Одинадцять тижнів

За вечерею прийняли рішення — їхати. Автобус у Болгарію в п’ятницю. За ці дні Валентині треба було підігнати справи на роботі. Вже п’ючи чай насамоті, вона взяла аркуш паперу і стала складати список, що треба встигнути до від’їзду. Збори в дорогу вирішила делегувати дітям: зібрати речі, скупити їжу, ліки й документи.

Цієї ночі їй майже не спалося. Ще й старенька киця захворіла: не їла другий день, лише воду пила.

Жінка присіла коло неї, стала погладжувати схудале тільце. Кицька лежала, скрутившись клубочком в улюбленому ліжку — невисокій картонній коробці. Сльози-горошини котилися по щоках Валентини, зривалися і падали на підлогу. Киця муркнула на доторк господині й підняла тьмяні очі. Вона наче посміхалася. А Валя не знала, що робити. Настя рикає постійно, що матір з нею носиться. А як інакше? Вона була вірною все своє котяче життя, прожила в будинку шістнадцять років. Захищала родину від усіляких плазунів, павучків, мишок. Гріла Валю, коли та хворіла, хоча не любила тісного контакту з людьми. Вона була безстрашною і постійно потрапляла в халепи. А ще вона була найкращою мамою. Таких котячих мам Валя не зустрічала.

«Що робити? Як їхати й лишити її? Якщо її душа піде до котячих богів сьогодні-завтра, я навіть зрадію. Тому що не доведеться гризти себе за те, що кидаю тварину, яка провела поряд зі мною усе своє життя. І так мучуся від думки, що лишаю собаку на зятя», — розмірковувала Валентина.

Вже лягаючи спати пригадала, що у Ромки є друг-ветеринар. Написала зятю в телеграм, спитала, чи той не виїхав.

«Та ні, на днях заїжджав. А що?»

«Хочу з ним про кицьку поговорити. Не знаю, що робити. Спитай, будь ласка, чи можна до нього завтра зайти після роботи»

«Добре, зараз напишу»

День середи був напруженим. Спочатку необхідно повідомити директорці, що Валя вирішила виїхати закордон, аби убезпечити онуків. Це найважче. Далі потрібно показати колегам, що де знаходиться, тому що комусь доведеться виконувати її роботу. Не хотілося звільнятися. У зв’язку з війною, можна було взяти відпустку за власний рахунок терміном до 90 днів. «Але чи погодиться на нього Евеліна Сергіївна» — питала себе Валентина, але часу довго розмірковувати не було.

— Ну, якщо ви так вирішили, то що я можу сказати, — сумно відповіла директорка, яка завжди була з гарним настроєм, мала веселу вдачу, та й взагалі, була оптимісткою. — Їжджайте з Богом. Але скажи, коли ти була у відпустці?

— Минулого року в липні. Планувала цього року в серпні піти.

— Тоді зараз краще візьми відпустку. Будуть якісь гроші, вони не завадять. Ну а там підеш за власний рахунок, якщо буде потреба. Хоча, думаю, і війна скінчиться. Дивилася в тік-тоці? Наша баба Ганя на свічках виливала, сказала, що все закінчиться на Паску.

Стисло горло. Валя не могла ні говорити, ні плакати, ні сміятися. Ковтала зрадницький ком, дивилася із вдячністю на директорку, а перед очима стояла картина, коли вони із зятем сиділи на порозі, і він просив:

«Мам, врятуйте дітей. Вивезіть. Будь ласка».

— Дякую вам! — видушила із себе чи то хрип, чи то бульк якийсь.

Після роботи Валентина зайшла до ветеринара. Кішка не їла вже три доби: не взяла ані фаршу, ані риби, ані яйця сирого — усе її улюблене. Минулу ніч жінка думала про евтаназію. Ніколи раніше з цим не стикалася, але зараз їй ця тема була актуальна, бо не хотілося лишати кицьку. Не хотілося, аби та померла в самотності. А із собою брати — не було ніякого сенсу. Вона прожила досить велике котяче життя. Про це і сказала лікарю.

— Валю, я вас розумію, і, повірте, ви приймаєте зараз мудре рішення. Сам процес безболісний, окрім одного моменту — тонкої голки шприца. Перша речовина, яка вводиться тварині, — полегшує біль, потім вона засинає. Друга речовина власне уві сні зупиняє серце. Ніяких конвульсій і мук. Але тварина з вами до останнього. Від вашої присутності у неї не буде паніки, що теж полегшить відхід.

—Дякую, Сергію. Як у вас з часом: четвер ввечері чи ранок п’ятниці? — спитала Валя, намагаючись стимувати сльози.

— Скоріше це буде ранок п’ятниці. У мене в четвер складана операція. Приблизно о сьомій ранку я можу заскочити.

— Добре, тоді ще зідзвонимося. Раптом моя Амура покине сама цей світ, до мого від’їзду…

Горло стисло. Застряг ком, який не хотів рухатися ні вперед, ні назад. Вона пішла через парк, вийшла на стежку, яка оминала Будинок культури, і нарешті потекли сльози. Жінка ніколи не дозволяла собі плакати ні при своїх, ні при чужих. Тож зараз, наодинці, не могла зупинитися. В голові думки билися за право бути головними, кожна мала на це право: «зібрати речі, нічого зайвого не брати», «… Амура, як вона?», «… хліб не купила, здається…», «забула Томочці сказати про синю, зелену й фіолетову папки, треба завтра обов’язково». Вона зовсім не могла сконцентруватися. Відчула, що тіло морозить.

Вдома малюки зустріли веселим писком. Носилися по хаті, гралися в хованки. На якусь мить це відволікло. Валентина роздяглася, дістала онучатам по смаколику, і пішла у ванну мити руки. Потім — подивитися, як там кицька. Амура не їла. Жінка погладила її голівку і схудале тільце.

— Будь ласка, дуже тебе прошу, зроби це сама, кицюнь, — тихо мовила їй, але та лише муркнула тихенько, відповівши на погладжування. Вона спробувала підвестися, напевне залежала бік. Їй було важко. Валя стала їй допомагати. Кицька майже не трималася на лапах. Не було сил. Жінка було хотіла її взяти на руки, приголубити, але кішка рикнула, і стало зрозуміло, що вона не хоче обіймів і пестощів. Тоді жінка допомогла їй вмоститися зручніше, і, стоячи навколішки, нагнулася й поцілувала кістляву голову. Сльози. Знову лилися сльози.

Опанувати себе було важко. Валя злилася на свою слабкодухість, на м’який характер, на війну, на владу — на все на світі. Хотілося трощити все навколо. Або заплющити очі, міцно, нічого не чути, не бачити, не відчувати.

«Завмерти. А потім розплющити очі й побачити, що ніякої війни немає, і всі щасливі, і ти збираєш валізу в тижневу мандрівку в якусь країну. І ти абсолютно щаслива людина. Ні, ще, напевне, морозиво. І спиці чи гачок з нитками. І книжку можна ще. Книжечки…» — думала Валя.

Очі саме сфокусувалися на книжковій високій полиці, коли витекли останні сльози-горошини і в очах трохи розвиднілося. Два нижніх ряди полиць були заставлені прочитаною художньою літературою. Два середніх — новинками, купленими за останні два роки. На верхніх полицях стояли тематичні книжки про в’язання гачком і на спицях, про кулінарію і застарілі «Правила дорожнього руху для водіїв-початківців.

Жінка дістала одну книжку з нових, розгорнула — і в ніс пробрався запах поліграфії — неповторний аромат, який полонить любителів «живих» книг. Валентині стало надто прикро. Подумалося про час до війни, коли витрачалися золоті хвилини на лінь. Або на сон. Чомусь дратувало, що сон забирав стільки часу. Вона думала про те, що зараз взагалі не спиться нормально. Але й не читається, бо внутнішня тривога забирає всі сили. І навіть не хочеться в’язати: ні светрів, ні шарфів, ні іграшок малечі. Справи, які завжди заспокоювали й наповняли, зараз не приваблювали.

Жінка подумала, що не братиме в дорогу зайвого одягу, а краще захопить декілька книг. Вона підійшла ближче до полиць, і почалися муки вибору.

***

Валя сиділа на порозі, опустивши голову на коліна. Джек тикав їй у плече сухим носом. Собака постійно дрижав, це стало досить помітно. А ще він трохи прокашлював. Джек любив ранковий ритуал, коли Валя, сидячи на сходах ґанку, пила чай чи каву, а він тицяв її в плече носом. Жінка спочатку робила вигляд, що нічого не відбувається. А потім різко починала злегка тріпати собацюрі мордочку й чухати за вушками, розмовляючи з ним. Зараз обійняла пса і, важко зітхнувши, подивилася на обійстя. Погляд повільно блукав між молодих дерев, по садовому столику в альтанці, по трояндах, які ось-ось повипускають бутони.

«Може, не їхати? Дочка не сильно хоче, ще й хвороба її. А зять істерить. Хоча, з іншої сторони, все так активно змінюється на різних напрямках, що, як не встигнемо?», — розмірковувала жінка. Здалеку вітром донеслося оповіщення про тривогу.

«Мам, врятуйте дітей!», — відлунювала в голові фраза.

Час збиратися на роботу. Сьогодні — останній робочий день перед від’їздом. Треба ще зайти попрощатися з кумою. « “Прощатися” — якесь дурне слово, — думала Валентина, взуваючи чобітки. — Ніби назавжди їхати збираюся. Господи, в голові якась каша. Хто я? Що я? Куди і навіщо? Де я???». Голова починала боліти від думок.

На роботі все відбувалося як в уповільненому відео. Перед очима пливли папери, гальмував комп’ютер. Заходили колеги, співчутливо зітхали. В обідню перерву сиділи з Томочкою і Жанною, їли суп з лапшою на курячому бульйоні.

— Їж, їж! Там такого тобі не буде, — єхиднічала Томочка.

— Дякую, люба! Я запам’ятаю цей смак — відповіла Валя, посміхаючись. — Як повернуся, ти такий самий звариш, а?

— Ти не повернешся, — відрізала Томка.

— Тю на тебе! — сказала Жанна й стукнула на відлі Томку. — Чого б це їй не приїхати? Війна скінчиться. Вона обов’язково скінчиться! Вона не може довго продовжуватися! Я зморилася вже міняти місце проживання.

— Не про тебе мова, а про неї, — Тома не вгавала.

Валя зачерпнула останню ложку бульйону, смачно сьорбнула й сказала:

— Я. Їду. У. Відпустку. А коли приїду, ти забереш свої слова назад. Я їду не тому, що так хочу. Я обіцяла зятеві.

— Ой, це все відмовки, — колега продовжувала настоювати на своєму. — Їдуть слабаки. Боягузи. Там і лишаються, аби в чужих країнах жити на соціальну допомогу, закочувати очі про те, які вони бідні й нещасні, бо в Україні війна. При чому пруться туди ті, хто ще толком пороху не нюхав. У нас тут що, стріляють? Ні. Ну бахкає то там, то там. Можна жити.

— Том, тобі не соромно? Людям страшно, — почала Жанна, але Тома її перебила.

— Ну так, звичайно! Саме тому через страх ти вивезла свого сина, а сама тут сидиш, бо треба працювати і гроші йому пересилати. А хто захищатиме цю Україну? Хто?

Томка помітно роздратувалася. Валя не хотіла продовжувати бесіду в такому настрої. Але вже зачепило Жанну, тож обід набув неприємного присмаку.

— Твій дружок Славочка! — відповіла Жанна з не меншим єхидством. — Він же в нас он який вояка!

— Да, Славочка! Він не втік, не виїхав, не скористався зв’язками своїми, а пішов на фронт навіть попри свою інвалідність. І взагалі, не чіпай мою найкращу подружку!

— Я думала, що я твоя найкраща подружка, — кинула Жанна.

— Пх.. Ага, щаззз! Ти подружка на роботі, а серйозні речі я обговорюю з людиною, яка розуміє мою натуру…

— Дівчата, брейк! Показилися ви, — вставила Валя своє слово. — Пропоную забитися на щось, що я повернуся.

— Ставлю сто баксів, що не повернешся, а осядеш в якійсь єврокраїні! — з викликом сказала Тома.

— Я не забиваюсь ні на що, — Жанна замотала своєю чорною кучерявою гривою.

— Тоді розбий нас! — скомандувала Томка.

— О господи боже мій, — Валя закотила очі в надії, що Томка вгамується.

— Так що припаси сотню, перешлеш мені на карту відразу, як напишеш смс-ку «Томка, я лишаюся».

Валя з Жанною вже посміхалися, почали заварювати чай, і знову спрацював додаток «Тривога».

— А мать його так, — рявкнула Томка.