Одинадцять тижнів

Як виявилося, випрати речі за графіком — той ще квест. По-перше, хтось запізнювався на десять хвилин забрати або закласти прання. По-друге, хтось закладав у графік час на одне прання, а ставив два. Через це почалися сварки. Спочатку в телеграм-групі, а вечорами хазяйки́ збиралися в лобі, і голосно, по-українськи, з’ясовували стосунки.

Працівникам готелю це очевидно не подобалося: вистачало невгамовних дітей, які бігали весь день через хол, і носилися по сходах зранку до пізньої ночі. З дітьми зрозуміло — енергія, яку треба було кудись дівати, а розваг ніяких не було, особливо в похмурі і дощові дні, яких за цей час було більше, ніж сонячних. Тепер вечірні голосні розмови на підвищених тонах від дорослих додавали стресу. Чи були працівники готові до такого? Напевне що ні. Як і постояльці готелю, які втекли від війни. До неї не був готовий ніхто.

На другому тижні в телеграм-групі активністи закли́кали зібратися в холі по одному представнику з номера для обговорення всіх питань, що призводять до неприємних ситуацій. Домовилися завтра на 20:00, після вечері.

— Насть, читала? У нас тут намічаються збори, — звернулася до дочки Валя, сидячи на ліжку після вечері.

— А я шо? Мої діти не бігають, вони зі мною постійно. А зараз взагалі, хворіють і ми тут як в’язні.

— Чому в’язні відразу? Ти ж розумієш, що вони слабкі? Та й ти теж. І добре, що вже на поправку йдете, а не як он Світланка з Макарчиком в лікарню загриміли.

— Свєта? — здивувалася Настя.

— Угу, вранці забрали. Їм так не пощастило, як нам — за три дні вичухатися більш-менш. Дівчата розповідали, що вчинили гуртом чималий «шкандаль» медикам зі швидкої, бо ті не хотіли брати хворих в лікарню. Я так зрозуміла, що з медициною для українців трохи сутужно. Треба чи то страховку оформити, чи що, — сказала Валя і подумала, що треба поцікавитися цим питанням.

Завібрував телефон. На месенджер Ватсапу телефонував двоюрідний брат. Він давно працює в Польщі, перед війною приїжджав в Україну, був у відпустці, і поїхав якраз двадцятого лютого. П’ятого березня забрав туди маму, тітку Валентини. Це була ціла спецоперація, тому що вмовити сімдесятирічну жінку покинути свій дім і невелике господарство — це ще той виклик. Були задіяні всі можливі методи і засоби. Валентина брала безпосередню участь в усьому, і посивіла ще на десять волосин, поки тітка дісталася Польщі.

Валя ще не говорила братові, що планує виїхати з України, бо сталося все швидко.

Взяла телефон і вийшла на балкон. Увімкнула камеру, привіталася.

— Ооо, Люююсиииик, привіт! — затораторив брат. — Шо ви там, як?

Славко був людиною позитивною, веселою, і навіть коли йому було аж надто сутужно, він не падав духом. Принаймні, ніколи не показував свого розчарування чи болю. “Люсиком” він називав Валю з дитинства.

— Привіт, привіт! Нормально. Ловлю сонячні промені крізь хмари в Болгарії, — відповіла Валя.

— Ееее, де? Як ти там опинилася? Коли? А чого не сказала? — обличчя брата змінилося, таким його Валя рідко бачила.

— Та не питай. Все так швидко сталося. Після отого обстрілу, коли під носом прилетіло, і кацапи все ще сунули на Миколаїв, Ромка настояв, щоб я вивезла дітей. Навіть мамою мене назвав, уявляєш?

— Ого! Ну шо, сестро, доросла до звання (сміється). Так цей, збирайте речі і до нас. Я допоможу вам пройти всі ці бюрократичні штуки, вже знаю куди бігти. Поживете у нас пару днів, житло підшукаємо.

— Та заспокойся. Нас тут теж непогано кормлять (посміхається). Правда, малі трохи похворіли, і Настя. Ротовірус якийсь, думала, з глузду з’їду.

— Це тому, що багато народу, всі різні, плюс їжа, вода. Я попервах постійно хворів, коли їздив туди-сюди. Люсик, може, давай сюди? Разом же легше. Я допоможу тобі, прокладу маршрут, зустріну. І мамі веселіше буде.

— Ой, важко все це. Як тітка, до речі?

— Та добре, як мама. То їй курей не вистачає, то кроликів. Виганяю її на задній дворик, дихати повітрям. Бо як по справах їду, вона з хати носа не висовує. А тут парк такий красивий, ходи, гуляй. А вона поляків боїться (сміється).

— Тітка у своєму репертуарі. Добре, я подумаю. Поки нікуди не поїдемо, бо відновити сили треба. А там побачимо.

— Ну дивися, я на зв’язку. Пиши, дзвони. Добре, піду займуся маминим вихованням на сон грядущий (сміється). Пакєдава!

— Давай, брате, — всміхнулася і Валя. Вона була задоволена, що у тітки було все добре. Якби та лишилася в Україні, Валя навіть уявити собі не могла, як би поїхала в Болгарію. Бо лишати тітку було ні на кого.

На дев’яту вечора Валентина стояла в черзі на прання. Дитячі речі поки ще прали в номері, в раковині у ванній. Сушили на балконі, на стільцях. Але вже зібралися рушники й простирадла. Постілі по приїзду видали по два комплекти, але через хворобу дітей все забруднилося.

Валя взяла пакет, спустилася на нульовий поверх. Там сиділа жінка.

— Добрий вечір, — привіталася Валя. — У мене на дев’яту прання.

— А у мене було на восьму. І шо? — зверхньо відповіла пані російською.

— Перепрошую?

— Я не знаю, шо ви перепрошуєте, але в найближчу годину я буду прати, і мені пофік!

Валя не любила конфлікти. Вони виснажували. Зараз подумки розізлилася на себе через те, що не може відстояти свій час. «Піду на рецепцію, подивлюся запис».

У списку перше прання стояло на 06:00. Валентина вирішила піднятися раніше, хоча б о п’ятій, і закинути одну постіль.

Повернулася в номер. Діти гралися на підлозі іграшками.

— Аліна забігала. Принесла іграшок, мінералки, малих подивилася, — сказала дочка.

— От і добре. Що сказала?

— Одужуємо. Треба тільки шось із харчуванням придумати. Десь брати продукти, шоб Назар і Бодя нормально їли.

— Завтра спитаю, де є тут базари, чи, може, у Варну поїду. Там точно щось знайду.

— А може, я поїду? Я б розвіялася трохи.

— Та я не проти. Але ти ще сама не одужала добре. Завтра подивимося.

Покупали дітей. Годинник пішов на одинадцяту ночі. На диво, готель сьогодні засинав раніше. Можливо, тому, що погода була кращою, і майже всі вдень ходили на море, хтось їздив у місто, діти нагулялися і втомилися. Проте це було приємно.

Богданка попросила прочитати їй казку.

— Богданочко, а давай я тобі буду розповідати. Ми ж книжечку з казками не взяли із собою, — почала Валя, коли в онучки забриніли слізки. — Ну, ну, ти чого?

— Я хоцю свою книзку з казками, — сказала, хлипаючи, онучка.

— А знаєш, що? Ми завтра пошукаємо тут книжечки. Я впевнена, щось знайдеться. Добре?

— Угу, — погодилася. — А залаз ти лозказеш казку?

— Так! Я ж їх знаю напам’ять! Он скільки разів тобі читала!

— А калтинки ти вмієс показувати? — не вгавала онука.

— На жаль, ні. Але я знаю, як їх побачити.

— І як?

— Все дуууже просто: я починаю розповідати казку, ти заплющуєш оченята, і картинки почнуть з’являтися перед твоїми очима, як мультики. От побачиш, у нас вийде.

— Це як сон?

— Точно! Як сон, — посміхнулася Валя і поцілувала онучку.

Назарчик теж потягнувся поцілувати бабусю. Діти вляглися, Валя присіла поряд на тумбочку, яка стояла між ліжками, і почала розповідати казку.

***

Ранок трапився о четвертій тридцять: Валентина прокинулася раніше за будильник, який налаштувала на п’яту ранку. Тихенько зібралася, одягла довгу футболку, яка слугувала за туніку, зверху накинула теплу кофту; цей одяг взяла в гуманітарці. Подивилася на нитки, потім на книги, які чекали свого часу. Взяла книгу, пакет з пранням, і вийшла. Світло горіло лише на сходах, коридор був майже темним, але куди йти — було видно.

У пральні нікого не було. Валентина завантажила прання, прочитала прикріплену інструкцію, де зазначалося, що пралка стара, на скільки і як виставляти регулятор, і скільки між пранням давати техніці відпочинок.

Жінка пригадала Аліну, яка возить прання у місто, і зрозуміла її. Бо за 30 зв забруднене навряд чи випереш. Так, «полежить у воді і досить», як казав колись Валин дід Василь.

Увімкнула машинку, сіла на диванчик, який стояв поруч, дістала телефон. Сюди — о диво! — діставав інтернет. Посипалися повідомлення. Одне повідомлення було від Жанки з роботи про сюрприз, друге — звіт від зятя, що все добре, що знайшов підробіток на сміттємашині, їздить з водієм, допомагає, оплата щоденна — 200 гривень. Спитав, чи все настільки погано з дітьми і взагалі. Спитав обережно. Валя зрозуміла, що дочка йому скаржилася і нила. Відповіла, щоб не переживав, що все минулося, що хворіють всім готелем і це нормально, розповіла про плани пошуку продуктів. Також написала, що питання про документи для повернення ще не вивчала, і що радять не спішити, бо усе має вирішитися якнайкраще. Подумала, що дасть сьогодні дочці причухана. Потім побачила повідомлення про нарахування коштів на карточку — це прийшли відпускні. «Ура! Я зможу трохи видихнути і поїхати скупитися», — подумала, радіючи.

Прочитала в групі повідомлення від Аліни, що вона сьогодні їде в місто, збирає замовлення — кому що треба купити. Валя написала особисте повідомлення Аліні, попросилася поїхати з нею.

Потім переглянула, скільки за добу в Одесі було сповіщень про тривогу, чи були прильоти.

Відклала телефон і взяла в руки книгу «Дар» Едіт Егер. Пригадалося, як замовляла «Вибір», але прислали «Дар», і було це буквально перед війною. Валентина не відразу розпакувала посилку, декілька днів та лежала вдома запакована. А потім було просто не до з’ясування цього питання. Глибоко вдихнула і поринула в читання.

Як же вчасно ця книга опинилася з Валею. Кожне твердження, кожна фраза Едіт Егер ніби давали невидимі ліки. Тонкосльоза Валентина плакала, звичайно, вже на тридцять шостій сторінці, коли прочитала фразу «ми можемо визнати жахливий досвід, який переживаємо, та визначити найкращий спосіб жити із ним».

«Прийняти ситуацію і крокувати далі. Далеко не дивитися, але й не дозволяти собі заживо помирати… Важко, але можливо», — думала.

Закинувши друге прання, продовжила читати. Книга смакувала кожним реченням. Жінка періодично поверталася назад, тому що її думки вривалися в читання і відволікали. Проковтнувши сім розділів за два прання, вона отримала новий багаж знань, який запустив нейронні зв’язки, і захотлося… жити. Не існувати, як останні тижні, а бути. Помічати світ навколо. Думати про краще, а не про кінець світу.

Згадалися бабуся з дідусем. Вони були учасниками Другої світової війни, чотири роки переміщень нацистів через бабусине село, окупація. Пережили маленькими голодомор 33-го, а потім і післявоєнний період, який називали теж голодними роками. Нещадні роки. Все це вони пройшли. І вижили.

«У будь-якій війні виживають, правда ж? Інакше — то вже кінець існування всього живого. Треба жити. Просто жити», — розмірковувала Валентина, піднімаючись по сходах із пральні. У вікна готелю пробивалося сонце. День обіцяв бути сонячним.

Родина ще спала, тож вона тихенько вийшла на балкон, розвісила на пластикові крісла і столик випрані речі, тихо одяглася в спортивний костюм з гуманітарки, взяла книгу, телефон, і пішла до басейну.

У задньому дворику було два басейни — великий і менший, для дітей. Вони були ще без води, місцями позбивана плитка. Тут вже кипіла робота: ходили працівники готелю, прибирали, про щось говорили болгарською, напевне про ремонт, бо дивилися в басейни і тикали пальцями. Зліва від басейнів стояло декілька альтанок, і столики під відкритим небом. Справа — невеликий ігровий майданчик з гіркою і гойдалкою на канатах. Поряд з великою ялиною стояв тенісний стіл, за яким часто збиралися підлітки.

Валя сіла в крайню, ближчу до будівлі готелю, альтанку. До відкриття ресторану лишалося п’ятнадцять хвилин. Хотілося кави, яка тут була дуже смачна і нагадувала улюблену «Львівську». Хотілося сісти, як вдома, надворі з чашкою, дивитися на небо, слухати птахів, пестити собаку. Насолоджуватися.

Кава для Валентини — це скоріше був ритуал насолоди і задоволення. І його, те життя, вкрала ворожа ненависна країна.

За годину написала Настя, що всі прокинулися, і вона хоче спуститися. Валя зібралала посуд від сніданку, взяла в руки книгу, занесла в ресторан посуд і піднялася в номер.

Настя вже була зібрана. Обличчя було незадоволене.

— Привіт, доця.

— Здрасьтє, — відповіла Настя, беручи тормозок під кашу дітям.

—А що ти вже набундючена зранку? Чи ти погано почуваєшся? — спитала дочку.

— Нормально все.

— Добре, прийдеш — поговоримо, — відповіла Валя, закипаючи. Їй вже хотілося насварити дочку за те, що не дає Ромі спокою.

Валентині завжди було важко сваритися, особливо з рідними. Ну не конфліктна вона людина. Навіть із сестрою, і з чоловіком теж. Завжди до останнього намагалася стирати кути, шліфувати, змовчувати. Дуже рідко її несло через несправедливість.

От і зараз Валя подумала, чи варто сварити дочку? Може, хай буде, як є. Самі розберуться. Іди знай, як дочка сприйме її слова. Не хотілося і її зайвий раз нервувати. Переживала, що так і не обстежили Настю до кінця, тому зайві нерви їй ні до чого.

Завібрував телефон. Жанна написала, що вчора приїхала до сина. Він теж тут, у містечку, в готелі з далекими родичами. Валя подумала, як Жанці важко розриватися між літніми батьками, яких не переконала виїхати, і вони лишилися в Україні, і сином, якого намагається рятувати від неї ж, клятої…

«Може-таки не сварити Настю? Вона коло мене, я щаслива бути зі своїми дітьми. А он кому важко, так це Жанці…», — міркувала і гнів потроху спадав.

Написала Аліна щодо поїздки у Варну. Об одинадцятій біля ліфта призначила зустріч.

Повернулася Настя з манною кашею і кислим лицем.

— Доця, дивися, бо каша скисне від твого погляду, — намагалася шуткувати Валентина.

— Ой, ма… Я не знаю, шо робити. Малий схуд, їсти не хоче. Шо робити, по-твоєму?

— Я їду з Аліною в місто за пару годин. Куплю продуктів. Якось справимося. Важко, але я поки іншої дороги не бачу.

— Може, додому повернемося? — заскиглила дочка.

Богданка дивилася великими оченятами на маму, потім на бабусю, в надії почути завітні слова: «Так! А поїхали додому!»

— Не зараз, люба. Подивися, що у нас робиться. Літає над головами, прилітає в хати. Ти готова так ризикувати дітьми?

— Ну живуть же люди! — почала заводитися Настя.

— Живуть, заспокойся. І ми житимемо. Може, краще, подумаємо про Німеччину? Чи Польшу? Знайомі є, зустрінуть, допоможуть.

— Я не хочу ніяких німеччин і польщ, ясно?

— Добре, тоді послухай. Ромці перестань скиглити. Йому не легше, ніж нам! Йому в рази важче! Тут налагодиться. У нас ще декілька тижнів є, побачимо, чого чекати і на що сподіватися. Облиш його, будь ласка.

— А, може, ти не будеш мене вчити? Я сама вирішу, кому нити! Ви мене сюди заперли, от і терпіть!

— Добре, терпітимемо. Але ти подумай про мої слова.

Діти трохи поїли каші й запили чаєм, Назар ще й погриз сухарик. Валентина запропонувала вигуляти малюків, чому дочка зраділа.

Богданка знайшла собі подружку, гралися біля ялинки, шишки шукали. Назар навчився вилазити швидко на гірку і став з’їжджати головою вниз, а Валентина його ловила. Добре, що гірка та була серпантином.

Сонце стало припікати. Валя одумала, що день точно буде гарним. Підняла голову і подивитися на їхній балкон: раптом там дочка, то скине кофту малому, бо в куртці спекотно. На мить завмерла. Настя сиділа спиною до них і курила. Валя стало неприємно.

Неприємно, що Настя їй не сказала, що курить. Думала, що лише вдома покурювала. Не сказала, а ховається. Навіщо? Звичайно, Валя не одобрила б це, але все ж. Думала знову про виявлену хворобу в дочки, про нещодавній ротовірус. А раптом їй куріння нашкодить?

Уже в номері Валя трималася, як могла. Всередині підіймався дев’ятий вал. Проте спокійно сказала:

— Чому ти не сказала, що куриш? Навіщо ховаєшся?

— Ма, шо за контроль? Бляха, я шо, мале дитя?

— У тебе хвороба, про яку ми нічого не знаємо і ти кормиш груд…

— Я перечитала все, шо зустріла в інтернеті про гемангіоми. Нічого страшного не бачу. Дома обстежуся і буду лікуватися. Я не так багато курю, шоб шкодити малому. Мільйони мам курять. Все! Тема закрита. І перестань мене контролювати, за мною стежити і взагалі!

Поговорили. В принципі, як і завжди. Валентина дивилася на дочку і не знала, що відповісти. Винною точно не почувалася. Проте було неприємно до болю в кістках.

Поїздка з Аліною в місто, у великий торгівельний центр Grand Mall трохи відволікла жінку від проблем. Аліні зателефонував чоловік, і поки їхали, вони спілкувалися по відеозв'язку. Після привітання Аліна попередила, що не сама в машині, він навіть не допитувався, з ким вона і куди їде. Вони щемно розмовляли, чоловік розповів про безсонні ночі в госпіталі (виявилося, що він лікар-хірург), передавав вітання донечці, говорив, як сильно сумує за ними і наказував думати про місце в Європі, де його дівчата могли б осісти і жити.

Вони ніжно попрощалися. А після того, як вимкнувся зв’язок, Аліна сказала:

— Ага! Для того я через всю Європу проїхала в Болгарію, щоб повертатися в Італію чи Францію? Ні, ні! Я додому поїду. Просто не сьогодні, — говорила вголос, ніби до себе, а потім до Валі звернулася: — Так, Валюш?

Валя аж підскочила.

— Ага! А… що ти питаєш?

Голосно розсміялися.

Жінки походили по магазинах. Валя купила чайник, шворку для сушіння білизни, прищепки, ніж, серветки, памперси, порошки. Богданці взяла олівці, розмальовки і невеликого пупса. Назару — велику машинку з лопаткою і відерцем на пляж, і декілька маленьких. Набрала фруктів, трохи свіжих овочів, декілька пачок чогось по типу мівіни. Твердий сир хотіла взяти, але він не подобався візуально і вибір його був не таким широким, як зазвичай було вдома. Напевне, діти не будуть їсти, як і той, що в ресторані дають. Шукала варену ковбасу без спецій, не знайшла, взяла якусь більш-менш схожу на «Любительську».

Аліна під’їхала з тачкою-кошиком, в якій красувалася мультиварка.

— Буде борщ, — сказала, і очі її горіли.

— Ого! А в готелі дозволять?

— А я не питатиму, — посміхнулася Аліна. — До речі, ми заїдемо в один магазинчик, де є наші продукти. Так що облиш цю ковбаску.

— О, добре, дякую тобі! — Валя зраділа. З'явилася надія купити щось близьке до рідної кухні.

Подивилася на ціну мультиварки і зрозуміла, що не стягне. Сенс її купувати, якщо ні з чого буде готувати в ній їжу? Не воду ж варити. Жінки направилися до каси. Аліна заскочила у відділ канцтоварів. Валя пішла з нею. Думала, що Аліна дочці щось шукає. А вона набирала дітям з готелю олівці, альбоми, пластилін, щоб вони не носилися постійно по готелю, а займалися іноді чимось корисним. Валя вирішила долучитися і закинула декілька пачок олівців, фломастерів і альбомів у корзину.

Власниця магазину «Берізка» з «рідними» продуктами — українка, яка вийшла заміж за болгара і оселилася у Варні. Організувала бізнес, який користувався попитом у своїх. Валя тут і копченого м’яса взяла, і варену ковбасу, йогурти, бублики, чай — звичайний «Майський». Щастю не було меж! «Хочеться якнайшвидше додому (додому… о Господи, як воно звучить), порадувати онуків», — думалося. Власниця зробила знижку, порадила взяти огірків, які виростив її приятель — без нітратів, саме для дітей, а також редис. Його їсть лише Валя, тож взяла собі двісті грамів.

Дорогою додому жінки говорили про те, що незабаром Великдень і треба організувати святкування для всіх мешканців готелю. Аліна пропонувала піти на море, накрити там «поляну», як це в Україні завше робили. Заговорили й за шашлик, але на мить зависла пауза. Чомусь стало неприємно і трохи боляче від самого слова.

***

Шум і гам стояв на першому поверсі. І хоча була домовленість в чаті на цей час лишити дітей в номерах, мало хто дослухався до пропозиції. Тому Тетяна, одна з жительок готелю, яка мала потужний голос, взяла на себе відповідальність за випровадження дітей по номерах. Усі, хто прийшов, зайняли місця в кріслах, за барною стійкою. Хтось стояв.

Почала розмову Аліна з проблемних питань. Це і прання, і поведінка дітей, і неповага одне до одного.

— Ви зрозумійте, ми тут гості, і повинні лишити по собі приємні спогади, а не навпаки. Я так вважаю. А ми за неповних два тижні вже зламали деякі меблі, носимо регулярно болото в хол і не можемо дотримуватися черги на прання.

— А ми сюди не з власної волі приїхали! — рикнула російською жіночка на ім'я Ксенія, яка проживала на другому поверсі.

— Яка різниця? — гримнула басом Тетяна. — Ми же не бидло так себе вести.

— Сама бидло, — парирувала Ксенія і хотіла вже продовжити атаку, та в розмову встрягла пані Наталя, одна з найстарших жительок готелю:

— Так, дамочки, заспокоїлися. Нам треба знайти вихідні точки. Сваритися всі вміють. А нам треба жити і чомусь нормальному навчати дітей. Ніхто з нас не знає, коли повернеться додому, і чи поверненься взагалі. Зараз ми — під одним дахом, одна велика родина, і повинні навчитися поважати одне одного і цей готель, який став нам домом, — почала жінка, потім зробила паузу, але її ніхто не перебивав. Вона продовжила.

— Пропоную кожному озвучити по одному питанню, яке турбує. Потім, так само, будемо пропонувати варіанти вирішення.

Всі погодилися. Аліна поглядом подякувала Наталії. Говорили по колу, зліва направо, почавши з Ніни, яка стояла поряд з Аліною, тримаючи на руках маленьку доню. Її турбувала гуманітарна допомога, до якої вона не встигає. Вирішили скласти списки, і розподіляти між усіма все максимально порівну, навіть по одному памперсу ділити пачку. Обговорили і пропозиції взаємодопомоги. Хтось робив масажі, хтось манікюри, хтось зачіски, були тут і вчителі, і бухгалтери. Вирішили скласти список тих, хто може надавати послуги, з номерами телефонів для спілкування в телеграмі.

— Так, і останнє питання: святкуємо разом Великдень? Я тут дізналася, що можна домовитися за мангал, купити м’яса і замаринувати. Я можу з’їздити за ним та й овочами. Вже підказали дівчата, де взяти.

— А по скільки складаємося? Хто збиратиме? — спитав якийсь чоловік з дитиною на руках.

— Я прикину, напишу в групу. І ще одне. Пропоную провести суботник і прибрати територію перед готелем до Вербної неділі. Хочеться якось відчути себе вдома… Що скажете? — завершила Аліна.

Присутні мляво відреагували, проте погодилися. Потроху стали розходитися по номерах. Час був на десяту вечора. Дехто лишився в лобі, робили собі чай, дивилися телевізор або теревенили.

Валя, Аліна, пані Наталя, Тетяна, Мирослава і Надя лишилися в лобі, пили чай і розмовляли. Зайшла мова про домашню їжу.

— Я б зараз борща втоптала, — сказала Мирослава. — Так за ним скучила.

— Може, поросимося на кухню і наваримо каструльку? — відповіла Аліна.

— Навряд чи, туди не пускають будь-кого. У них правила. Я хотіла якось у них суп своїм зварити, то відмовили, — сказала пані Наталя.

— Жаль. Треба щось вигадати. Може, їм наш рецепт дати? — сказала Надя.

— Нє,нє, нє, — пані Наталя замотала головою. — Український борщ зварить тільки українка.

Дівчата засміялися.

— А я до чоловіка так хочу, — у Алінки забринів голос. — Так хочеться в його обійми, полапати кругом.

— Тобі шо, нема шо тут лапати? Давай я з колготок зроблю тобі ляльку, уявиш, що то чоловік, — намагалася шуткувати Мирослава.

— А я ковдру скручую і обіймаю. Уявляю, шо це мій Борик, — засміялася Тетяна.

— Ой, треба якогось члена прикупить чи шо, — зареготала Аліна, намагаючись на заплакати, бо в очах бриніли сльози.

— Не купуй, я тобі подарую, — сказала Валя.

— Нє, нє! Я б/у не люблю! — перебила, сміючись Аліна.

— Яке б/у, ти шо?! Новесенький! Я його тільки на пружність перевірю і все, — відповіла Валя.

Сміялися впівголоса, готель потроху засинав.

****

Онуки й дочка вже спали, коли Валя зайшла в номер. Вона дістала нитки, блокнот і ручку. Стала прораховувати, як краще зв’язати фалос, і в якій техніці — амігурумі чи на спицях. Зупинилася на амігурумі. Серед ниток вибрала брудно-рожевий моток, який залишився від в’язання покривала на ліжко, маленький моток коричневої і червоної нитки.

Намалювала зразок, на сантиметровій стрічці прикинула розмір, зробила в блокноті схему і розрахунки і почала створювати «шедевр». Аби повністю поринути в процес, взяла навушники, приєднала шнур до телефону. Налаштувала свій заслуханий до ноти плейліст і, вмостившись в крісло на балконі, під тускле світло вуличного ліхтарика стала чародіяти. Та й ніч була не темною.

Близько другої ночі вона вже зшивала деталі яєчок. Потім дістала з пакета синтепон, який приїхав у Болгарію разом із нитками. Річ вийшла хоч і кумедна, проте здаля дуже нагадувала чоловічий предмет гордості, просто трохи … задовгий. Коли всі ниточки були сховані і зав’язано останній вузлик, Валя склала іграшку в пакет, зібрала залишки ниток і синтепону в інший, і рушила в ліжко. Заснула майже відразу від приємної втоми.

Вона найбільше любила цей стан щастя в собі: коли тілом розходилася приємна млість від улюбленої або просто приємної роботи. Коли посмішка не сходить з обличчя, і не можеш її прибрати навіть зусиллям. У ці хвилини Валя відчувала себе наповненою. За декілька останніх місяців сьогодні прожила його вперше. Війна не лише вигнала з дому, розлучила з рідними, друзями, улюбленими речами і країною. Вона забрала навіть оце відчуття щастя. Безумовного щастя.

***

Крізь сон Валя відчула, як хтось на неї сідає. По вазі зрозуміла, що прокинувся Назар.

— Не лізь до баби, — буркнула дочка. З її інтонації Валя зрозуміла, що та не в гуморі.

Знову, із самого ранку. Настя рідко була задоволена чимось. Вона з дитинства в усьому шукала недоліки, аби висловлювати незадоволення. Свіжа петрушка в супі як посипка — жаби їй плавають, зелень проварена — як болото впало, каблучок-тонкетка на туфлях — для корів, відсутність каблучка — для села, іде дощ — погано, світить сонце — ще гірше. Валя переживала за таке ставлення до світу дочки. Вона не розуміла, звідки це в ній. Вважала, що своїм дітям дає тільки хороше, позитивне й радісне. Вчить їх помічати важливі речі, концентруватися на них. Але рік за роком ставало зрозуміло, що Настя — бурмотунка по життю.

— Добрий ранок, — привіталася Валя, і сіла на ліжку. На руки їй відразу вмостився Назар, Богданка гралася маленькою лялечкою на підлозі. У променях сонця дитина була схожа на янгола: білесенькі кучері, великі вії, яскраві повні вуста. От тільки щічки стали меншими.

— А де він добрий? — вступила Настя. — Ти читала, шо виїхати звідси ми не можемо?

— Ми вже говорили про це. Не хвилюйся. Я… — почала було Валя, але її перебила дочка.

— Ти, ти, все ти! Задовбала! Я не хотіла сюди їхати! Як відчувала! А ти притягла, дітям погано, їсти нема толком шо, та ще й повернутися неможливо!

— Ти заспокоїтися можеш? — неприємний тон дочки почав дратувати Валю.

За останні декілька днів від незадоволення дочки Валя почала сумніватися в правильності зробленого. І хоча все було зрозумілим, все було на поверхні — треба врятувати дітей від війни. Тому що в Україні небезпечно! Надто небезпечно. Але дочка, здається, не розуміла цього.

— Я тебе прошу: заспокойся. Я ж привезла їсти, на декілька дів вистачить. Закінчиться — ще поїду.

— Шо ти мене заспокоюєш! Ти зберешся і чухнеш, а я лишуся тут сама? Зручно придумали з Ромою! Здихалися мене! Я вам заважала завжди… — дочка не могла зупинитися, а Валя зробила глибокий вдих і на видиху спокійним рівним, але підвищеним тоном сказала:

— Та скільки ж можна?! Хочеш додому? Поїдемо за два тижні! За цей час вирішиться і питання з пассаваном, і з війною. Сподіваюся. Ми будемо розуміти, коли зміниться ситуація. А зараз не діставай мене! Я не залізна! Мені важко не менше, бо я відчуваю відповідальність за вас трьох…

Валя, одягаючись, говорила ще багато про наболіле. З одного боку, вона відчувала себе сильною, здавалося, з усім впоратися може. З іншого — самотньою і безсилою. Хотілося від дочки підтримки і розуміння. Проте тепер мучали думки, що вона сама винна в усьому. Але ж ні! Вона нічого не зробила поганого.

І поки Настя ображено слухала мамин монолог, їй більше хотілося просто гепнути дверима, піти пожалітися комусь на матір і на життя.

— Я піду на рецепцію, і спитаю про окрему кімнату, — сказала Валя, завершивши.

Настя заклякла.

— Що ти маєш на увазі?

— Те й маю. Набридло. Не хочеш мене бачити, я тобі все життя зіпсувала, ти вважаєш мене в усьому винною, — добре. Знайду вихід, щоб тобі стало краще, — відповіла все так само спокійним тоном Валя.

— Ма! — хотіла було щось сказати Настя, але Валя вже вийшла з кімнати і пішла сходами вниз.

Вона не плакала. На диво не плакала. Їй хотілося щось розтрощити. Хотілося закричати. Підійшла до рецепції. Там була інша адміністраторка, та сама, що погано знає і російську мову. Валя спитала, коли буде пані Ірина.

— Два часа, — ламано відповіла адміністраторка.

«Мене влаштовує», — подумала, і, вийшовши з готелю надвір, попрямувала до моря. Валя вперше вийшла кудись сама в містечку. Без онуків, без нових приятельок. Просто сама.

На пляжі ловив інтернет від якогось готелю. Підключившись до нього, почекала, поки завантажилися повідомлення, навіть відео прийшли. Хтось з дівчат в чат готелю кинув посилання на групу «Пассаванська історія». Вона долучилася. Як же по-іншому? Треба вивчити питання, щоб розуміти хід подій.

У месенджері фейсбуку було декілька повідомлень від однокласників, одногрупників. Було лячно їх відкривати.

«А що, як вони питають про допомогу, а я не в Україні? Скажуть, що я зрадниця. Така вся патріотка завжди була, а тут втекла? Господи, як важко», — подумала. Валя навіть відчула, як щось, до цього ефірне, стислося до важкого камінця і вмостилося у грудях. Але вона відкрила повідомлення. І дійсно, один однокласник, з яким вони регулярно організовували зустрічі випускників, дізнався, що вона поїхала з країни, і написав ледь не статтю про її зрадницво і побажання «здохнути в Європі». Дехто з дівчат питалися, як справи, де зупинилася і чи потрібна допомога. Шкільна подружка Світлана написала, що Юля засудила Ганну за втечу в Європу, Ганна через це заблокувала Юлю в усіх соцмережах. А ці дівчата дружили з першого класу. Світлана написала про це з прикрістю, мовляв, через кляту війну рушаться такі міцні стосунки.

«Не такі, значить, вони і міцні…», » подумала Валя, але не стала про це писати у відповідь.

Далі відкрила Ватсап, сподівалася побачити повідомлення від дівчат з роботи. За час, як вона виїхала, майже ніхто не написав. Дуже хотілося прочитати іронічно-саркастичні sms від Томочки. Валя подумала, що Томка таки віднесла її в чорний список зрадників. Тепер не варто сподіватися на переписку, що вже казати про спілкування по телефону. Валя не знала, що після її від'їзду Томка після роботи бігла у волонтерський центр плести сітки, розвантажувати гуманітарку і опікуватися ВПО. Ця абревіатура багато кому не подобалася, особливо самим внутрішньо переміщеним особам. Але такою стала українська реальність. Як і біженство.

«Написати самій? Чи краще не турбувати?» — думала, і то писала, то стирала слово «Привіт».

Написала Жанці, та відразу відповіла: «Зайду до тебе, скинь локацію! Цьом! Чекай подаруночки! Наговоримося, як прийду», — і смайлики-сердечки.

Валя зраділа неймовірно. Їй не вистачало спілкування з людьми, які на роботі стали рідними. Водночас вона боялася зайве когось турбувати своїми дзвінками. Бо у них там війна, а вона у безпеці. Вона не проживає з ними той страх і біль. Тут страшно по-іншому. Ні, не менше, а просто по-іншому. І болить по-іншому. І соромно, тому й боязко писати.

Не хочеться втрачати друзів і рідних через таку розділеність. Їй і так було боляче від цієї поїздки, вона не знала, чи повернеться, чи ні. Звичайно, для себе вона давно вирішила повернутися. Але ж треба спочатку подбати про дочку й онуків.

Повернувшись в готель, Валя підійшла до рецепції. Пані Ірина вже була на посту.

— Добридень, Ірочко. Скажіть, ви набираєтє персонал в готель? Мене цікавить работа, — спитала Валя.

— Добрий день,— як завжди, посміхнулася адміністраторка. — У нас усі набрані, лише потрібен двірник. Вам не підійде, — каже.

— Підійде, — посміхнулася Валя. — А двірнику надається окрема кімната?

— У нас є кімнати для персоналу, але вони на нульовому поверсі. Вам незручно у вашому номері? Чим можу допомогти? — жінка помітно рознервувалася. Напевне, це було робочим моментом, звичкою догоджати гостям готелю. Проте Валя розуміла, що вони не зовсім гості, точніше, навіть зовсім не гості.

— Ні, ні, все добре, просто мені буде так зручно, — сором'язливо відповіла адміністраторці. На щастя, пані Ірина не ставила більше питань.

Вони обговорили деталі, що входило в обов'язки двірника. Виявилося, що це місце вакантне всього на два тижні, бо їхній штатний за сімейними обставинами у відпустці.

Спустилися на мінус перший поверх. Маленька кімнатка з маленьким ліжком, маленьким столиком, маленьким телевізором і такою ж маленькою шафою, спільні для всієї прислуги туалет і душ. Валя може заїжджати ввечорі. Завтра перший робочий день.