Принц-вигнанець. Том I: Право Істини

— Чорт забирай… — вилаявся лицар Андаріус, скинувши з себе маску, яка дзвінко впала на плиту. У той момент будь-хто міг бачити його обличчя. Однак, зі зрозумілих причин, всім було на це байдуже: їхні погляди зараз були прикуті до короля Едмунда.

— Це кінець… — повільно, з холодом у голосі промовив Ілліріон. — Король помер. Хай живе король… — прошепотів він.

— Ти... — зі злістю на обличчі промовив Родвін, на секунду поглянувши в обличчя Ілліріона і побачивши на ньому самовдоволену посмішку. Він усвідомив, що не помилявся щодо нього весь цей час, що його підозри були виправданими. — Вартові!!! — крикнув він. — Схопити цього виродка, Іменем короля!

Гвардійці, які тримали в руках алебарди і мечі, завагалися. Почали озиратися один на одного, на свого командира. Вони боялися виконати цей наказ, бо кожен розумів: за його виконання вони могли поплатитися життям.

— Чого стоїте, дурні?! — крикнув Елліан. — Слухайте свого командира! Він причетний до вбивства короля Едмунда!

З трудом гвардійці все ж виконали наказ. Вони оточили Ілліріона, який, як і раніше, спокійно сидів за столом і їв баранину. Незабаром він встав, про щось задумався і витончено підняв руки.

— Що за зухвалість?! — вигукнув він. — Як ви смієте? Я тут ні при чому!

— Не влаштовуй виставу, виродку, — вигукнув Родвін, підходячи ближче і оголюючи меч. Він приставив його до горла пана Ілліріона. — Ти причетний до вбивства нашого милостивого короля... З твоєї вини він помер, жалюгідне ти створіння. Будь ти проклятий, паршиве відродження! — Родвін не стримував емоцій.

— Це нечувано! — продовжував грати свою роль Ілліріон, роблячи це настільки переконливо, що більшість стражників йому вірили. Крім Елліана і Родвіна. Навіть у першого на мить закралися сумніви, що до цього міг бути причетний радник великого герцога Робберна. Втім, він довіряв словам свого друга, довіряв кожному рішенню Родвіна.

— Ви хоч уявляєте, — сказав Ілліріон, — що з вами буде за безпідставні звинувачення?! — Потім він знизив голос, немов охолов. — Я розумію, що ви всі на межі... Щойно сталося щось справді жахливе! Я сам не можу повірити, що наш улюблений король помер! Але, заради Аміріона, не звинувачуйте в цьому мене! Я просто невинно смакував їжу!

— Ти... Виродку... — злобно вигукнув Родвін, спостерігаючи за нахабною брехнею Ілліріона. — Ти перекручуєш кожне слово... Крутишся, як сраний вуж на сковорідці... Будь ти проклятий, нікчемне створіння, ти і сім твоїх поколінь після! Ти хоч розумієш, що накоїв?! Ти зруйнував наше майбутнє! Ти і твій нікчемний пан!

— Охолонь, друже, — спробував втішити свого товариша Елліан. Родвін кричав так голосно і з таким справжнім болем, що навіть деякі гості здригнулися і закрили вуха, ставши свідками праведного гніву.

— Арештуйте цього виродка! — віддав наказ Родвін. — І, Аміріоном клянусь, якщо ви цього не зробите, кожного особисто вижену з замку з ганьбою, до кінця ваших днів! Всі мене зрозуміли?! — Він був поза себе від гніву. Обличчя почервоніло, очі нахмурилися.

— Так точно! — підкорилися гвардійці. Один з них підійшов до Ілліріона: — Вибачте, пане Ілліріоне, але такий наказ головнокомандувача. Я не маю права йому противитися.

— Я все розумію... — посміхнувся Ілліріон, звертаючись до Родвіна. — Ти пошкодуєш про це, воїне, гірко пошкодуєш.

— Здохни в муках! — плюнув капітан у бік Ілліріона. Кілька гвардійців відвели його до тимчасової в'язниці, що знаходилася в казармах королівської охорони, неподалік від Білого палацу.

Родвін обернувся до ще не охололого тіла монарха і важко зітхнув.

— Боги... — він на кілька секунд заціпенів, а потім продовжив. — Не можу повірити, що це сталося...

— Я теж... — підтримав Елліан, поклавши руку на плече друга. — Боюся, попереду нас чекають дуже важкі часи... І нутром відчуваю: проблем нам скоро не оминути. Ти розумієш, до чого все йде?

— Так... — сказав Родвін. — Великий герцог Робберн спланував кожен свій крок. Він планує захопити владу. Ми не повинні дозволити йому це зробити. Нехай навіть я помру, але ці виродки за все відповідатимуть! За все... — з гіркотою промовив він, дивлячись на королеву-матір Розалінду, яка щойно овдовіла. Поруч з нею було кілька придворних лікарів, яким не залишалося нічого, крім як констатувати факт смерті улюбленого всіма короля.

— Не дозволяй гніву охопити тебе, — сказав Еліан. — Ми помстимося за короля, будь певен. Але не ціною твого життя і наших людей. Якщо не буде іншого виходу, ми повинні будемо піти... Ти чуєш? — звернувся він до друга. Але Родвін був занурений у власні думки і майже нічого не чув. Точніше, не хотів чути.

— Так... — сказав він. — Але ми дали клятву, — подивився в очі відданому товаришеві, — і ціною власного життя поклялися захищати короля, будь-що-будь. Я її не зраджу.

— Король помер, — сказав Еліан. — Ти звільнений від клятви... Немає сенсу віддавати життя за гордість і покійного монарха, при всій моїй повазі до короля Едмунда... Він був прекрасною людиною... Але ти бачиш, до чого все йде? Настають сильні зміни. Буря. І якщо ми від неї не втечемо, не сховаємося на деякий час — вона нас поглине. А якщо відступимо, сховаємося від негоди — виберемося звідти рано чи пізно і помстимося за нашого короля. Так буде правильно.

— Не знаю... — відмахнувся Родвін, відвернувши голову. — Не хочу про це думати...

Минуло кілька днів з моменту загибелі короля. Вся столиця оплакувала його смерть. Це була справді трагічна подія. Настала жалоба. До недавнього часу вулиці Вайт-Форту були жвавими; зараз вони були такими ж тихими, як пустир. Однак тиша періодично в ь переривалася жіночим плачем. Статні дами по всьому місту одягали чорні сукні і вуалі. Прості городянки носили чорні хустки на знак великої втрати. Чоловіки віддавали данину покійному хвилиною мовчання. Скорботували майже всі — крім недоброзичливців, зрозуміло.

Королева-мати і вдова Розалінда Бассет також вбралася у вишукану чорну сукню. За ці кілька днів вона пролила безліч сліз і періодично впадала в нестримний плач.

Настав день похорону. Погода була похмурою; незабаром почав падати дощ. Провести всіма улюбленого короля вирішили на головній площі міста, де стояла його велика мармурова статуя, така ж, як у Білому палаці, тільки в рази більша — розміром з цілий будинок. Вона була величною, сильною, непохитною — як сам дух короля. І незважаючи на його фізичну смерть, пам'ять про нього буде жити вічно в серцях його підданих, відчуватися навіть їхнім дітям.

На похоронах зібралося півміста. Місць на всіх не вистачило, і частина людей стояла на вулицях, товплячись один з одним. Інша частина перебувала на площі, біля монумента і королівської труни, куди вже помістили тіло короля. Біля нього стояла родина: кохана дружина і троє синів. Поруч з ними був Ренуард, який тримав немовля Едвіна. Королева вважала, що він повинен бути присутнім, попрощатися з батьком, навіть якщо не усвідомлює того, що відбувається.

На площі перебували десятки королівських гвардійців на чолі з капітаном Родвіном, стільки ж лицарів святого Ламіріуса, очолюваних верховним магістром Еміріаном. Поруч з ним стояв відданий побратим — Андаріус Білоликий. Як і раніше, він був одягнений у сталеві обладунки і закритий шолом. Вони обоє здогадувалися, хто стоїть за вбивством короля. Підкріплювали їхні підозри інтуїція і спостереження. Хоча доказів не було, вони були готові протистояти внутрішньому ворогу, поки тихо спостерігали.

Раптом на похорон, у супроводі своєї свити, з'явився великий герцог Робберн. Він йшов повільно, охороняний десятками відданих солдатів у латних нагрудниках і озброєних мечами. Родвін дивився на нього з усією зневагою і був дуже злий, але, на жаль, не міг вилити свою злість на ініціатора змови. Робберн підійшов до статуї і важко зітхнув.

— Пробач, дорогий друже... — промовив він про себе. Хто б міг подумати, але ці слова звучали надзвичайно щиро. Здається, для нього зрада кращого друга була важким кроком, про який він довго шкодував. Але, на жаль, амбіції і власна гордість виявилися для нього набагато важливішими. Він підійшов до скорботної матері, поглянув їй в обличчя, а потім обійняв.

— Він був би радий знати, — пригнічено сказала Розалінда, — що ти прийшов з ним попрощатися...

— Він мій друг, Роза, — з щирим сумом промовив Робберн, — я не міг не прийти... — Він обернувся до статуї короля. У цю мить його охопив холодний страх, і він завмер. Немов усвідомив, що накоїв. Але найгірше вже сталося, і назад дороги не було.

— Я виголошу промову, якщо ніхто не проти... — сказав Робберн. Роза мовчки кивнула. Ренуард мовчки спостерігав, зі смутком і скорботою на обличчі.

— Друзі! — продовжив великий герцог, одягнений у сірий плащ і синьо-білу мантію, — прошу, послухайте мене! — люди звернули на нього свої погляди, завмерли в очікуванні.

— Кілька днів тому... — сказав Робберн — сталося справді жахливе... Ми не просто втратили короля. Ми втратили опору нашої нації і держави. Гідного чоловіка, батька, захисника. Він не був ідеальним. Але він був живим. І це означало дуже багато. Він ставився з трепетом і любов'ю до кожного свого підданого. Найвеличніша людина, яка сіяла добро — але не була слабкою. Яка цінувала відданість — і сама ніколи б не зрадила. Хто був готовий віддати життя за свою Країну — і зробив це, впевнений, ні на секунду ні про що не шкодуючи. Едмунд був моїм хорошим другом, і мені буде його дуже не вистачати. Він був прекрасною людиною... — опустив голову Робберн, немов від сорому — «і я його згубив» — подумав він у той момент — але він завжди говорив: що наша Країна стала такою великою не тільки завдяки йому, а завдяки всім нам — він обернувся і провів рукою по натовпу — і поки в нас живе його дух, його сила — ми непохитні. Вайтленд буде процвітати, ставати міцнішим, сильнішим, а всі винні в його загибелі — будуть покарані, і я обіцяю це вам, якби я не був великим герцогом Робберном і одним із покровителів нашої славної Країни! — кричав він.

Люди не аплодували його промові. Вони лише мовчки спостерігали і слухали. Проте слова герцога відгукнулися в їхніх душах. А скорботна мати Розалінда дивилася на нього з вдячністю, навіть не усвідомлюючи, що саме ця людина знищила її чоловіка і, можливо, майбутнє всієї Країни.

Після цього кожен член родини Бассетів попрощався з тілом свого батька. А після них — Ренуард, Еміріан, Андаріус, знатні особи, герої Вайтленда — всі, хто поважав покійного короля і щиро шкодував про його долю. Ці поминки стали початком кінця.

Після того як королівські слуги закрили кришку королівської труни, Едмунда Бассета поховали в королівській усипальниці, яка знаходилася неподалік від міського кладовища, в західній частині міста. Минули тижні. І хоча ніхто не забув втрату короля, люди змирилися з цією думкою, змогли нарешті з ним попрощатися.

Саме тоді Робберн почав втілювати наступну частину свого плану. Він не просто так виголосив промову про покарання тих, хто затіяв замах на благочестивого короля — він вирішив знайти винних, і цими винними виявилися сини Едмунда. Задіявши всі свої зв'язки, він почав позбавлятися всіх, хто міг би йому протистояти.

З міської ради безслідно зникали чиновники, інші ж, більш лояльні — були підкуплені. Треті — залякані. Така ж схема діяла і з знаттю: деяких дворян він зумів переконати в тому, що їм слід співпрацювати. Вони поважали короля Едмунда, але навряд чи стали б зберігати вірність покійнику, а його сім'я — для них нічого не значила. Власна вигода, амбіції, перспектива більшої влади — була для них набагато важливішою.

Таким чином, вже через місяць Робберн позбувся багатьох лояльних до роду Бассетів людей. Залишалися тільки три вагомі загрози — королівська гвардія, мотивована в у капітаном Родвіном, який був готовий віддати життя за честь покійного короля, і нині живі Бассети — Орден святого Ламіріуса, очолюваний непідкупним, відданим і принциповим магістром — Еміріаном, а також безпосередньо армія короля — кавалерія святої Лілії, вільні лучники Ріндера, майстри мечів — всіх їх необхідно було розформувати.

Однак ледь у великого герцога вистачило б на це повноважень. А тому він затіяв закінчити розпочате: позбутися всіх, хто залишився з Бассетів, до єдиного. Сфабрикувавши докази, він звинуватив синів Едмунда в державній зраді. Він віддав наказ своїм людям заарештувати їх, коли ті гуляли містом у супроводі королівської варти. Ті не стали противитися волі великого герцога, хоча і були проти того, що відбувалося.

Їхня мати, королева, дізналася про все пізніше. Родвін не зумів уберегти їх, як і їхнього батька — через що ще дуже довгий час себе звинувачував. Настав суд, в якому суддя прийняв всі докази великого герцога і засудив синів покійного короля до страти через повішення. Зрозуміло, сам суддя був прихильний до герцога.

***

Настав день страти. Був вечір, а в небі виднілося красиве заходу сонця, супроводжуване співом багатьох птахів. Поруч з центральним міським ринком був встановлений дерев'яний поміст для страти, на якому стояли троє синів нині покійного короля Едмунда Бассета — старший, середній і молодший. Поруч з невинними дітьми стояв кат, одягнений у чорну маску, шкіряний нагрудник і плащ, з сокирою в руках. Він по черзі підходив до кожного із засуджених і надягав на їхні шиї петлі.

Думка натовпу розділилася: одні були приголомшені і не могли повірити, що улюблені сини Едмунда зрадили власного батька. Інші засуджували їхній вчинок, кричали на повний голос і закидали їх овочами, щиро вірячи, що вони винні в такому тяжкому гріху. Треті просили про помилування, знаючи, що сини короля ніколи б не пішли на такий ганебний крок.

Їхня мати — Роза — не з'явилася на страту. Замість неї були присутні Ренуард, радник короля, а також лицарі Ламіріуса, включаючи вже знайомих нам, які були проти рішення судді, але не могли піти проти вердикту. Вони спостерігали, як на їхніх очах руйнувався старий Світ. Верховний магістр Еміріан та інші лицарі прекрасно усвідомлювали, що вони можуть стати наступними. Гріла лише думка про майбутню війну з військом великого герцога Робберна.

Андаріус і Еміріан стояли на балконі одного з двоповерхових будинків, розташованих поруч з ринком, звідки відкривався вид на помост.

— Це свавілля, — серйозно сказав Андаріус, звертаючись до магістра. — Пане, ми повинні втрутитися.

— Ні, Андаріус, — відповів Еміріан. — Ми не можемо. Якщо ми це зробимо, почнеться справжня бійня. Десятки наших загинуть, і, на жаль, це не гарантує порятунку хлопчиків.

— І що, чорт забирай, — не стримався лицар, — краще стояти і дивитися, як страчують невинних? Це, на вашу думку, справедливо?!

— Ні, — рішуче відповів Еміріан. — Це жахливо... Але іншого виходу у нас просто немає. Якщо вдаримо зараз — програємо. Їх набагато більше, ніж нас. — Він вказав поглядом на десятки озброєних солдатів Робберна, які стояли неподалік від помосту. Серед них були маги, лучники, першокласні воїни. Поруч із ринком перебувало близько п'ятдесяти лицарів святого Ламіріуса. І навіть незважаючи на їхню чисельність, вони блідли на тлі війська великого герцога.

— Який тоді сенс від нашого ордену? — не стримався Андаріус. — Ми клялися Аміріону, що будемо захищати невинних! Зараз саме такий момент! Це майбутнє родини Бассетів, майбутнє Вайтленда! Ми не можемо просто так занапастити його на корені, чорт забирай! — кожне його слово відлунювало з-за забрала шолома.

Еміріан не здригнувся.

— Я розумію твою лють, брате, — щиро сказав він. — Вона цілком виправдана. Проте я не можу ризикувати життями наших братів. Ти думаєш, мені подобається те, що зараз відбувається? Анітрохи... І ми обов'язково відповімо. Війна неминуча. Але момент для удару — невідповідний. Робберн прекрасно знав наслідки своїх рішень і все спланував. А тому послав безліч своїх головорізів.

— Чорт… — опустив голову Андаріус. — Тоді піду я. Помру, та й нехай. Зате хоча б не буду ненавидіти себе за бездіяльність до кінця життя.

— Не смій! — сердито вигукнув Еміріан. — Це наказ! Ти мені потрібен! Потрібен королеві Розалінді та Едвіну, чорт забирай! Ми не зможемо врятувати всіх синів Едмунда, але одного з них ми все-таки врятуємо — маленького Едвіна.