріляв з лука та з мушкета, танцював мазурку і полонез, грав у хованки з перебраними на лісових німф дівчатами…

— Вдув котрійсь на лаві в парку? — нотки ревнощів прозвучали в запитанні посестри. — Чи тільки підглядав за розпустою?

Я не став відповідати на цю провокацію, залишившись бути вірним обіцянці Степану Яблонському мовчати про все, що чув і бачив на цьому заході.

— Перекимаривши кілька годинок, я вдосвіта попросив у прислуги розкладну драбину й відправився потрошити пташині гнізда на старих деревах. Якась із сорочих сімей підтвердила моє припущення, що ніхто з гостей втраченої коштовності не торкався. До сніданку, на який подужали зійтися не всі гості, я поклав перед господарем брошку і отримав взамін три тисячі доларів, які згодом витратив на ремонт. Так я й став широко відомим у вузьких колах. Це все. Зараз чоловік із такого ж вузького кола, але ближчий до його центру, сулить нам набагато більше. Ти в ділі?

Тетяна уважно розглядала свої нігті, незадоволено муркочучи:

— Блін, лак надщербився, знову треба йти до манікюрниці.

А далі видала репліку, котра геть вибила мене з наміченої колії:

— Так! Але при одній умові.

— ???

— На час розслідування я примушую Тимка закінчити ремонт у нашій квартирі і переїжджаю жити до тебе.

Ось тобі й поворот!