Одинадцять тижнів

П’ятий тиждень

— Настю, завтра у моєї бабусі річниця смерті. Сходиш зі мною на кладовище? — питає у дочки Валентина.

— А з яких пір тобі потрібна компанія?

— Чого це ти?

— А шо? Блін, ма, тобі скучно?

— Ні, мені страшно йти самій.

— Раніше ти не боялася ходити сама на кладовище.

— Раніше не було війни.

— То не ходи, чого туди пертися?

Зависла пауза. Валентина дивилася на дочку і не могла втямити, чому вона так огризається. «Хвороба? Може, інтоксикація ь через ті гемангіоми? Це ж печінка», — думала жінка, але на душі все одно було трохи неприємно.

— Добре, спитаю дівчат на роботі, — вирішила завершити на цьому.

— От і пошукай собі когось твого віку для компанії, — буркнула Настя і вийшла з будинку розвішувати прання.

Валентина усе ще стояла в ступорі. Не те щоб Настя раніше була лагідною дочкою, але вона не була такою зухвалою. Це і дивувало, і злило водночас. Проте Валентина знову шукала виправдання такій поведінці. Жінка і справді ніколи не брала дочку з собою ані на проводи, ані прибирати на могилах, бо Настя з дитинства не любила кладовища.

Струснувши головою, Валентина вирішила, що сама не права. Завтра знайде когось для компанії і сходить покласти квіти. Вона заварила собі кави в турці. Чомусь захотілося курити, хоча вже дванадцять років не брала цигарку в руки. На мить подумалося, що один глибокий вдих диму і повільне його випускання з легень вирішить купу проблем разом із непорозуміннями. Але за мить бажання зникло. Аромат свіжозавареної кави відволік.

Блимнув телефон. Прийшло сповіщення у вайбер. Незнайомий номер. Валентина сіла на ґанку на сходинку і відкрила смс. Повідомлення було від подруги дитинства, Лоліти. Вона з родиною виїхала в росію ще наприкінці дев’яностих. Лоліта написала, що декілька тижнів шукає Валин номер телефону, і дуже тішиться, що знайшла. Звісно, вона питала, що відбувається в Україні, і їхньому містечку. Переймалася «ситуацією, що склалася» і запропонувала… переїзд до них, у Воронеж.

Валентина почала набирати відповідь. Писала і стирала, і знову писала й стирала. Вирішила не відповідати. Принаймні зараз.

Наступного дня, йдучи по алеї кладовища до бабусиної могили, Валентина усе ще думала про повідомлення Лоли. Вона не написала нічого про загарбницьку владу в Україні (як це робили інші знайомі чи родичі), не вихваляла владу країни, в якій жила (як це, знову ж таки, робили інші), а просто запропонувала притулок від війни.

Якби Валентина відповіла їй відразу, то було би багато гарячого тексту, образливого. За останню добу багато згадувалося з дитинства і їхніх спільних пригод. Лола мріяла про кар’єру співачки, — а у неї був талант, — і саме москву вона розглядала як можливість здійснити мрію. Чи вдалося — Валентина не знала. Дружба лишилася в минулому.

Чомусь саме зараз, з повномасштабним вторгненням, зринали в думках спогади з юності й молодості. Саме зараз приходило розуміння їх цінності. Саме зараз розумілися бабусині слова: «Усе можна пережити, аби не було війни».

Валентина стояла біля могили бабусі. Щороку на річницю смерті й дня народження вона приносила різні квіти. Було соромно, що не знала, які саме любила бабуся. Вона завжди саджала їх багато, завжди всім подарованим букетам раділа. Можливо, вона любила усі квіти. Сьогодні Валентина принесла чотири пишні білі хризантеми.

Вдалині загуло сповіщення про тривогу. Зазвичай додаток в телефоні спрацьовував раніше, але Валентина перемкнула телефон в режим "без звуку". Почувся гул і високо в небі стався вибух. З’явилася біла хмарка, яка зазвичай лишалася після збиття ракети. Тілом пройшлися дрижаки.

Валентина торкнулася бабусиного фото, на якому та сумно усміхалася. Такою вона була і в житті — сумно усміхненою. А ще бабуся завжди плакала, коли з’їжджалася рідня до неї в гості на різні свята, і так само плакала, проводжаючи всіх. Це був її особливий ритуал. І скільки б не питали: «Ну, чому ти плачеш?», відповіді не отримували. Стоячи зараз біля бабусиної могили, Валентина зрозуміла, чому вона плакала.

По дорозі додому написала Лолі: «Привіт. Дякую за турботу. У нас усе добре. Наскільки це можливо. Краще виходьте на вулиці і закликайте свою владу припинити війну в Україні». Перечитала і натисла літачок.