Пензель створює світи

Гул не припинявся, ставав все сильнішим. Шкіра почала неприємно свербіти. Не могло тут бути такого. Не могло!!!!

Не хочеться мені про це мислити та єдиний випадок, що міг пояснити всі ці аномалії – обнулення.

Цей гул може свідчити лише про те, що наше ВСЕ зникає. Руйнація.

Я ковтнув слину. Зупинився. Потупцював у пустці. Спробував знову знайти простирадло до свого місця. Воно ледь з’явилося і зникло. Повторно вибудувати шлях до фарбника та мельника не вдалося. Схоже, наші єднальні сили анулюються.

Дерево життя руйнується, і ніхто, крім мене, цього не помічає. Ті двоє точно не розуміли, поводилися безтурботно, байдуже, повсякденно.

І що мені робити з цією інформацією? Мої фарби дієві лише на полотнах всесвітів. Маніпуляції у безмір’ї мені не під силу.

Як добре, що майстри не сприймають. Зникнуть собі, як оті істоти з намальованих мною світів, коли приходить час повертати полотно.

Але ж я розумію. Мені відомо. Я відчуваю цю частоту фізично.

Мій мавпій зараз би сказав: «Що користі думати, пора діяти». У якому напрямку?

Дух дерева життя ─ єдиний, хто може чимось зарадити. Він слідкує за здоров’ям Древа, супроводжує його народження та руйнацію. Якщо хто і розуміє, що насправді відбувається, то тільки він.

Я мушу потрапити до Духа древа життя. Та як? Навіть, коли шляхи робили свою справу, не мав простирадла єднання із ним. Не всіх наділяють такою розкішшю.

Нарешті перестав топтати пустку. Підняв обидві руки та потягнув дещо на себе.

Кажуть, шлях, що веде до швачки доріг, може знайти кожен, навіть якщо не маєш потрібного простирадла. Швачка велична істота, вона розкидає свої тканини на поклик шукача і сама притягує його до себе.