Пензель створює світи

Слова швачки дещо змусили мене зніяковіти.

Я нарешті відкусив шмат яблука. Воно ще не торкнулося шлунку, як я починав розуміти такі, як мені здалося тепер, банальні речі.

Дерево життя ніколи не виникало тож зникнути ніяк не могло. Звісно ці поняття використовувалися для спілкування з менш примітивними істотами, які не спроможні осягнути справжній стан обставин.

Один раз у щось. Я не знаю, як це все обізвати. Звичне уявлення про вимір часу тут не коректне. У безмірі не існує часу, а що до всього Древа, то тями не маю, як пояснити.

Все, що зараз розповім, є найбільш підхожою метафорою, що зміг підібрати, і хоч найближче підводить до розуміння приблизної правди, та цілковито такою не являється.

Тож, один раз відповідно до його природного циклу, стається обнулення Древа життя, як носія інформації. Істоти, явища, світи, все, що у ньому знаходиться, зникає, а потім виникає знову. Щось майже у тій самій квінтесенції, а природа дечого реформується, набуває іншого змісту.

Зараз у дерева період осені, воно скидає все зайве. Поміж-вимір із всіма його всесвітами й справді руйнується. І такі давні істоти, як швачка, мельник, фарбник, знали про те. Для них руйнація їх самих і Всього не була таємницею. Вони таке вже проходили й не раз. Це я, як молода істота, вперше з таким зустрівся.

Моє прагнення до існування затьмарило сприйняття, я не помітив, що суть з мене виходить. Навіть не припустив цього, коли бачив випаровування з інших духів.

Світи, що живуть на полотнах, нічогісінько не підозрюють. Їх мешканці щиро переконані, що такими, як є, були завжди, а навколишня дійсність стабільно змінюється лише в часі під пильним виображенням їх уваги.

Тільки службові духи з поміж-вимірів спроможні помітити початок та завершення цього дійства. Однак не всі.

Чим більше поглинав фрукт, тим ясніше до мене приходило розуміння подій.

Я разок таки проходив через обнулення. Як і зображені до того мною світи, моє ядро було змінено.

Лишень не помітив, не сприйняв, не здогадувався. Наївно переконаний в ексклюзивнім праві свого пензля вирішувати, як розтечеться фарба.

Від цих осяянь мене захопив смуток. Пригадав одну із моїх картин (вона зникла під час минулого такого «форматування») і я, у своїх очах, вмить перетворився із творця на безправну істоту, від якої ніщо не залежить.

Нова хвиля розуміння накрила мене. Природа мінливості Всього сприймалася по іншому. Тепер я захоплювався величною мудрістю будови Всього, процесами руйнації та відновлення.

Мельник, фарбник, швачка – чудово розуміли, що щезнувши можуть не відтворитися знову. Вони набагато глибше від мене сприймають сутність Всього, та абсолютно приймають дійсну природність. Мої незримі очі лишень почали розкриватися, і я узрів, як покидає істот їхня суть, та не помітив виходу власної. От невіглас, ще уявив себе особливим, Все рятувати здумав.

Я б видихнув, якби у поміж-вимірі знаходилося повітря. Натомість знову відкусив яблуко.

Черговий ковток м’якоті призвів до нового розуміння.

Коли у Дерева життя наступає символічна осінь, воно скидає все зайве та готується до переродження. Саме тоді й дозрівають його плоди. Умить відновлення Всього, безформні ягоди потрапляють до долоні Духа древа (як і сам дух, для кожного набувають свого значення).

Незначна дрібка диво плодів лише раз в один цикл. Саме тому вони такі рідкісні та цінні. Досі дивуюся тому, що Древо мене пригостило.

Вічне скидало сухе гілля, листя. Звільнялося від зайвого зсередини та ззовні, й завмирало. Така собі ревізія у самому собі. Те, що визначалося непотрібним, воно руйнувало, розчіплювало на первісний матеріал. Перетворювало на органіку, добриво для живлення самого себе.

Древо Всього не має ні верху, ні низу. Дві крони одна напроти однієї, об’єднані стовбуром. Точнісінько однакові й зовсім різні, відтворюють у собі одна одну і водночас урівноважують.

Все з обох боків вважало себе кроною, а ту частину, що знаходиться з іншого краю стовбура, ─ корінням. Вищі істоти з кожного боку були переконаним, що вони є мешканцями зверхніх структур Дерева життя, а те, що з іншого боку – нижній його рівень, коріння. Насправді й той, і інший бік були одночасно і кроною, і корінням. Все залежало від того, з якого боку дивитися.

Цікаво, чи буде у мене можливість хоч разочок побувати з іншого боку стовбура?

Яблуко поступово зникало у череві. Все теж зникало. Я не сприймав того, не відчував. Просто знав, як і те, що цього разу, я пам’ятатиму себе до обнулення.