Принц-вигнанець. Том I: Право Істини

— Ти в порядку, Софія? — продовжуючи турбуватися, запитав він — тебе сильно поранили?

— Заспокойся — посміхнулася вона, її обличчя в цей момент було напруженим — подряпина... Не думай зараз про це, нам треба терміново допомогти іншим!

— Так! — відповів він — а потім вони побігли в бік інших вовків, на підмогу.

У цей самий час, Родвін і королівський слідопит, на ім'я Віллмор, зіткнулися в бою. Родвін зробив різкий випад вперед, і опинившись поруч зі слідопитом, замахнувся на нього мечем, завдавши розсікаючий удар. Віллмор парирував удар, а потім миттєво завдав контратаку, зробивши один точний колючий удар мечем по Родвіну. Той скорчився від різкого і пекучого болю, і позадкував, щоб зібратися з силами і спробувати нанести удар знову — проте королівський слідопит його випередив. Він змахнув мечем і завдав кілька рубаючих ударів мечем по горизонталі і вертикалі. Родвін ухилився від обох ударів, потім зайшов з правого флангу і завдав швидкого і точного ріжучого удару по боці Віллмора. Той видав болісний стогін і стиснув зуби, намагаючись тим самим притупити біль. Він заслонився мечем, щоб відбити наступні удари Родвіна. Однак не зміг, і тому вдалося завдати по ньому ще кілька рубаючих ударів мечем. Вони зачепили його щоку, з якої почала стікати кров, а також груди. Однак останній удар пом'якшив нагрудник.

Незважаючи на сильний біль, Віллмор як і раніше намагався зберігати холоднокровність. Він відступив на кілька кроків, щоб вирішити, що йому робити далі. Родвін же, навпаки, проявляв ініціативу в бою, відтісняючи слідопита все далі і змушуючи його втрачати хватку. У певний момент Родвін завдав один потужний удар мечем по діагоналі, але тоді слідопит різко парирував його удар. Пролунав гучний звук сталі, в повітрі злетіли іскри. Перш ніж Родвін зумів нанести ще один удар, який легко міг стати вирішальним у поєдинку, слідопит Віллмор випередив його і поранив мечем у груди. Родвін позадкував, скрегочучи зубами від болю. І перш, ніж він зумів збагнути, що йому робити далі, слідопит завдав ще кілька ударів. Один з таких ударів пробив нагрудник Родвіна і ледь не проткнув легені. На щастя, меч зіскочив трохи лівіше і не зачепив важливі органи. Від такого сильного удару Родвін не втримав меч у руках і впав на землю. Віллмор навис над ним, занісши свій меч над його головою, і вже передчуваючи останній удар, який ознаменував би загибель гордих вовків. На щастя для Родвіна, на допомогу йому прийшов Елліан, його права рука.

Побачивши, що ватажкові вовків потрібна допомога, він одразу кинувся до нього. Він відразу вступив у сутичку зі слідопитом, завдавши йому кілька рубаючих і колючих ударів мечем. Віллмор захистився від усіх ударів, крім одного. У цей самий час королівські гвардійці продовжували зазнавати втрат. Багато з них полягли в бою, з гуркотом впавши на землю, поруч з якими лежали їхні алебарди і мечі. Хтось із них, перш ніж померти, зумів прихопити за собою пару гордих вовків. Інші ж — здалися на милість переможцям. Їх було близько п'яти. І всупереч тому, що говорили про вовків — вони не були розбійниками або найманими головорізами, а тому вбивати невинних гвардійців, які виконували свою роботу, їм не було сенсу. Побачивши це і оцінивши всі ризики, слідопит Віллмор вирішив, що треба відступати. Крім нього, в строю залишалося також кілька слідопитів. Один з них зробив цілком розумний висновок.

— Треба відступати, зараз же! — кричав один зі слідопитів.

— Ми не тікаємо... Ми королівські слідопити! — заперечив йому другий слідопит.

— Твоя бравада зараз ні до чого, — стояв на своєму перший слідопит, — якщо не відступимо, всі загинемо!

— Він правий! — крикнув Віллмор, який одночасно з цим бився з Елліаном, він затулив себе мечем від його чергового удару, — йдемо, брати!

Кожен із слідопитів кинувся в бік вільних коней і застрибнув у сідла. А потім, всі разом, вони кинулися в напрямку півдня. Однак, так просто їм це не вдалося. Елліан віддав команду гордим вовкам, ті вклали стріли в свої луки, натягнули тятиви і метнули залп у бік слідопитів, що віддалялися. Одна зі стріл вовків зачепила плече слідопита, через що той видав гучний стогін і мало не випав із сідла, проте зумів у ньому втриматися. Зрештою, слідопитам все ж вдалося покинути околиці великої дороги. Вони планували вирушити до Столиці і доповісти про все, що сталося, в білий палац — адже те, що сталося, було посяганням на королівську власність — а тих, хто скоїв подібний злочин, як відомо, чекала лише одна кара — і це смерть.

Вовки, що залишилися, віддихалися і почали переводити дух. У тому числі Едвін і Софія. Родвін у цей час, як і раніше, лежав на землі, відчуваючи сильний біль від ножових поранень. Елліан наблизився до нього, а потім подав руку своєму товаришеві — той міцно за неї вхопився, а потім встав з його допомогою.

— Ти як, живий? — запитав Елліан, дивлячись на ватажка вовків.

— Пошматував мене цей виродку, — відповів Родвін, — правду кажуть про слідопитів, вони знавці у фехтуванні... І дуже прискіпливі шукачі... Якби не твоя допомога, хто знає, можливо, мої довгі дні на цій землі закінчилися б прямо тут...

— Почекай з вмиранням, — відповів Еліан, — ти нам ще потрібен.

— А то! — вставив своє слово другий вовк, який тримав у руках сокиру з закривавленим лезом, — добре, що він тебе не вбив... А то як би ми, вовки, були без ватажка нашої зграї, — посміхнувся він.

— Хах, прийму за похвалу, — посміхнувся Родвін, — хлопці, якнайшвидше обшукайте вози і заберіть з них все найцінніше! Все, що знайдете, стягуйте в свої мішки! І поживіше... У нас може бути не так багато часу, перш ніж повз проїде якийсь подорожній або патруль зі стражниками... Зайві проблеми нам ні до чого.

— Так точно! — відповіли горді вовки, почувши наказ свого командира, і застрибнули в кілька возів, які почали ретельно обшукувати на наявність цінних речей. І коли ті були знайдені, змітали все в свої мішки. У цей же час Родвін, разом з Елліаном, наблизився до кількох полонених гвардійців, які стояли на колінах. До їхніх горлянок були приставлені мечі вовків, а позаду них — стояли лучники, які були готові випустити по них шквал стріл у будь-яку секунду, якщо ті хоча б поворухнуться.

— Ви в порядку, пане Родвін? — запитав Едвін, дивлячись на втомлене обличчя Родвіна і його пошарпану броню — вас сильно поранили?

— Не турбуйся про мене, хлопче, — відповів Родвін, — головне, щоб ти був цілий, і Софія... До речі, сподіваюся, ви не сильно постраждали в бою?

— А, дрібниці! — посміхнулася Софія — мене злегка подряпали в бою... Але їм дісталося набагато гірше... Правда, Едвін? — запитала вона, обернувшись у його бік.

— Ну... Правду кажучи — не погодився той — було нелегко... Ми впоралися з двома гвардійцями, які на нас напали... Але один з них поранив Софію.

— Що?! — збентежився Родвін — а ну, покажи!

— Та нічого серйозного! — відмахнулася Софія — кажу ж, легка подряпина!

Родвін наблизився до Софії, а потім оглянув свіжу рану, яку їй завдав один з гвардійців.

— Та ти що, жартуєш! — обурився він — і це подряпина? Він тебе серйозно зачепив! Пощастило ще, що не зачепив серце або легені!

Софія в цей час винувато дивилася на Родвіна і мовчала. Той у цей час обернувся в бік своєї правої руки і звернувся — Елліан!

— Так, Родвін? — запитав він.

— Коли ми прибудемо назад до Штабу, — сказав він, — простеж, щоб Софія навідалася до мадам Греннард, і та оглянула та обробила її рани!

— Без проблем, — кивнув головою він.

— Ах... — незадоволено подивилася на Едвіна Софія.

— І так! — вигукнув Родвін, пильно дивлячись в очі Софії, — надалі ти більше так у бою ризикувати не будеш... Ти мене зрозуміла?

— Так... — засмучено відповіла Софія — зрозуміла... Дякую тобі, Едвіне! — саркастично сказала вона.

— А що відразу я? — обурився він — я ж турбуюся про тебе!

— Турбуйся про себе краще, зрозумів? — невдоволено кинула Софія.

— А ну цыц! — втрутився Родвін, зупинивши молодих людей — а то більше не візьму вас з собою на велику справу! То ж мені...

Едвін і Софія замовкли, спостерігаючи за іншими.

— Якщо ми з цим розібралися — сказав Елліан — що будемо робити з полоненими?

— Давай запитаємо у них, — нахмурився Родвін, а потім підійшов до одного з гвардійців, — як же нам з вами вчинити, панове?

— Тільки не чіпайте нас, Етни заради! — вигукнув один з гвардійців, — ми всього лише робили свою роботу! Немає сенсу нас вбивати!

— Майте честь, Торрес, — вставив своє слово другий гвардієць, з незворушним поглядом. Його не лякала перспектива смерті, і він спокійно дивився їй в очі — нема чого перед цими виродками принижуватися... Якщо вони захочуть нас вбити, то зроблять це без жодних докорів сумління.

— Ми поки що ще не вирішили... — сказав Родвін — але подібні слова дають нам вагомі причини позбутися якщо не всіх полонених, то тебе точно.

— Роби, як знаєш, — спокійно відповів він, — я смерті не боюся.

— Це ми ще побачимо, — скорчив він обличчя, — втім, нам немає потреби вас вбивати... Ви всього лише жалюгідні пішаки в руках узурпатора Робберна... Нам були потрібні не ви, а вміст возів, які ви охороняли.

— Та хоч подавись, ублюдок! — емоційно вигукнув третій гвардієць, який донедавна мовчав — коли слідопити дістануться до Столиці, і Його величність, а також орден Святої Крові дізнаються про те, що ви зробили — ваші безмозкі голови полетять! Тьху, вбивці! — з огидою закінчив він.

— Харіан — спокійно звернувся до одного з вовків Родвін — здається мені, у нашого полоненого боляче розв'язався язик... Чи не міг би ти його втихомирити?

— Як пити дати, Родвін! — відповів Харіан, а потім наблизився до того самого гвардійця, який образив вовків, і замахнувшись, з усієї сили вдарив кулаком йому по обличчю. Від такого сильного удару той звалився на землю і харкнув кров'ю. Харіан одразу підняв його назад на коліна.

— Сиди тихо, — грубо сказав Харіан, — і щоб я більше не чув звуку від твоєї поганої морди... Зрозумів?

— Так... — як і раніше відчуваючи відгомони болю, відповів гвардієць.

Якийсь час все йшло спокійно і не віщувало біди. Горді вовки спустошували скрині караванів, скидаючи їхній вміст у мішки, а потім переносили їх у вантажні сумки своїх коней. Залишалося ще трохи, перш ніж вовки могли б успішно покинути ці місця і повернутися назад до Столиці. Однак раптом удалині стало чутно якийсь звук. Це був тупіт копит. І не простий кінь проїжджаючого повз мандрівника — ні, судячи зі звуку, вершників було багато. Це змусило Родвіна та Елліана насторожитися.

— Ти чуєш? — запитав Родвін, прислухаючись до звуку.

— Угу — відповів Елліан, кивнувши головою — щось мені це не подобається...

— Читаєш думки — хмикнув Родвін, а потім звернувся до своїх людей — хлопці, негайно пришвидшіться, нам потрібно виїхати звідси в найкоротші терміни!

— Так точно! — відповіли горді вовки і продовжили займатися своєю справою. Зовсім скоро на горизонті стали виднітися коні, верхи на яких сиділи віддалені постаті в металевих обладунках і білих плащах, що розвівалися на вітрі. В окрузі піднявся вітер, який почав обдувати навколишні дерева, колихалася трава, а в небі згущувалися грозові хмари. Нарешті, з-за пагорба, на заході, виїхало кілька десятків вершників. Як тільки вони під'їхали ближче, вовки зуміли розгледіти в них не простих воїнів, не будь-яких бандитів, або мандрівників — а самих, що не на є інквізиторів Святої Крові, в супроводі мисливців за упирями. Судячи з усього, саме в цей час і в цьому місці їм заманелося патрулювати околиці Столиці, а може, вони прямували туди з важливим завданням — цього ніхто не знав. Найважливіше зараз було те, що вони становлять велику загрозу для вовків і можуть їх усіх перебити, якщо буде потрібно. Особливо, якщо побачать, що ті зробили з королівськими гвардійцями.

— Матір вашу! — крикнув один із гордих вовків — це патруль інквізиторів і мисливців за упирями! Якщо вони побачать, якими витівками ми тут займалися, вони тут же нас усіх переб'ють!

— Припиніть панікувати, солдати, — серйозно сказав Родвін, — хлопці, продовжуйте стягувати награбоване в мішки! Ми довго готувалися до цього дня, і я не дозволю, щоб якісь вошиві фанатики нам все зіпсували!

— Ти впевнений, Родвін? — запитав Елліан, — якщо вони побачать нас, одразу кинуться в атаку. Краще йти, поки не пізно.

— Знаю, Елліан, — відповів Родвін, — але вміст вантажу занадто цінний! Нам потрібно затримати їх на якийсь час, перш ніж ми зможемо остаточно звідси забратися!

— Що будемо робити, пане Родвін? — запитав Едвін, підійшовши до нього.

— Ти — нічого, — нахмурився Родвін, — після того, що сталося, я не можу наражати на небезпеку тебе і твою дівчину... — додав він, — стійте поруч і за всім спостерігайте. В крайньому випадку, можете допомогти іншим вовкам, якщо ті опиняться в біді.

— Ну вже ні! — відповів Едвін — ми теж частина угруповання, і не будемо просто стояти і спостерігати, поки ви боретеся!

— Хоч щось розумне ти сказав — посміхнулася Софія.

— Діти! — не стримався Родвін, підвищивши голос — я розумію, гаряча кров, ви молоді і впевнені в своїх силах... Але почуйте слова людини, яка пережила війну і побачила стільки смертей і крові, що вам навіть не снилося. Битви — це не жарти, в бою один помилковий удар або недостатньо швидке ухилення можуть коштувати вам життя... Я не можу так ризикувати! А тепер мовчіть і дайте мені подумати, чорт вас забирай!

— Добре — впевнено відповів Едвін — але ми не відступимо.

У відповідь Родвін несхвально похитав головою.

Через хвилину до тракту, де знаходилися вози королівського каравану, наблизилися інквізитори і мисливці за упирями, верхи на чорних, гнідих і білих конях. Побачивши вовків, вони під'їхали до них ближче. Перш ніж вони встигли до них дістатися, вовки встигли сховати більшу частину трупів королівських гвардійців, а полонених завели в один із возів і стали чекати подальшого розвитку подій.

Родвін і Еліан висунулися прямо назустріч інквізиторам. Разом з ними було ще кілька вовків, які сховали свої мечі в піхви, а ті, що були озброєні сокирами, поклали їх за спину, закріпивши на ременях, перекинутих через плече. На лезах сокири, як і раніше, були видні сліди крові, які можна було розгледіти, якщо придивитися. Капітан інквізиторів, на ім'я Альвістер Мауді, височів на своєму білому чистокровному коні над партизанами і, недовго думаючи, промовив:

— Дозвольте мені запитати, панове, — сказав він серйозним і представницьким тоном, — що ви тут робите? Поруч із цими возами, що підозріло нагадували ті, які перевозять у собі цінний королівський вантаж.

— Бачите, пане, — послужливо промовив Елліан, вдаючи з себе артиста, — ми входимо до трупи, ми називаємося «Вправними вовками» і якраз прямували до найближчого міста, щоб дати там виступ... Однак сталася непередбачена подія! В одного з наших возів зламалося колесо, і ми зупинилися, щоб його полагодити!

— Ви так і не відповіли, пане?...

— Йоррен — відповів Елліан з посмішкою, виблискуючи своїми білими зубами.

— Угу... — продовжив капітан інквізитор — чому ваші вози так схожі на королівські... Не зрозумійте мене неправильно, по вас видно, що ви панове порядні, але все це виглядає так, ніби ви учасники розбійного нападу... І просто пускаєте мені пил в очі — додав він з усмішкою.

— Я б не посмів вам брехати, Ваша милість! — відмахнувся Еліан — і нехай мені голову відрубають, якщо я говорю неправду! Наша трупа славиться тим, що ми майстерно і з максимальною трепетністю підходимо до відтворення задуманих нами образів... І саме тому, ми вирішили зобразити королівську свиту... Ну знаєте, щоб розвеселити діточок і їхніх батьків... Адже хто з нас не любить славного короля Робберна, чи не так? Нехай живе він довго!

— Нехай живе він довго! — підтримав Родвін, який до недавнього часу мовчав. А слідом за ним і інші вовки, що стояли поруч. Інквізитори та мисливці голосно їх підтримали.

— Хм... — кивав головою Мауді — так, ви і справді добропорядні люди... Що ж, в такому випадку, ви не будете проти, якщо мої люди обшукають ваші вози, на предмет чогось протизаконного? Ну, для вас це напевно не складе ніяких труднощів... Та й ми не заберемо у вас багато часу.

— Звичайно, запросто! — вигукнув Еліан, підвищивши голос. Він грав настільки правдоподібно, що здавалося, ніби він дійсно народився, щоб стати артистом. Адже по ньому й не скажеш.

— Одне тільки питання, пане Йоррен — сказав інквізитор Альвістер — навіщо вашим шановним друзям потрібні сокири і мечі? Невже ви від чогось захищаєтеся?

— Ви ще питаєте, пане інквізиторе! — посміхнувся Еліан, привітно змахнувши руками — ми з хлопцями чули, що в цих околицях водяться бандити, з банди «Злого Елла», ну і насторожилися... Прикупили зброї у місцевого коваля, і як слід озброїлися, щоб дати хоч якийсь відсіч цим негідникам, якщо ті наважаться на нас напасти!

— Бачу... У вас все під контролем — посміхнувся капітан Мауді.

— Звичайно! — посміхнувся Елліан.

— Обшукайте вози — наказав своїм людям капітан інквізиторів, вказавши на них рукою.

Кілька інквізиторів, на чиїх поясах висіли піхви, в яких виднілися рукояті відполірованих мечів, а також мисливці за упирями, на поясних ременях яких красувалися булави, і шестопери, злізли з коней і почали рухатися в бік воза. Решта мисливців та інквізиторів продовжували сидіти на своїх конях і мовчки спостерігати за вовками з серйозними обличчями. Вони дотримувалися найсуворішої дисципліни в присутності капітана інквізиторів. Втім, більшість інквізиторів і мисливців почали здогадуватися, до чого справа. Ті, хто зліз із коней, почали проходити повз вози і обшукувати їх. Решта вовків, які донедавна перебували на тракті, сховалися в лісі. У тому числі Едвін і Софія.

— Думаєш, вони їм повірять? — запитала Софія, спостерігаючи за всім, що відбувається, з-за дерев.

— Сумніваюся, — чесно відповів Едвін, — вони явно не дурні. Тож готуйся, в будь-який момент можуть дати команду про напад.

— Звучить цікаво...

Капітан інквізитор Моуді спостерігав за всім, що відбувалося, з висоти свого білого коня, одягненого в позолочену кінську броню. Кілька мисливців підійшли до воза, відкрили задні двері і заглянули всередину, застрибнувши всередину воза. Як тільки вони опинилися всередині, в кінці воза вони побачили зв'язаних королівських гвардійців, у ротах яких були кляпи, вони несамовито мукали, сподіваючись, що їх почують. Мисливці за упирями відразу вийшли з воза і наставили зброю на гордих вовків. Ті навіть не ворухнулися.

— Караул! — крикнув один з мисливців — ці виродки напали на королівський караван! Всередині воза полонені гвардійці!

— Хах... — посміхнувся капітан інквізитор — мені було цікаво, як далеко зайде наша вистава... Бачу, ви навіть особливо не старалися... Просто насміхалися над нами.

— У цьому ви, безумовно, праві, пане Альвістер, — посміхнувся Родвін.

— А ви, пане Родвін, чи не так? — посміхнувся той у відповідь, — вам, «Гордим» вовкам, нахабства не позичати... Напали на особливо охоронюваний королівський вантаж, перебили його охорону, а рештки взяли в полон... І навіть не кинулися тікати, як тільки побачили патруль, що проїжджав повз... Невже ви остаточно осміліли?

— Можна сказати і так — сказав Родвін — отже... Якщо ми закінчили люб'язніти... — не встигнувши договорити, його перебив Мауді.

— Ви здохнете прямо тут, на цій землі — голос став грубим, а обличчя виражало злість і ненависть до партизанів — на славу короля Робберна, на славу Адарія Істинного, за Святу Кров! — він оголив клинок, піднявши його до неба, а слідом за ним і всі інші мисливці та інквізитори. Вони злізли з коней і кинулися в бік гордих вовків. Один із вовків, що стояв поруч із Родвином і Елліан, оголив свою сокиру, відразу ж нею замахнувся і зніс голову одному з мисливців за упирями, та відлетіла прямо до ніг капітана-інквізитора. Родвін і Елліан також оголили свої мечі і взяли на себе кілька інквізиторів.