Фарбник та мельник
Мій ніс здригнувся. Запахло сіркою. Яка сірка? У безмірі немає запахів. Так, очевидно, щось не ладне відбувається. Лишається питання, з ким: мною чи з усім іншим.
Та зараз я біля фарбника, і тут мову ведуть про фарби, які, до речі, в мене і справді майже скінчилися.
‒ Художник, ‒ мовив «кінь», як зазвичай, безвиразним голосом.
Цей вид нас не розрізняв. До кожного звертаються так, ніби продовжують розмову із попереднім. Ми лише художники, яким від них потрібна тільки фарба.
‒ Я, ‒ обізвався.
‒ Зараз зроблю, ‒ без зайвих уточнень взявся за справу майстер.
Не перевантажуйте себе уявленнями про баночки, пляшечки, різні посудинки, зміст яких утворить нову сполуку животворної фарби. Ця вся кухня влаштована по іншому.
Мої фарби, у звичному для більшості істот розумінні, фактично є фекаліями «синього коня». Він творить її, переробляючи сіль вічності. Так би мовити, вживає сіль вічності та паскудить фарбою творіння.
‒ Тримай, ‒ завершив фарбник, і на моєму нігті з’явилася ще одна ляпка.
Я подякував, та тривога не покидала. Його фарби, як завжди, були відмінної якості. Не у них справа. Ота вібрація знову затрусила простір, та фарбник, здавалося, її не сприймав, як і того ледь помітного мерехтіння над його головою.
«Це схоже на ….» ‒ подумав я, і все всередині захололо. ‒ «..Ні»
‒ Фарбнику, а як ти сам. Твоя природа не порушена?
‒ Мій стан повністю відповідає природнім циклам.
Він не помічає, не знає, що за лихо спіткало його, і можливо, наше Все.
‒ Художнику, чи можу я тебе про дещо попросити?
‒ Авжеж.
‒ У мене скінчилася сіль вічності, а мельник ніяк не з’являється. Чи не завітаєш до нього, нагадати про його обов’язки?
‒ Звісно, сходжу, ‒ ми попрощалися.
Ця клята вібрація все підсилювалася. У моїх вухах буцімто гудів рій. Трясця, не могло такого бути!!!!
Зосередився. Заболіла голова. О, безмір’я! Я вперше відчуваю біль. Такого не може бути!
І все ж таки до мельника. Забув. Зовсім вилетіло із голови, що простирадла тепер не поспішають з’являтися на поклик.
Не люблю не виконувати обіцянок. Знову скупчив свідомість. Нарешті ступив на тканину єднання. Мов на ескалаторі, вона принесла мене до мельника.
Це рідка нагода побачити такого майстра за справою і вона мені випала. Мельник пестив руками повітря. Його рухи виглядали схожими на рухи доярки, що здоювала вим’я.
Далі він ловив у невагомості вичавлену «струю молока», затискав її між долонями та перетирав. Його руки терли, аж доки із долонь не сипалась сіль вічності.
Я стояв осторонь. Не хотів заважати митцю робити свою справу. Він заговорив першим, не припиняючи процес видобутку.
‒ Це той нетерплячий паскудник тебе прислав? ‒ їхній брат доволі прямолінійний по натурі, і звідкілясь знає все, що від них хочуть.
Я посміхнувся.
‒ Сьогодні трохи повільніше, однак скоро та істота зможе знову какати тобі фарби.
‒ Я вже отримав свої. Дякую, і вибачте, що потурбував.
‒ Не люблю улесливо-солодке патякання. Не солоди тут, ‒ скривив гримасу мельник, а я запитав, дивлячись над його головою:
‒ Як ваш природний стан, у нормі?
‒ Усе відповідно до природних циклів, ‒ коротко відповів майстер, і більше не звертав на мене увагу.
Я пішов. Шурував безцільно у безмірі. Ніяк не міг збагнути, як маю діяти.
Мельник теж над головою мав прозорий туман. З істот виходив їхній початок, а вони не помічали. Не знали, що скоро зникнуть.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!