Одинадцять тижнів

У готель їхали ще завидна. Внутрішня дрижа трохи пройшла. Перебуваючи в Спортній залі, дивлячись на людей, які сиділи на підлозі на матрацах, куняли в кріслах чи на своїх валізах, було не по собі.

«А якщо ми приїдемо в якийсь сарай? А якщо раптом нас завезуть в захолустя?», — думала Валентина, поки їхали дорогою попід берегом Чорного моря. Воно то виринало з-за рослинності, то пірнало в неї. Кораблі. В морі стояли кораблі — риболовецькі невеликі суденця, декілька яхт, і вдалині виднілися на рейді товарні судна.

Валентина повернулася подивитися на дочку. Вона була дуже змучена. Назарчик теж був невеселий. А Богданку і не розбереш: чи їй погано, чи добре, чи болить що, чи ні. Онука сиділа біля дочки тихенько, заплітаючи своїй ляльці косичку.

Мікроавтобус з’їхав з автостради і попрямував між дерев, постійно маневруючи на звивистій дорозі. За хвилин пять уже петляв між готельними комплексами. Водій, проїхавши декілька закавулків, зупинився, розгорнув на торпеді карту (чому Валентина дуже здивувалася: карта, а не гугл?) і став шось там шукати. Потім когось набрав, і сказавши: «Добре, добре», увімкнув задню передачу, виїхав з провулочка, проїхав метрів двісті і зупинився.

— Пристигна, — мовив водій, посміхнувся і вийшов з машини.

«Нащо пристібатися?» — подумала Валя, і почала дивитися за його діями. Виявилося, що то слово означало «приїхали». Водій відчинив задні дверцята й вивантажив валізи. З автобуса вийшли усі пасажири, і Валя, знову обвішана торбами, взяла за руку Богданку.

Жінка стояла прямо біля порогу готелю, назви якого не було видно. Невелика п’ятиповерхова будівля без особливих прикмет, затиснена між іншими. Біля входу справа — аптека, зліва — щось типу бару. Уся споруда пофарбована в ніжно-фісташковий колір. Валентині стало приємно, тому що цей віддінок подобався, і вдома її кімната була саме в цих тонах.

Навколо було безлюдно. Сіро і сумно. Попутники вже зайшли в приміщення. А Валя стояла і міркувала, як затаскати валізу по сходах до дверей. Підійшов якийсь чоловік і запропонував допомогу. Жінка радо погодилася, бо сили, здавалося, її покинули.

Хол був досить великий. У ньому попід стіни стояли м’які крісла у відтінках зеленого й світло-коричневі столики. Лишивши родину там відпочивати, Валя пішла на рецепцію.

Поки попутники спілкувалися з адміністраторкою, Валентина намагалася зрозуміти, що навкруги відбувається. В готелі було тихо, очевидно, що людей немає, можливо, тільки сам персонал. І вони чи не перші поселенці в ньому. Якось різко надворі стемніло. Подумалося, що треба написати зятеві. Востаннє ж зловила інтернет ще в Спортній залі, і звідти відписалася. «Уявляю, — подумала, як він переживав ті десять годин, що ми не могли відписати. Хто ж знав, що буде така лажа з інтернетом, що переключитися в роумінг не так і просто, і гроші зжирає в лічені секунди, ще й Настин телефон розрядився і не хотів живитися від пауер-банку».

Валентина стала шукати інтернет. Це побачила дівчина з рецепції, і сказала непоганою російською :

— Інтернет є в лобі, але зв’язок поганий.

Що таке «лобі» Валя не розуміла, бо ніколи з таким словом діла не мала, але пішла в напрямку, куди дівчина показала рукою. Виявилося, що це територія цього ж холу, просто трохи далі. Там, на барній стійці, стояв вайфай-модем. Зловивши, нарешті, інтернет, телефон став тирлинькати, сповіщаючи про купу повідомлень і дзвінків. Жінка набрала зятя через вайбер. Виклик пішов.

— Нарешті, господи, — вигукнув Рома відразу після підключення.

— Привіт, і я рада тебе чути.

— Як ви?

— Зморені. Але вже в готелі. Зараз люди оформляться, потім ми, і підемо відпочивати. З інтернетом тут погано. Завтра з’ясую, що, де і як.

— Добре. А де Настя і діти?

— Зараз покличу, поговорите, а я піду на рецепцію.

— Добре, тьоть Валь. Слава Богу, слава Богу, ви добралися…

— Та да, синку. А що це я знову тьоть Валя стала? Мама вже все — неактуально? — зіронізувала.

— Та шо ви починаєте? — засоромився Рома.

— Все добре, я намагаюсь шуткувати, — відповіла, рукою тим часом кличучи дочку до телефону.

Хол був пустий, речі лишалися на виду. Вона віддала дочці телефон, пояснила, як треба стояти, щоб не зникла мережа, і пішла на рецепцію.

— Вітаю, я Іріна, адміністратор. Ваша «Закрила» можна?

— Я Валентина, дуже приємно. «Закрили» немає, сказали, що тут треба зробити, на кордоні трапилася поламка техніки.

— У нас — не можна. Ви завтра сходіть у відділок поліції, і зробіть. Я вам дам карту і все покажу.

Карта була така сама, як у водія мікроавтобуса. Валя всміхнулася. Дивно, тут всі по картах орієнтуються? А як же гугл-карта? Хоча, інтернет, напевне, тут не в авторитеті.

Ірина все докладно пояснила, намалювала, як і куди йти. Також розповіла про важливість цієї «Закрили» і права, які вона надає.

— Вам даємо тримісний номер з видом на море. Там тепло, сонячно вранці,— посміхнулася Ірина й простягла електронний ключ.

«Ну, — подумала Валентина, — хоч замки тут не амбарні».

— Ваш номер 512, п’ятий поверх.

— Дякую. Щиро дякую.

— Ви можете сходити в ресторан, поїсти. Ще є пів години до закриття.

— О, щиро вдячна, пані Ірино. Треба нагодувати дітей.

Валентина пішла до крісел і важко плюхнулася. Відправила Настю в столову разом з онучкою. Онук дивися мультфільм в телефоні, і з їжі жадатиме скоріше грудного молока. Тож буде сита мама, буде сита дитина.

У номер піднімалися у скляному ліфті. Назарчик був у захваті, а Богданка зморено дивилася на бабусю і ледь не плакала.

Номер чистенький, велике двоспальне ліжко. Поряд — очевидно ліжко для дитини.

— Так, доця, це моє ліжко, ти з малими на великому.

— А ти там помістишся?

— А чого ні? Я ж не така й велика. Та й ліжко не таке й маленьке, рослий підліток тут поміститься. Крім того, дітям треба бути з тобою.

— Та Богданці все одно, ти ж знаєш.

— Ми не вдома. Тут — чужина.

— Як хочеш, мені все одно. Я хочу покупатися, помити малих і лягти спати.

Настя пішла першою. Водичка була літня, гарячою її ніяк не вдавалося зробити. Проте з’ясовувати, чому немає гарячої води, вони не стали. Швидко покупали малих, і ті вклалися. Богданка майже одразу заснула, а онук смачно засопів тільки коли виссав усе молоко. Валя тим часом вийшла з душу, замотала голову чистим сухим рушником, змерзла, бо їй дісталася вже геть холодна вода. Подумала, що бойлер просто спустошився.

«Завтра буде новий день, завтра я з усім розберуся. А зараз — спати. Дуже хочу спати», — думала Валя, провалюючись в сон.

Раптом пролунали вибухи. Залпові, ніби з моря. Стало страшно, Валентина схопилася на ліжкові. Настя й діти спали міцно, а нею аж підкидало. Гупало добре, Валентина підвелася, підійшла до балконної двері. Тремтячими руками відгорнула штору, взялася за ручку й у вікні зліва після звуку вибуху побачила, як розливалося зарево. Серце теж гупало, ніби хотіло вискочити з грудей, тіло вкрилося сиротами, а на чолі виступив піт. Вона відчинила двері, зробила крок — пролунав вибух, зарево, другий — два вибухи і зарево. І тут вона побачила салют.

Холодок, що весь цей час блукав тілом, вийшов через пяти, і потім тіло охопила млість. Жінка присіла на край ліжка і тихо заплакала.

Легкий вітер доніс веселу музику і радісні вигуки.

***

Ранок. Ще в дрімоті Валя відчула на щоці тепло. Так було колись, у дитинстві в бабусі, коли просиналася влітку під спів пташок, який линув у кімнату через відчинену кватирку і сонце, заглядаючи у вікно, лагідно пестило променями щоку і лоскотало вії.

Валя посміхнулася від спогадів. Розплющивши одне око, побачила, як промінь пробивався в щілину між двома половинками темно-коричневих штор. Він лежав на підлозі, далі піднімався над ліжком і закінчувався на стіні. Сьому тридцять дві показав смарт-годинник.

«Десяте квітня, я прокинулася, ми в Болгарії, в прибережному містечку Золоті Піски, в готелі, і попереду — новий день, нові незвідані його стежки», —подумала жінка і тихо сіла на ліжку. Простягла руку за перилко й дістала свій рюкзак. Обережно, щоб нікого не збудити, розстебнула блискавку, і дістала маленьку іконку.

Збираючи вдома валізу, вона постійно на неї напрапляла очима. Богородиця ніби говорила з нею, заспокоювала. Тому Валентина вирішила взяти її в дорогу. Ця іконка у Валі від хрещення. Виготовлена з міді, обрамлена чи то олов’яним, чи алюмінієвим сплавом і зафіксована шматком пластика, дуже проста. Вона завжди була для жінки особливою.

Як у часто людей буває? Як усе добре, то про Бога не згадують. Лише у вигуках. А як сутужно — йдуть до Бога, кожен до свого, — просити, жалітися. Відразу пригадують, що він є, що є якісь вищі сили, просять про допомогу.

Валя не з тих людей, хто справно відвідує церкву, сповідується, причащається, вносить пожертви — те, що мають робити уцерковлені прихожани. Вона з тих, хто носить Бога в душі і в серці. Вона з дитинства й уявляла його як галактику з блимаючими зірками. Жінка давно перестала в нього щось просити чи питати «за що?» чи «чому?». Стала просто дякувати: коли за день, коли за подію, а коли й за мрію, що збулася. За все, що мала. «Якщо я щось маю, його треба цінувати. І за те, чого не маю, теж дякую, тому що мені воно не потрібне. Бажання матеріальне. Будь-яке можна здійснити самотужки. Треба просто докласти зусиль. А не просити в Бога. Він нічого не кине на голову, не покладе в руки. Він може стежку вказати, рукам дати роботи, ногам — сили, розуму — ідей. Усе, що до нас приходить наче «з неба впало» — це результат наших зусиль. Це зі сторони може здаватися, що людині щось прийшло просто так. Але так лише здається», — якось ділилася з донею-підлітком своїми думками Валя. Вона й храми відвідувала дуже рідко, і в основному —монастирі. Бо там можна думати про своє, не перейматися, що хтось чіплятиметься зі словами «не так стоїш», «не так хрестишся», «не в тому прийшла»...

Валя взяла свою іконку, яка легко поміщалася в долонях, і пішла у ванну. Сіла на рушник під стінку, притисла її до грудей і гірко заплакала. Як хотілося кричати! Несамовито, на все горло. Але вона лише відкривала широко рот, затискала голос і кричала. Мовчки. Так, що боліли м’язи обличчя. Гарячі великі сльози лилися градом. Вона відчувала кожну сльозу на щоці, відчувала як вони скочуються на шию і розчиняються на кофтинці піжами. Вона просто плакала. Без думок. Голова була наче пустелею, в ній гуло, як від вітру.

Скільки минуло часу, невідомо: може, п’ять хвилин, може, й пів години. Заспокоїлася, коли почула за дверима дитячі голоси. Швидко вмившись, переодягнувши джинси і светр, вийшла з посмішкою до сім'ї.

«Не на часі. Не показуй свій розпач. Не можна. Треба бути сильною…» — говорила подумки. Іконка зайняла місце на столі, поряд із телевізором. А Валентина подумки продовжувала себе вмовляти бути сильною.

Сьогодні треба оформити «Врємєнна закрила». Для цього — піти в поліцію. Але спочатку добре було б поснідати.

Збираючи документи в рюкзак, Валентина думала про те, що ніколи далеко не виїжджала. Зараз її лякала необхідність вивчати місцевість і всередині точив страх загубитися. Сіла на пілдогу до Назара, де він грався своїм одягом, і чекала на дочку. Настя спустилася на сніданок із Богданкою, прихопивши для малого тарілочку. Дитина непосидюча, сам не поїсть, і їм не дасть.

Постукали у двері. Назар різко підвів голову й округлив оченята, дивлячись на бабусю: «Бах-бах». Піднявся з підлоги, кинувши штанці. Жінка взяла його на руки, стала заспокоювати, і пішла до дверей.

— Це не сніданок, а бозна-шо, — з порогу обурювалася Настя. — Якісь грунзелики, ковбаса з приправою і порізані яблука. І каша манна на воді.

— Ну, знаєш, ми тут гості. І нас, напевне, не чекали. Ти бачила, вчора ми були чи не перші постояльці.

— І шо? Можна було подумати, шо тут діти будуть?

— Слухай, заспокойся. Зараз підемо займатися документами, по дорозі знайдемо, де гроші обміняти, подивимося, де магазини. Купимо чогось.

— А без мене не можна? Я хочу просто відлежатися.

— Завтра. Сьогодні все зробимо, завтра відпочинеш. Доця, я теж не залізна, але треба рухатися.

— Спішу нагадать, це ви мене змусили виїхати! І якби…

— Зупинися! По-перше, я діяла цілком у ваших інтересах. По-друге, зараз час триматися разом, а не скиглити. Нам тут жити найближчий час, треба знати і розуміти — що, куди і як.

Валя пішла на сніданок, прихопивши електронний ключ №532 із собою. Навіщо? А хто знає? Пересторога. Звичка. Дурна звичка все контролювати.

У столовій, чи як правильніше сказати, в ресторані готелю, людей не було. За стійкою стояла одна жінка. Валентина підійшла, привіталася. Та втомлено відповіла без акценту. Напевне, вона побачила запитання в погляді Валентини і сказала:

— Я етнічна болгарка, живу в Затоці. Война почалася, я виїхала сюди. Тепер буду тут жити, ось вже й робота є. Якщо вам треба робота, спитайте на рецепції, думаю, людей тут набиратимуть. Вигідні умови, скажу вам.

— Зрозуміло, дякую, — посміхнулася Валентина. — Що у вас є поснідати?

— Каша лишилася, є кава, ковбаска. Хлібчик можете підсмажити за тим столом.

— Дякую вам, — посміхнулася, взяла ковбаси, хліба й кави.

Дійсно, смак ковбаси був специфічний. Не їла такої ніколи. Кава, варена у великій кавомашині, була смачна. Як на роботі. Валентину накрили думки про роботу: як там і що, чи справилися дівчата з її «хвостами». Вона дістала телефон, намагаючись зловити інтернет. Слабко доходив сигнал із сусіднього готелю. Місцевий не ловив.

Жінка з роздачі сніданків, напевне, побачила, як Валентина намагається зловити зв’язок, тож крикнула:

— Ідіть в лобі, поки ще тут слабкий інтернет. Не підсилили.

Валя посміхнулася, подякувала, зробила ще одну каву в пластиковий стаканчик, і пішла в лобі.

При сонячному світлі хол був ще більш привабливим. Ніжно-зелений колір стін, меблів у тон милував очі. Жінка присіла в кресло біля панорамного вікна. Воно було м’яким і дуже зручним. Захотілося розслабитися і віддатися приємним відчуттям. Валя було вже відчула дотик спиною м’якої оббивки, як раптом щось сильно бахнуло надворі. Жінка підскочила. Її очі стали великими, серце буквально вилітало з грудей, захотілося кудись бігти. У двері зайшла жінка, напевне прибиральниця, бо в руці тримала віник. Вона взяла Валю за руку, пильно подивилася в очі і щось сказала болгарською. Побачивши, що Валя її не розуміє, сказала:

— Ш-ш-ш-ш, окей, окей, — і посміхнулася.

Валя подякувала, але на очі навернулися сльози. Знову ці кляті сльози. «І що ж я така тонкосльоза? Скільки вже виплакала за цей місяць? Цим очам боляче вже від них. Так, жінко, я забороняю тобі плакати, чуєш? Я забороняю! Бери себе в руки! Ти далеко від дому, тут немає війни.

НЕ - МА - Є! Треба жити тут, зараз. Треба заспокоїтися і думати про завтра!» — так кричала подумки на себе, дивлячись у стаканчик з кавою. Випила її вже холодною, і згадала, за чим прийшла. Очима шукала пароль від вайфаю, бо не зберігся чомусь в налаштуваннях вчора. Він був банальний — «Nika». «Нащо ускладнювати? — посміхнулася. — Треба було чотири одиниці поставити».

Підключилася. Посипалися повідомлення. Написали дівчата з роботи, питали, як добралися і де оселилися; приятель з блокпосту прислав розчарованого смайлика і два слова "щасти вам"; сусідка спитала, чи є у них вода, бо чомусь у неї немає, і зять поцікавився, як спали, відзвітував щодо домашніх справ.

Далі переглянула новини. Виявилося, що за ніч декілька разів в регіоні була тривога. Учора вона вимкнула сповіщення про тривогу у своєму телефоні, і Настю про це попросила. Хотілося просто виспатися. У серці все ще щемило. Бо ота невидима ниточка, яка зв’язує людину з чимось важливим там, удома, натягнулася, як тятива.

Вам доводилося колись вирубувати вишняки? Якщо так, то ви напевне знаєте, як важко виривати їхнє коріння, яке розповзлося під землею. І ось ти обкопав головний стовбур, вирвав його, але навіть через роки знаходиться якась нитка-корінь, яка йде наче із серця землі. Саме так себе почувала зараз Валентина — тією ниткою. Вона була чимось міцним на цій стороні світу, її ниточка від серця буля натягнута і трималася за Україну. Дуже міцно трималася.

О десятій зібралися йти шукати відділок. У холі було багато нових людей, які щойно прибули. На рецепції вже була пані Ірина. яка зустрічала вчора біженців. Дурнувате слово, дійсно. Валі воно конче не подобалося. Як і словосполучення «тимчасові переселенці». Хтось був ляпнув його, і воно пройшлося мозком, як метал по склу.

— Добрий ранок, пані Ірино!

— Добрий ранок! Сподіваюся, ви спали добре.

— Так, дякуємо! Налякали трохи салюти, але все добре.

— Були салюти? — спитала Настя.

— Угу.

— У вихідні люди святкують весілля, річниці, дні народження біля моря. Починається сезон, — сказала пані Ірина.

— Зрозуміло. А де можна обміняти гроші? — спитала Валя, але пані Ірина, очевидно, не розуміла української, бо подивилася питально, тому Валя перепитала російською.

— Скоріш за все біля готелю «Гранд Мол», тому що наше містечко ще не зовсім готове зустрічати туристів. Усе тільки починає працювати.

— Щиро дякую! — посміхнулася Валя, взяла за руку Богданку.

Родина вийшла з готелю, прихопивши із собою в рюкзаки воду, перекуси з волонтерських пакунків, вологі серветки й підгузки.

Від теперішнього їхнього житла дорога піднімалася вверх. Це містечко готелів. Поки йшли, не зустріли жодного магазину. Навколо було ще брудно: торішнє листя, порожні пляшки, сухі гілки. Людей — обмаль. Валя взяла на руки Назара, змінивши дочку, Богданка хотіла йти сама. Недалеко від відділку поліції побачили прилавок з овочами та фруктами. Подивилися на ціни в болгарських левах та в єврах.

— Ну, в принципі, як в Затокунашу приїхали, чи в Коблево, — зауважила Валя.

— Ага, тільки зараз малий захоче тут чогось, пішли, нам треба розібратися з документами, і, може, знайдемо якийсь магазин.

Біля відділку поліції вже товпилися українці. Валентина підійшла до столика, аби зрозуміти, що і як відбувається. Там сиділи хлопці й дівчата. Це волонтери-українці. Вони вели попередній запис, роздавали номерки черги та скеровували подальші дії біженців. Валентина підійшла до вільного місця, привіталася, відповіла на ряд запитань, отримала номерок в черзі — 3322. Посміхнулася номеру. Хлопець вказав на групу у вайбері, до якої треба було доєднатися і слідкувати за проходженням черги. Виявилося, що сьогодні Валя може й не потрапити, адже черга величезна. Але плюс був у тому, що відділок працює без вихідних, і прийматиме на реєстрацію українців і в неділю.

«Врємєнна закрила» передбачає надання першої медичної допомоги, право на безкоштовне проживання і харчування у визначених державою місцях, і навіть безкоштовне пересування потягами між містами (за наявності українського паспорта). Без цього документа в готелі не триматимуть безкоштовно. За кожного постояльця-біженця за наявності карти готелю сплачуються кошти. Про це гомоніли в натовпі і про це сказала їм учора адміністраторка.

Валі пригадалося, як деякі знайомі виїхали в Болгарію, зняли квартири. Живуть за свій кошт. Але ціни зросли в геометричній прогресії: платити від 300 євро за квартиру-студію та ще й думати, що їсти — недешеве задоволення.

Погода була теплою і сонячною. Онуки бавилися напроти відділку, на траві, під наглядом Насті. Валя вловлювала репліки людей, намагаючись не пропустити щось важливе.

— А вам дали в готелі фрукти? Нам кожному вручили по корзинці. Так приємно, сказала жіночка в зеленій куртці.

— Ні, не давали. Напевне, собі привласнили. Отже ж скнари! — відповіла їй інша пані з рівно вимальованими бровами і пишними віями.

— Так, може, то не всім? Може, це тільки наш готель так випендрився, чого ви зразу так? — посміхнулася перша.

— Та слухайте, думаєте, тут не крадуть? Я вас прошу. Зараз під шумок європейці грошенят на нас зароблять. Така людська природа — красти, де тільки можна це зробить.

— От ви даєте, — посміхнулася перша.

— Я не даю, я хочу взяти, що мені належить. Прийду і запитаю на рецепції, куди поділи наші корзини! Неподобство. А ви в якому готелі?

— «Женев’єва», три зірки котрий. Слухайте, не думаю, що… — почала перша, але друга перебила.

— Ще й тризірковий? Ви погодилися жити в трьох зірках? Капєєєц…

Валя посміхнулася. Чому три зірки — погано? За таких умов, як сюди потраплляють зараз українці, добре, що не просто неба серед поля на матраці оселяють.

Підійшла Настя. Очі її були перелякані.