Одинадцять тижнів

Ноги були ватними, голова гула. Назар простягнув ручки і плакав. Валя обережно взяла його на руки, відчула, що він трохи замерз — носик був холодний, та й ручки теж. Її очі весь час дивилися на всі боки, бігали як скажені в пошуку милого личка, обрамленого ніжними білими кучерями.

Жінка заскочила в автобус взяти онуку теплий одяг. В автобусі було пусто. Всі були надворі, допомагали шукати онучку.

Від стресу Валентина свого тіла вже не відчувала. Хотілося просто зрозуміти, що відбувається, і що з цим робити. Вона посадила Назара, розвернулася взяти його курточку в рюкзаку. На сидінні поряд з ним лежав плащ Насті. Точніше висів так, наче сушився після дощу. Валя вирішила його зібрати в сумку. Лиш тільки зняла комір з підголовника, і візразу побачила в калачик скручену онучку. Вона, виявляється, з друзями в піжмурки грала. Сховалася, що заснула.

Неприємне відчуття, коли кров холоне в тілі. Коли все завмирає, і ти наче вже неживий. Саме такий стан охопив жінку, коли вона побачила онучку. Жінку оросило холодним потом.

— Ляля! — вигукнув Назарчик, побачивши сестричку. Він саме так її називав.

— Бодя! — радіючи, крикнула Валя.

Її почули пасажири ззовні, в автобус забігла Аллочка зі своєю собачкою і запищала:

— Дівчинка знайшлась! Ура!

Забігла Настя. Її сильно трясло. Пасажири її заспокоювали, а вона стисла в обіймах Богданку і плакала. Потім сварилася на дочку і знову плакала. Валя тримала на руках Назара, який теж вимагав маминих обіймів. Радісні вигуки перевав гучний голос водія. Він радів не менше за пасажирів, і радий був повідомити, що прикордонники дали добро їхати у місто Варну, і вже там пасажири будуть робити документ про тимчасовий захист. На цьому пункті сталася поламка — немає світла.

Пасажири зраділи, адже простояли більше п'яти годин і були добряче виморені за два дні мандрівки. Спини й сідниці нили від затерплості, ноги — від набрякання.

За годину автобус вже стояв біля великої будівлі, яка приймала біженців. Вийшовши, пасажири вишикувалися біля багажного відсіку, щоб забрати свої валізи. Далі прямували через дорогу до головних дверей Спортної зали.

Настю сильно скрутив живіт. Назарчика перед самим приїздом у місто знудило. Покидаючи тимчасовий прихисток — автобус, намагалися нічого не забути. Настя взяла дітей і свій рюкзак, який вже спустошився від їжі, а Валя — все інше. Тож жінка, мандруючи через дорогу до Спортної зали, була схожа на самку опосума: велика валіза, на ній зверху — спортивна сумка, за плечима — рюкзак з найважливішим, через плече — сумка з нитками. І ще два пакета з їжею від волонтерів, яку взяли на кордоні з Болгарією.

Валя не відчувала ні рук, ні ніг, голова гула. Здавалося, що це все відбувається не з нею. Ось-ось розплющить очі — і це все виявиться сном. Дурним безглуздим сном. Але її очі кліпали, і бачили ту саму картинку: люди, переважно жінки з дітьми, валізи, сумки, пакети, черга…

У Спотрній залі теж були волонтери, переважно молоді хлопці й дівчата, які займалися розселенням новоприбулих. Зайшли. Валя швидко розглядалася навкруги. Зліва — матраци на підлозі, на яких сидять мами з дітьми, і навіть дрімають у цьому гаморі. Діти геть маленькі. Трохи далі від них — ігровий майданчик для дітей. Там гралися малюки чотирьох — семи років. Дорослі — хто стояв, хто сидів, підпираючи стіну, хто дрімав на валізах.

— Номер 56, вас чекає синій микроавтобус! Будь ласка, пройдіть до виходу! — хтось голосно вигукував російською у натовпі і повторив за дві хвилини те саме.

— На Слнчев бряг! Автобус готовий вас забрати! Будь ласка, до виходу. Номер автобуса N, — пролунав у натовпі інший голос, і люди, заспані, змучені, зашевелилися, стали швидко підводитися з крісел і валіз під стінами, кликати одне одного і направлятися зі своїм крамом до виходу.

— Чуєш? Мені дууууже погано! Мені терміново треба в туалет, — прошепотіла Настя на вухо матері.

— Бери з собою Назарчика, я з Богданкою тут лишуся. Он дивися, вказівник до вбиральні.

Вони пішли. Богданка трималася ручкою за бабусину курточку міцно-міцно. Якийсь хлопчина підійшов і запропонував жестами пройти до стіни, де було вільне місце. В його очах прочиталося таке співчуття, що аж неприємно стало. Валя не звикла бути в чужих очах немічною, безпорадною. Не звикла бути слабкою. Вона розуміла, що зараз має жалюгідний вигляд. Від цього усвідомлення будо не по собі.

— Буду вам вдячна, — відповіла сухо, дивлячись на хлопця.

Очевидно, що він нічого не розуміє з її слів. Напевне, навіть російської не знає, хоча вона тут лунає з усіх усюд. Тому жінка простягла хлопчині валізу, взяла Богданку за руку, і вони пішли до місця, де можна було присісти. Було одне вільне крісло, а це вже добре. Валентина подякувала хлопчині і посадила в крісло онучку, поряд приставила валізи. З-за рогу з’явилася дочка. Вона була така бліда, що Валя злякалася. Напевно, нерви дають про себе знати.

— Нашо ми поїхали? — почала вона бурчати. — І шо, ми оце тепер тут на матрасику жити будемо? Мене знудило! У мене швидка Настя, блін!

— Заспокойся, іди он сідай на валізу.

— Шо заспокойся?! Малий їсти хоче. Подивися, який зелений Назар!

У жінки від її претензій стискалося серце і душа, хотілося не плакати, а ревіти на всю Спортну залу, чи навіть більше — на всю Болгарію.

— Іди сідай на валізу і корми дитину, йому стане легше. Тобі погано через нерви. Я іду все дізнаюся, що далі робити.

Усадовивши дочку, вона пішла в сторону волонтерів, які сиділи в кабінках. До них потрапляли за номерками. Очима жінка шукала, де ті номерки видають. Побачила стіл, за якими сиділи дівчата, напевне, українки, бо добре говорили як українською, так і російською.

— Добрий вечір. А де можна зареєструватися? — питає у дівчат.

— Добрий! — відповідає чорнява дівчина, усміхаючись. — Ви сама чи є діти?

— Я з доньою і двома онуками, — відповіла.

— Якого віку діти?

— Три з половиною і півтора роки.

— А де вони? Нехай мама підійде сюди з документами, будь ласка.

Дівчина явно раділа спілкуванню українською. Валя пішла до Насті, відправила її до першого столу. Інша дівчина-волонтер, напевне, помічниця, уже чекала, щоб провести до столу й уникнути скандалів через недотримання черги. Взагалі тут робота була налагоджена добре.

Богданка пішла з мамою, Валя лишилася з онуком. Він міцно спав, Настя переклала його на руки матері.

Зліва від дверей стояли ящики з яблуками. Поряд була табличка: «Чисті яблука. Пригощайтеся». Трохи далі, за столами, де реєстрували новоприбулих, стояли картонні коробки з рівно складеними пакетами. Їх видавали людям, які виходили з кабінок.

У Валі потекли сльози. Так стало боляче, такий сум огорнув, хотілося голосити. Знову і знову. Вона сперлася головою на стіну, сльози лилися двома потоками, гарячі-гарячі, і стікали на шию й далі на ключицю.

— Вітаю, — раптом почула жіночий голос, який вирвав з думок. Поряд стояла жіночка зі світлим волоссям і короткою зачіскою, худенька, в діловому брючному костюмі. Вона говорила російською. — Мене звуть Наталія, я психолог.

— Добрий вечір, — буркнула Валентина. — Все добре. Просто зморилася.

— Вам є куди їхати? У вас є тут друзі? Родичі?

Жінка насторожилася. «З якого це дива воно їй треба? А, може, вона отак ходить, випитує, підбирається, придивляється і обкрадає? Он натовп який», — думки гасали в голові, випереджаючи одна одну. Таким було завчене упередження — не може все бути добре. Десь має трапитися неприємне. Обов’язково.

— Дякую, ми розберемося, — знов буркнула жінка, і обережно перевірила, чи рюкзак поряд.

— Не переживайте. Я дійсно психолог, з Харкова. Місяць тут живу. Не можу сидіти на місці, ось, допомогаю волонтерам. Побачила, як ви плачете…

— Все добре, не переймайтеся.

— Окей. Ви з усім справитеся, правда. Зараз вас розселять, ви відпочинете і потім будете далі приймати рішення. З дітками тут швидко розміщують. Якщо, звісно, у вас немає якихось особливих вимог.

— Які вимоги? — відповідає Валентина. — Хочеться просто помитися і полежати.

— Я знаю, — усміхнулася пані Наталя. Вона стояла на тому ж місці, за метр від них, говорила спокійно. Зовні геть не була схожою на психолога. Хоча звідки Валентині знати, які вони, психологи, якщо жодного разу не ходила до них. Наталія стояла, схрестивши руки, голова була трохи нахилена вліво.

Підійшла Настя. Її щоки були ледь рожевими, і матір це радувало.

— Тримай, — простягла папірець із номерком. — Сказали чекати, покличуть номерок, треба буде тобі підійти в кабінку.

— Добре, всім іти? — перепитала.

— Ні, сказали комусь одному, і взяти документи.

— Ава! — спросоння вигукнув Назарчик.

— Ку-ку, — посміхнулася Валя.

— Мама, ава! — онук став злазити з рук. Він побачив маленького шпіца, якого на повідку вигулювала дівчинка років шести.

— Настя, давай переодягнемо, він мокрий.

Жінка дістала із сумки футболку й гольфик. Валентина чи не вперше за цей день усміхнулася, трохи заспокоївшись.

— Номер №444, пройдіть у третю кабінку! — почулося від столу з волонтерами.

— Це наше, я йду, — сказала Валентина, схопивши однією рукою рюкзак, а іншою — Богданку.

Натовп супроводив їх незадоволеними поглядами. Було зрозуміло, що люди тут давно, але чого так довго чекають — не зрозуміло. Хлопець з надто серйозним обличчям показав дорогу. Богданка з ящика схопила яблуко.

Зайшли в кабінку.

Чорнява дівчина з довгим волоссям і світлою шкірою поглядом запросила присісти. Валя сіла, взяла рюкзак на руки, онучка стояла поряд і гризла яблуко. Валентина привіталася, уважно подивилася на дівчину. Та нічого не питає, теж мовчить. Здається, що ця дівчина трохи зверхня. На якусь митть стає дуже неприємно, навіть гидко.

— І? — питає дівчина.

— Що? — здивовано перепитує Валентина.

— Ваші побажання. Куди ви хочете поїхати? Яке місто? — ламаною російською сказала дівчина.

Валя подивилася на бейджик, прочитала імя Пе́тра, і сказала:

— Пе́тро, зі мною двоє маленьких дітей, і дочка, яка захворіла. Я хочу якнайшвидше кудись заїхати, щоб помитися, накормити нормально онуків. Нам не потрібен пятизірковий готель. Мінімум — чиста постіль, тепло і спокій, — відповіла їй російською, бо болгарської не знала.

— Зрозуміла, — відповіла Петра, трохи пом’якшивши інтонацію.

Вона комусь крикнула через напівпрозору стінку кабінки болгарською. Їй так само відповіли болгарською.

— Тримайте адресу. Це в Золотих пісках, готель «Ніка», він лише почав приймати біженців з України. Очікуйте транспорт. Вам гукнуть по номерку.

— Благодаря, — відповіла Валентина, усміхнувшись.

На очі навернулися сльози. Дівчина подивилася і ледь усміхнулася у відповідь, навіть співчутливо.

Виявляється, їм дуже повезло: і оформилися швидко, і чекали недовго. Транспорт, який їхав у вказаний готель, прийшов незабаром. Це був мініавтобус, який мав перевезти жителів із Харкова. В ньому було два вільних місця. Валя стала просити водія взяти їх усіх. Діти будуть на руках і не заважатимуть. Красивий високий чорнявий хлопець посміхнувся і погодився їх взяти, хоча пасажири-харків’яни, втомлені від триденної мандрівки, були трохи незадоволені.