Пензель створює світи

Смуга білого тканого полотна з’явилася у моїх руках. Все відбувалося не так, як завжди. Я йшов не на шляху, а за ним. Тканина вела мене слідком. Безмір’я то стискалося, то розширювалося, аж доки простирадло не розсіялося у пустці.

Переді мною опинилася старенька бабуся у білосніжній хустці. Бабця сиділа за білою швейною машиною, з-під лапки якої хвилею виривалася у нескінченість тканина. Машинка стрекотіла, створюючи відлуння у пустці.

Її швейна машина не мала видавати жодного звуку. Я не бував тут раніше, та знав напевно, по-іншому бути не могло. У безмірі не буває звуків.

Ознаки руйнації над її головою мене вже не дивували.

Власна шкіра свербіла до безумства. Простір вже добряче трясло. Як такого можна не помічати? Буденно шити свої простирадла і мило посміхатися?

‒ О! Юний майстре пензля. З моїм здоров’ям все добре. Я знаходжуся в гармонії із природними ритмами.

‒ Що? ‒ не одразу допетрав я, до чого це вона.

‒ Мої тканини шепотіли, що ти відвідуєш майстрів та цікавишся їхнім загальним станом. От я і кажу, що у мене все природно, та дякую, що прийшов і мене запитати. ‒ роз’яснила пані мені, нетямущому. Я не заспокоювався:

‒ А з вашими простирадлами як справи? Ладно працюють?

‒ Авжеж, як має бути, відповідно до єдиного задуму.

Вона теж не помічала початку кінця. Сказати їй? Ця бабця такий милий, щирий дух. Як я можу розповісти їй правду? Ця добра посмішка не мусить зникати з її обличчя.

‒ Дякую вам за дороги. Без них безмір’я нікуди, ‒ лише сказав я.

‒ Ох! Ох! Який люб’язний. У нашій безмірності кожен має робити свою справу. Тоді й буде повний порядок і довговічність.

‒ Тааак…. ‒ закивав головою я.

‒ Бачу, ти не лишень про здоров’я прийшов запитати.

‒ Мене цікавить простирадло, що з’єднує зі стовбуром життя і може привести до Духа древа, ‒ прямо випалив я.

‒ Знаю, що… ‒ хотів виправдати я таке нахабство та вона перебила.

‒ Це не у дозволеній тобі комплектації, ‒ замовкла. Підійшла до своєї швейної машинки, стукнула по ній пальцями та обернулася знову до мене:

‒ Ти отримаєш змогу пройти простирадлом один раз у прямому і зворотному напрямках. ‒ знову посміхнулася.

З’явилася прозора тканина. Простирадло підхопило мене, мов хвилі дошку із серфінгістом, і понесло вперед. За деякий час воно зупинилося, і я зрозумів, що далі мушу йти на своїх двох.

Зазвичай простирадла миттю самі доставляли мандрівника. Інколи, дуже рідко, доводилося самостійно ними йти, але, щоб аж стільки?!

Я все йшов і йшов. Нібито і не по простирадлу, а в самій безмірності, яка нікуди ніколи не зможе привести.

Врешті зрозумів, що не маю уявлення про місце, куди зібрався. Мабуть, через це все є як є.

Згріб свідомість до купи та сконцентрував її на Духові древа, тих мізерних уявленнях, що мав про нього. Це спрацювало, шлях відкрився. Точніше, Дух древа відчув мої намагання і притягнув тканину зі свого боку.

Ось, я стою перед ним, сам не вірю в те, що мені вдалося так просто до нього добратися.

Ходять чутки, що ця могутня істота перед кожним постає у тому образі, в якому його готові сприйняти. Я був спантеличений, як побачив чорного кота, хай йому грець. Невже підхопив вірус котячої одержимості, коли якось Землю відвідував?

Чорний кіт у відповідь на мої думки жваво замуркотів. Встрибнув на плечі, запустив добряче кігті у тіло (я аж ойкнув) та лизнув у скроню.

Не знаю, що то був за ритуал такий, та після нього тиснути голову стало менше, та руйнівна вібрація майже перестала довбати мого черепа. Сверблячка взагалі зникла.

Я відкрив рота, хотів вивільнити купу заготовлених для цієї зустрічі слів. Збирався навіть запропонувати свою допомогу у рятунку Всього.

Кіт жестом показав, що не варто колихати пустоту моїм голосом. Він лапою прикрив свою морду, показав ‒ тссс!

Окрім, як зімкнути свої варги, мені нічого не лишалося.

У безмір’ї з’явилося золоте яблуко. Зависло у порожнечі. Кіт схопив фрукт лапою та простягнув мені. Я взяв із німим запитанням в очах.

На цьому моє знайомство з вищою істотою закінчилося. Прозоре простирадло підхопило мене й понесло крізь безмір’я на те саме місце, з якого на нього ступив.

Не встиг я кліпнути очима, як сонячна посмішка у білій хустці знову вітала мене. Швачка одним рухом згорнула свій шлях, а я все із тим же спантеличеним виглядом не зовсім розумної істоти стояв із яблуком у руках.

‒ О! Яблуко прозріння, ‒ і як їй вдається випромінювати ці м’які частоти доброти.

‒ Що? ‒ мій мозок все ще був роз’єднаний сам із собою.

‒ Ти отримав яблуко прозріння. Не кожен може похизуватися, що знає його на смак. Чого не їси?

Я, здавалося, не зовсім чув зміст її слів, все продовжував розмову про власний незавершений гештальт:

‒ Я не встиг зрозуміти, що сталося. Величний Дух не дав мені змоги пояснити, чому довелося його турбувати, ‒ швачка з розумінням кивала.

‒ Мені не хотілося вам казати. Не мав наміру турбувати ваш спокій, та безмір’я з усіма всесвітами рушиться.

Знову м’яка посмішка на осяяному обличчі:

‒ Так це очевидний факт.

‒ Що? Ви знаєте?

‒ Звісно.

‒ То звідкіля ця ваша безтурботність? Чому ви радієте?

‒ Чому тут сумувати? ‒ вона і справді не розуміла.

‒ Ми всі зникаємо. Ваші дороги щезають. ‒ я розійшовся, можливо, дещо неприпустимо підняв голос:

‒ Я запитую: «Як ваші справи» і у відповідь чую, що все гоже. А воно то все геть негоже.

З істот вивітрюється їх сутність. Ваш початок з вас виходить. Ви й це відчуваєте?

‒ А як істота може не помітити, що її суть розсіюється? ‒ абсолютно здивовано вона підкреслила, а я зрозумів, що досі не звертав увагу на власне нутро. Зосередився. Перевірив … Здається, це я був єдиним, хто не помітив, як почав танути. Відігнав це осяяння якомога далі та продовжив набридати швачці:

‒ То чому ви стверджували, що з вами все гаразд?

‒ Ні, юний художник, я казала, що все відповідно до природних ритмів, але так – зі мною все гаразд.

‒ Я не розумію!!!! ‒ гнів наростав.

‒ Посмакуй яблучком нарешті. Щоб пригостити тебе своїм плодом, Древо життя відкрило шлях до себе. Будь вдячним.

Плоди дерева життя???? У мене в руці його плід? Для мене?

Я навіть мало що чув про них. Знаю лишень, що це рідкість. Їх небагато хто бачив, не те щоб куштувати.