Одинадцять тижнів

— Шо значить, ти переїждаєш на інший поверх? — Настя ледь не істерила і здивовано кліпала очима. Зараз вона нагадувала матері ту маленьку дівчинку, яка часто дула губенята.

— Те й значить, Настю. По-перше, нам потрібні гроші, щоб вирішити ряд питань, навіть із тим пасованом, якщо доведеться його зробити. Зайвими не будуть точно. По-друге, доця, тобі час дорослішати. Не хочу говорити зайвого, бо ти як завжди все перекрутиш. Я не зникаю, робота в мене нормальна, зможу декілька годин приділяти онукам.

— Ти егоїстка! — почала було Настя переходити на крик, але Валя її перебила.

— Треба колись нею ставати. А зараз нумо прибиратися в кімнаті до Великодня.

Прибирали, не розмовляючи одна з одною. Діти гралися на ліжкові, де вже замінили постіль, Валя занесла білизну в пральню: в чат хтось запропонував свій час прання і вона встигла вхопити. В кімнаті пройшлися пилососом, який стояв в підсобці на поверсі, навіть важкі коричневі штори пропилососили, протерли великі скляні балконні двері-вікна, прибрали у шафі. Свої речі Валя відразу складала в сумку, бо ночуватиме вже в іншій кімнаті. Вона вмовляла себе, що так треба, і що так буде краще, хоча не знала, куди її заведе це рішення. Скоса поглядала на дочку, яка помітно нервувала. В такому стані вона завжди покусювала губи. Від її незадоволення не лишилося сліду. Вона була скоріше трохи розгубленою.

Вечір мав бути насиченим. Треба перенести свої речі в нове тимчасове помешкання, повечеряти в ресторані, забрати ключі від комірки з інструментом, і зустрітися в лобі з дівчатами о 23:00. Тепер це стало їхньою традицією — вечірні посиденьки за ромашковим чаєм.

Діти знову не захотіли нічого їсти Богданка лише подзьобала сирну булочку, а Назар погриз половинку яблука. Тож коли піднялися в номер з ресторану, Валя дістала чайник, налила туди води з пляшки, запарила в тарілках, які поки що не повернули в ресторан, локшину швидкого приготування, потім почистила шість маленьких сосисок «Дитячі» і зварила їх в чайнику.

— Це ж класний спосіб, — вигукнула нарешті Настя. — І чого я не дотумкала до цього сама?

— Була зайнята іншими важливими справами, — усміхнулася Валентина.

— Тато написав. Він зараз десь в Німеччині працює, спитав, яка потрібна допомога, — почала Настя розмову.

Валя здивувалася. Ігор не переймався долею дочки після розлучення. І, здається, нічого не написав з початку повномасштабної.

— І?

— Ну, я сказала, шо у нас все нормально. Він запропонував переїхати до нього, в Грецію.

— Подумай про це, — сказала Валя.

— Я не хочу про це думати. Я хочу додому, — очі Насті набиралися сльозами.

— Додому ще рано. А з батьком поспілкуйся, може, допоможе вирішити питання з тим гаспидським пасованом, якщо він потрібен для переїзду в інші країни. Білети, зрештою, купить вам.

— А ти шо, не поїдеш? — знову тон дочки переходив на крик.

— По-перше, ми ще нікуди не їдемо, а по-друге, просто говорю про варіанти, — рівно відповіла Валя. — Так, малі поїли, а мені час спускатися до себе. Відпочивайте.

— Ти отак легко нас покинеш?

— Я нікого не покидаю, я з вами в одному домі, просто в іншій кімнаті. А ти займайся дітьми. Менше буде у твоїй голові часу на дурощі. Пиши, якщо що, — сказала й вийшла із сумкою та пакетом ниток в коридор. Попрямувала до запасного виходу, який був коротшим шляхом на поверх «апартаментів» для обслуговуючого персоналу.

«Я тепер теж прислуга, правда з дипломом соціолога», — посміхнулася до себе Валентина. Занесла речі і пішла на рецепцію, де на неї чекала пані Ірина. Вже майже десята вечора, але ця жінка, здавалося, невтомна. Вона так само легко все показала і пояснила роботу, яку наступні два тижні має виконувати Валентина, за яким розкладом і в якій послідовності. Валя відмітила про себе, що все дуже зручно, і достатньо часу в неї буде на дозвілля. В обов'язки двірника входив триразовий вихід на переднє й заднє подвір'я, вранці — ретельне прибирання о шостій, далі по годині після сніданку, обіду й вечері пройтися з віником, прибрати сміття за гостями готелю і слідкувати за сміттєбаками. Кінець робочого дня о восьмій. Вихідний — за необхідністю. Оплата — десять левів на день. Не багато, але й не мало.

В лоббі до дівчат Валентина прийшла з пакунком для Аліни. Проте не стала відразу давати, чекала слушної нагоди.

Жінки обговорювали ситуацію з крадіжкою грошей в однієї з жительок готелю. Вона разом з подружкою приїхала лишень два дні тому, і ось їздили у Варну подаватися на соціальні виплати. Обікрали в автобусі: витягли гаманець з усіма заощадженнями.

— Ой, я чула, дівчата якось гомоніли, що тут місцеві цигани орудують по дорослому, — скалала пані Наталя з другого поверху.

— А ви знаєте, що у нас в готелі проживає родина циган? — спитала Надя.

— Та це ж наші! Вони не смітять, де їдять, — сказала пані Наталя.

— Ще як смітять! — зауважила Мирослава. — Ви бачили, що після них робиться на майданчику?

— Та я ж образно, — засміялася пані Наталя, — вираз такий. Маю на увазі, що вони не крадуть у своїх. А ми ж зараз усі свої.

Далі розмова зайшла про Великдень. Усі тг-канали перепощували новини про те, що русня готується обстріляти Україну. Усі пів години розмов Валентина лише переводила очі з однієї жінки на іншу, і слухала, бо до того не було часу зазирнути в новини.

Нарешті тема розмови змінилася. Заговорили за великодні традиції, згадували, хто що готував на свята. Валентина де посміхалася, а де махала головою, проте думками була далеко. Її почало турбувало, як там Настя. Спочатку гризла себе, що вчинила як мачуха, потім виправдовувала тим, що так краще, потім заспокоювала, що це просто треба пережити, і все втрясеться.

Виринула з думок від сміху дівчат. Усміхнулася, не знаючи, що їх так розвеселило, стала дослухатися. А жіночки, виявляється, завели розмови за чоловіків, про те, як жінки за ними скучили. Шуткували про ступінь «голоду» і процес «насичення» А пані Наталя візьми й скажи:

— А шо воно таке, той секс?

Жінки вибухнули сміхом.

— До речі, —сказала Валентина, — ми ж оце нещодавно говорили про чоловічий …ммм… орган… Алінко, у мене для тебе подарунок, — і тремтячою рукою (чомусь трохи нервувала) передала їй непрезентабельний темно-синій пакет «БМВ», який приїхав у Болгарію з Одеси.

— Ооо, Валюшко, дякую. А шо там? — спитала Алінка, розвязуючи пакет. Заглянула, підняла очі-бісики над пакетом, еротично висолопивши язика, залізла в нього рукою і стала витягати вязаного півметрового різнокольорового фалоса, в основі прикрашеного яєчками різного розміру.

І вже не сміх, а регіт пройшовся луною в лобі. Жарти з появою нового персонажа на посиденьках продовжувалися ще з пів години. Розійшлися жіночки близько півночі, згадавши, що таки страсний тиждень, і було б непогано вже стишитися.

***

Передвеликодній день був важким морально. В обід рашисти ракетним ударом влучили в житлову будівлю в Одесі, загинули вісім мешканців, серед яких — тримісячна дівчинка. Історія про родину Глодан були в усіх новинах. Батько дівчинки перед тим вийшов у магазин докупити продуктів перед святом.

Валю рятувала робота. Інакше б вона сиділа, скролила стрічки соцмереж і упивалася жахом. Звичайно, в душі й без того вирували емоції. Написала Ромці, спитала, як він. А ще написала сестрі, бо Люба працювала десь в Київському районі, де й стався вибух. Відповіді не чекала, звісно, але не написати не могла.

Проходячи через лобі повз дзеркальну колону, раптово побачила себе. Наче вперше. Ніби вона, і ніби не вона. У відображенні стояла схожа на неї жінка з давно нефарбованим волоссям, в якому ще більше з'явилося сивини. Вона була навіть у бровах і віях. Лице поплило, покрилося якоюсь вічною втомою через темні кола під очима і зморшки. Валя помітно схудла, бо джинси, які раніше сиділи по фігурі, тепер висіли.

Вона поправила волосся, наново закрутивши його в гулю, обсмикнула жилет — спецодяг салатового кольору, глибоко вдихнула, і пішла на задній двір. У панорамне вікно побачила, що на майданчику граються онуки. Вирішила піти прибирати спочатку на передній двір, щоб не бачитися зі своїми, бо не дадуть їй працювати. Коли вона проходила мимо рецепції, її гукнула керуюча, незадоволено щось кажучи болгарською. Поряд стояв хлопець, різноробочий, якого Валя бачила тут останнім часом, і він знав російську.

— Даніела просить вас швидше прибирати. Ви повільно працюєте, — сказав він і ніби сором'язливо усміхнувся.

Валя намагалася прочитати його емоцію: це була усмішка чи посмішка? Підтримка чи глузування? Пильно глянувши на хлопця, потім на керуючу готелю,за мить відповіла зрозумілою йому мовою:

— За пів години все буде прибрано, дякую за зауваження, — і вийшла через парадний вхід.

«Треба домовитися з Настею, щоб повідомляла мені, де вони будуть гуляти, аби не пересікатися в мої робочі години. Або сама їй писатиму. Проте все одно треба це обговорити, аби уникати неприємностей», — міркувала Валя, вигрібаючи сміття з урн. Якийсь підліток проходив повз, у руках тримав стаканчик від кави. Очевидно хотів викинути в смітник. Став біля Валі. Вона усміхнулася, відкрила сміттєвий пакет, аби хлопець вкинув туди той стаканчик. А він, дивлячись їй в очі, підняв руку, і кинув його на підлогу перед Валею.

Ні, вона нічого не сказала. Бо не можна. Так її інструктували. Тут вам бабу Надю, шкільну двірничку, не зіграєш, з віником за порушником порядку не побігаєш, зауваження не зробиш. Вона підняла той стаканчик, вкинула в пакет і пішла до контейнера зі сміттям. Назустріч йшла Настя, на руках несла Назарчика, Богданка йшла поряд заплаканою. Серце защемило. «Так треба, Валю, так треба!» — і пішла за автівки іншою дорогою, щоб діти її не побачили. Почула Назара: «Мама! Баба! Баба є!». Очевидно, онук її побачив. Настя гримнула: «Та замовкни! Прийде твоя баба ввечері!». На душі стало неприємно.

Під кінець робочого дня Валентина літала як скажена, хотіла якнайшвидше все зробити. Після хвилинної зустрічі з онуками вона почувалася кепсько. Її гризли сумніви і почуття провини. Дірку вже вигризли в душі і визирали звідти з докором, як гадюченята з нори.

«А може, я неправильно вчинила? Що я за матір така? Як могла в чужій країні покинути дочку з дітьми? Я не мама, я егоїстка. Я мачуха», — змітаючи біля останньої урни, так думала про свій вчинок. Хотілося якнайшвидше піти у свою кімнату, прийняти душ, і побігти до онуків на годинку, бо в обід сьогодні погратися з ними часу не було.

Залишивши робочі інструменти в комірці, забігла на рецепцію лишити ключ. Якраз на посту була пані Ірина.

— Добрий вечір! Як ваш день?

— Все добре, дякую, — відповіла Валя, посміхнувшись. З цією жінкою було приємно і спілкуватися, і бачитися.

— Завтра свято, ви працюєте лише ввечорі, — сказала адміністраторка.

— О, дякую! Приємна новина! — усміхнулася жінка.

— Будь ласка, — усміхаючись у відповідь, мовила адміністраторка. — Хорошого вечора!

— І вам! — відповіла Валя, вже біжучи коридором.

***

Дочка лежала на ліжку, діти гралися на підлозі. Валя купила їм трохи желейних цукерок, знайшла в магазині схожі на улюблені дітьми «Шалену бджілку». Настя усім видом давала зрозуміти, що спілкуватися не має бажання. Проте Валентина увімкнула свій звичний режим терплячості, і почала розмову першою.

— Завтра Великдень, наші йдуть в якийсь готель за кілометр звідси. Туди привезуть священника. Сходимо?

— Тобі треба, то йди, — відрізала дочка.

— Я топ-топ, баба, я топ-топ, — Назарчик по дорослому взяв слово в цій напруженій дискусії.

— Добре, піду, я сьогодні паску купила і крашанки, у верхньому магазині були. Можу Назара взяти.

— Хочеш бути хорошою бабусею? Ну-ну, ти вже показала, яка ти хороша, — гнула кирпу дочка.

— Звичайно. Мама у нас винна в усіх гріхах, — підсумувала Валентина і сіла до дітей на підлогу. Годину вони малювали, возили Богданчиних ляльок на Назарчиковій вантажівці, потім вкладали іграшки спати. Вже о пів на одинадцяту, коли Настя гримала, що дітям треба спати, Валя покупала малюків на їхнє прохання, повдягала їм піжамки, повкладала в ліжко. Казка про братика й сестричку, які любили гойдалки, швидко вклала онука, а Богданка просила ще.

— Ба, лозкази се одну.

— Хм, мені треба придумати нову казочку. Я зараз піду, подумаю, а завтра розповім, добре?

— Добле, — зітхнула Богданка.

— Тоді добраніч, сонечко! — поцілувала маленьку в чоло.

— Добланіч.

Валя пішла до дверей, бажаючи і дочці солодких снів.

— Пожалів вовк кобилу! — у відповідь почула.

Чомусь ця приказка зараз її насмішила. Спускаючись сходами, усе думала: «А може, я й не така погана? Може, я все правильно роблю? Нехай все йде своєю чергою».

Сидячи на ліжку у своїй кімнаті, вив’язуючи гачком закладку в книжку у формі квітки для однієї з нових приятельок, Валентина згадувала молодість, як займалася дітьми без чиєїсь допомоги. І навіть коли сталося лихо зі старшою дочкою, вона молодшу ніколи не лишала ні на знайомих, ні на друзів. Можливо, після смерті Ніночки вона трохи переборщила з опікою над Настею, і тепер, як кажуть, пожинає плоди? Хтозна, хтозна. Принаймні зараз серце відчуває, що все робиться правильно. Так, як має бути. Вона нікого не покинула, вона тут, поряд, на відстані витягнутої руки.

Лягаючи спати, зайшла в телеграм почитати новини. Натрапила на щоденне відео президента. Фраза «Чи може статися новий Маріуполь в Одесі? Так!» стисла голову до болю. Валя намагалася зрозуміти, чи це натяк на ймовірний новий наступ, чи це посил для країн заходу, яких в новинах називають партнерами? Інформаційний шум? Голова розболілася неймовірно. Дістала пігулку від головного болю, який привезла із собою, випила, заплющила очі в надії якнайшвидше заснути.

***

У Золотих Пісках було повно приїжджих. На Великдень з'їхалися і болгари, і румуни. Вони повільно прогулювалися вулицями, йшли до моря, сиділи на набережних, в кафе. Так багато людей тут ще не було. Валентина спостерігала, як вони прогулювалися в їхньому райончику і з цікавістю дивилися на українців. Як і українці на них.

На освячення Великодніх кошиків Валентина не потрапила. Вранці, прийшовши в номер до дочки, застала її в ліжку, скрученою від болю.

— Мені погано, тошнить і болить живіт. Як дома ото було. Напевне, через новий стрес мої гемангіоми прокинулися, — простогнала дочка.

— Я викличу швидку зараз, — намагаючись не виказувати страх, сказала Настя, одягаючи Назара.

— Не треба! — крикнула та різко, що аж діти здригнулися, і навіть чайки, які сиділи на парапеті балкона, втекли.

— Що не треба? Ти у своєму розумі? Треба!

— Мама, можна я просто полежу годинку? Візьми малих на сніданок. Я випила но-шпу, зараз пройде.

— Настя, треба обстеження. Можливо, можна зробити це тут за цією «Закрилою».

— Мааа! Дай годину! Як не полегшає, викличемо швидку.

З онуками Валя спустилася в ресторан. Сьогодні святковий сніданок. Діти поїли трохи каші, випили компот з уже улюбленими сирними булочками. Валя взяла із собою яблук і пішли на майданчик. Готель був майже пустий.

Богданка за столиком гралася зі своїм пупсом, кормила його яблуком, витирала ротик паперовою серветкою, а Назар, задоволений відсутністю інших дітей, лазив по гірці, спускався вниз, і знову підіймався то по щаблях, то намагався вибратися по гірці.

У якусь мить Валя підняла голову догори вловити сонячних променів. Глянувши на готель, завмерла: очі натрапили на балкон їхнього номера, і там сиділа дочка, спиною до майданчика, з кимось активно теревенила по телефону, пила щось із чашки і курила.

Валі стало боляче, потім неприємно, і навіть гидко. Потім соромно, що стало гидко. Потім знову стало неприємно, що стало соромно. «Їй полегшало? Чи вона мене просто надурила? Чи… що це все означає?» — голова загула, піднявся тиск і обличчя залило червоним кольором. Вона дістала пляшку води з дитячого рюкзака і зробила декілька ковтків.

— У вас усе добре, Валюшо? — почула голос із другого поверху. Це була пані Наталя. Їхній балкон виходив на майданчик. Ця жінка для всіх в готелі була як мама — турботлива й уважна. До неї ходили за порадою і просто погомоніти. Де треба, пані Наталія вміла й посварити так, що не образишся, а висновки зробиш. От і зараз ця спостережлива жінка мала намір Валентині дещо сказати.

— Так, звісно, — відповіла Валентина, і знову поглянула на балкон, де сиділа дочка. Та, очевидно, вже побачила матір, і швидко, намагаючись бути непоміченою, зайшла в номер.

— Ви така червона. Зайдіть, тиск поміряємо, — запропонувала жінка.

— Напевне, поміряємо, бо щось трохи знобить, може й тиск.

***

Блимнув телефон. Алінка написала, що всі на пляжі святкують Великдень. Іти нікуди не хотілося. У Валі тиск таки піднявся. Пані Наталя дала пігулку.

Поведінка дочки Валентину обурила. Звісно, вона знала про норов своєї дитини. Сама ж її виховала, і виходить, що якось неправильно. І ображатися можна лише на себе. Але одне в голові не вкладалося: як людина отак може чинити, коли і без того важко від проблем зовнішніх? Коли навпаки треба якось підтримувати одне одного, допомагати. Знаходишся далеко від дому, попереду чекає невідомість. Щодня нові випробування. Здавалося б, людини мають змінитися, щось важливе усвідомити. Але, на жаль, цього не відбувається.

За останні два тижні Валентина надивилася на гостей готелю, які втекли від від війни. Багатьом було щось не так: то води гарячої нема, то інтернет поганий, і їжа не така, і сонце не там сходить. «Що ж я хочу від власної дочки, коли тут переважна більшість незадоволених, черствих, а часом і безсердечних людей. Наших людей…», — думала і сумно дивилася вгору, на балкон. Пані Наталя дуже коректно поділилася своїми думками, і дала половинку каптопресу. Вже надворі Валі хотілося кричати на все горло, ревіти, бити щось руками, копати ногами. Тілом пробіглися дрижаки — сильно, надто сильно потягло додому. Навіть не по собі стало від того почуття. Валя струснула головою.

Поряд гралися діти, задоволені від того, що не сидять у номері, в маленькій кімнатці.

Валентина написала Насті смс, щоб та вийшла надвір до дітей. Відправила. А потім написала ще одну: «Я бачила, як тобі погано з цигаркою в зубах, і, напевне, з кавою в чашці». Перечитала і натисла літачок.

Настя вийшла за пять хвилин. Гордо підняте підборіддя, закопилений ніс.

— Дякую, — не дивлячись на матір, сказала Настя.

— Будь ласка, — трохи іронічно відповіла Валентина, і помовчавши трохи, додала: — Я повертаюся в Україну. Тобі треба визначитися, куди поїдеш.

— В смислі? Сама?

— Чому ж сама, з дітьми.

— Здрасьтє, як я сама справлятися буду? — трохи підвищивши тон, сказала Натя.

— Як усі. Ти не перша, і не остання. А взагалі поговоримо про це завтра. Я піду працювати.

— Мааа, — дочка хотіла заперечити, але передумала. — Цей, у тебе ж вихідний сьогодні.

— І що? Я можу побути сама? І мені хочеться щось робити. Хоч он квіти полити на клумбах.

— Ну да, дітей спихнула, і ок, — Настю знову добряче занесло, але її совіть не гризла.

— Це, вибач, твої діти. І ти маєш про них дбати.

— Все, набридли? Награлася? Канєшно. «Рожай, Настя, ми поможемо», — дочка все більше розходилася, і, здавалося, що її нічого не зупинить.

Валя підійшла до Насті впритул, подивилася в очі і сказала:

— Ера маніпуляцій завершилася, дорога моя дитино. Остогидло. Тобі, дівчинко, час дорослішати, — сказала, повільно розвернулася і пішла. По дорозі схопила онучку на руки, поцілувала, потім онука, і зникла за дверима.

Настя стояла розгублена. В її думках крутилося лише одне : «У мами поїхав дах». Вона сіла на лавку і настрочила смс Ромчику. Трохи подумала, і написала батькові.

***

Чи може лавровий листочок у супі стати причиною розлучення? Ігор саме через нього й пішов. Точніше, він став смішним приводом. Сиділи, вечеряли, в чоловіковій тарілці із супом плавав маленький листочок. Він витяг його ложкою на обідок тарілки, і сказав:

— Мене так задовбало, що ти завжди мені лавровий лист кладеш. Я його ненавиджу в тарілці. Що суп, що борщ, що каша чи плов — у мене цей листок. Досить, — встав з-за столу і пішов у кімнату.

Валя заклякла. Якось завжди в родині шуткували з цього, що тато в нас везунчик на «листи щастя». Ніколи не ображався на це. Принаймні, не показував.

За пів години Ігор вийшов з кімнати зі спортивною сумкою.

— Я йду від тебе.

— До нього? Максима?

Тепер закляк Ігор.

— Еее, ааа, — лише звуки вирвалися з його горла.

— Та я ще з Настіного весілля зрозуміла. Ну то йди вже, раз зібрався, — сказала і пішла в кімнату.

Вийшла за пів години. Прибрала посуд, вимила, розклала все по місцях і пішла винести сміття. Вона не знала як житиме далі, бо не вміла жити сама. Дочка рік як живе з чоловіком окремо. Валя впіймала думку, що навіть добре, що у неї є час побути на самоті. Без сліз не обійдеться.

Сидячи за чашкою гарячого чаю, дивлячись у вікно на буйно квітучі троянди, вона думала про те, що давно вже відчувала самотність і не відчувала чоловічої підтримки. Їй здавалося, що так живуть всі подружні пари: ніби посміхаються одне одному, обговорюють якість сімейні справи, готуються до зими-весни-літа, а в душі — пустота. Немає вже тих тремтінь від обіймів і поцілунків, та й обіймів, власне, вже нема, як і поцілунків.

Пригадала, коли на весіллі дочки побачила, як Ігор цілувався з Максимом за рестораном. Було темно, але вона добре все розгледіла. І це був не дружній поцілунок в щічку. Очевидно, він був і не першим.

Валя не влаштувала тоді ніяких сцен. І не робила ніяких кроків потім. Мовчала, бо як про таке говорити? Придивлялася лише до чоловіка, який не їздив у відрядження, не затримувався на роботі. Все було, як завжди. Окрім частих риболовль. «Сонце, я хочу просто відпочити, посидіти в тиші. Ти ж знаєш, що це мій релакс», — посміхався дружині й зникав з вечора п'ятниці до вечора неділі. Повертався без риби, бо її в цьому будинку не любили і не готували.

А Максим — це близький друг, з яким Ігор декілька років як потоваришував і будував онлайн бізнес. Завдяки цій роботі і весілля хороше справили дочці. Максим був як друг сім'ї.

Після лаврового листка Валентина видохнула. Якась каменюка впала з плечей.

Згадала, як Томка, коли дізналася про ухід Ігоря, підливала олії:

— То ти в нас тепер мадам Брошкіна?

— Та я його просто відпустила. Не тримати ж мені людину за горло.

— От я й кажу, Брошкіна. Без бою, без претензій. Кому оце віддала стільки років?

— Так буває, — сказала Валя, але з того дня почала почуватися дійсно покинутою і непотрібною. Непотрібною в першу чергу собі. І це було видно з відсутності макіяжу, вилинялої фарби на волоссі, відрослого коріння і ледь не мішкуватого одягу.

Якби Томка знала, до кого він пішов, то точно б висміювала щодня. Тому Валентина мовчала. Тому й ще більше почувалася нікчемною.

А Ігор переїхав жити у Грецію.