Пензель створює світи

Полотно – найцінніша річ у цьому малеві. Художник отримує на задум один екземпляр і ніяк інакше.

Опісля ще зазирну, перевірю, що там до чого у цій бульбі.

Махнув рукою, прибрав фарбу, якою щойно замалював мавпія. Все ж таки мені не хотілося з ним розставатися. Довго терпіти його не ставало сил та стерти зовсім ніяк не наважувався.

− Твоя голова занадто переповнена думками ─ дай їм спокій, ─ знову полилося із його пельки. Балакун навіть не помітив, що деякий час узагалі не існував.

З нігтя на вказівному пальці сповзла біла пляма, вона набула подоби ескізника. Розгорнув на чистому аркуші. Змахнув мавпія на сторінку і він знову замовк, перетворився у звичний плоский малюнок. Біла пляма повернулася на місце.

Мій пензель, як завжди, зжався до стану чорної крапки й розмістився на нігтеві мого мізинця лівої руки. Фарба веселкою прикрасила нігтик безіменного пальця правої руки.

Я вийшов за межі полотнища та зробив крок у безмір’я. Ще деякі кличуть його поміж-виміром.

Тут немає нічого: безмежна пустка і темрява, та саме звідсіль виникало ВСЕ.

Я покрокував вперед. Так можна йти вічність і нікуди ніколи не прийти.

Безмір’я немає ні початку, ні кінця. Лише простирадла доріг створені швачкою дозволяють нам, духам Всього, пересуватися тут і знаходити один одного та нескінченні всесвіти.

Не зупиняючи рух, я підняв руку, прагнучи викликати простирадло, що вело до мого особистого місця, яке у людей заведено називати домом. Виникло дивне мерехтіння перед очима і нічого. Щось пішло не так. Шлях не з’явився.

Відчуття!!! Я відчув шкірою вібрацію. Такого не буває. Це неможливо. У безмір’ї немає відчуттів.

Тут немає чого відчувати, та й вібрувати нічому.

Спробував пригадати, які маю простирадла у власному асортименті. Навмання формував дороги. Жодна не відкликалася. Ще декілька спроб і перед мною розстелилася лляна тканина ‒ відкрився шлях до фарбника. Ступив на полотно і миттєво опинився біля істоти, чимось схожої на синього коня.