Принц-вигнанець. Том I: Право Істини

Він йшов повільно, але невтомно, крок за кроком, здавалося, ця дорога тягнулася так довго, що вона ніколи не закінчиться. На додачу, в його обличчя дув сильний потік вітру, пальці були настільки холодними, що здавалося, ніби відмерзали. Едвін практично їх не відчував. Незважаючи на рани, отримані в бою, він практично їх не відчував, всю його увагу заполонив лише один мить, на яку він так довго чекав. Нарешті, він піднявся на саму вершину. Останній рубіж, перед доленосною зустріччю. Його зустріло замерзле озеро, навколо якого росли ялинові дерева, вишикувані в ряд по обидва боки, немов вітали кожного претендента, що ступив на пік Білої Гори.

— Так це ще не кінець... — важко зітхнув Едвін — втім, незважаючи на його побоювання, йти залишалося зовсім недовго. Обійшовши замерзле озеро і десятки ялин, принц став доходити до самого кінця. У цей момент, в його душу закралося дивне почуття. Одночасно хвилююче і приємне. Ніби хтось був свідком його шляху весь цей час і таким чином хвалив за хоробрість. Подібно до суворого і небагатослівного батька, який вперше за десятки років віддав належне своїй дитині і визнав її заслуги. Мабуть, саме так можна було описати це почуття, яке заполонило душу молодого Едвіна. Перед своїм поглядом він побачив скельні виступи, а під ними — похмурий силует, відразу за яким стояв меч, встромлений в лещата. Поки що, ні меч, ні силует не можна було розгледіти добре. Едвін продовжив дорогу, і через деякий час, нарешті, дійшов. Це був кінець шляху. Далі йти було нікуди. З'явившись перед таємничою постаттю, принц не відразу надав їй значення, немов був занадто заклопотаний тим, щоб йти.

Ноги його, як і раніше, тягли тіло вперед, самі не здогадуючись, що вже прийшли. Тільки через деякий час до Едвіна нарешті дійшло, де він і перед ким опинився. Похмура постать була одягнена в темно-бліду мантію, яка, за легендою, була виткана з накидок полеглих королів, імператорів, архімагів, дворян та інших знатних осіб. З-під плаща визирала одна-єдина похмура кістлява рука, друга була захована під одягом або зовсім була відсутня. Вона тримала в руці посох, до кінця якого була прикріплена застигла голова кричущої людини. Судячи з усього, вона колись належала одному з претендентів, який дійшов до вартового Білої Гори, однак не пройшов його сувору перевірку. З-під капюшона похмурої постаті було видно лише темряву. Ні очей, ні виразу обличчя, лише морок, в якому кожен, хто дивився, міг побачити своє відображення. Цим вартовим був Той, Хто Збиває Зарозумілість.

Одночасно великий і жахливий, незворушний, але безликий. Суворий і нещадний. Нескінченно мудрий і обізнаний. Знали його під різними Іменами. В одних легендах його називали тінню хронік, в інших літописцем Богів. Побачивши Едвіна, він стояв нерухомо. Не зробив жодного руху, ніби перебував у летаргічному сні. Не виключено, що він чекав самого Едвіна, як той поведеться перед його поглядом, як поводитися. Навряд чи це можна було назвати простою цікавістю. Швидше перевіркою. Едвін відразу зрозумів, хто перед ним стоїть. Сумнівів бути не могло. Він забрався занадто високо, щоб тут мешкав хоч хтось, крім крижаного вітру і самого вартового. Принц відразу ж схилив коліно і опустив голову. Його обличчя було змученим як дорогою, так і холодом. Очі висловлювали сильну втому, але в той же час рішучість.

— Встань, Едвін, — промовила таємнича постать, — ти прибув якраз вчасно... Я чекав на тебе зовсім недовго.

Принц послухався слів вартового і встав, майже на межі своїх сил. Дорога була довгою і виснажливою, а попереду чекало ще більше.

— Це велика честь для мене... — втомлено відповів Едвін — що ви змилостивилися прийняти мене.

— Не варто... — відповів Той, Хто Збиває Спесь — я не живу і в поклонінні потреби не маю... Я лише віддзеркалення душ смертних створінь... Скажи: навіщо сюди піднявся, чого ти шукаєш? Слави, золота, чи, можливо, влади? Навіщо ти зайшов так далеко? Відповідай не мені, а самому собі — гранично чесно і без сумнівів. Адже довгі сумніви породжують слабкість людської душі.

— Я... — завагався Едвін, явно хвилюючись, — я прибув сюди на благо свого народу! Щоб врятувати його від тиранії Імперії і узурпатора, який зрадив мого батька і незаконно захопив владу... Я щиро сподіваюся, що зможу стати гідною заміною свого покійного батька Едмунда, і в Уайтленді, і на всьому Півночі знову запанує мир! — урочисто завершив Едвін.

— Ти говориш занадто вигадливо, — відповів Той, Хто Збиває Пиху, — красиво, але порожньо... У твоїх словах немає Істини, хоч і всім серцем ти намагаєшся в це вірити... Я не відкидаю тебе... Поки що... Але якщо ти продовжиш брехати самому собі — розвієшся по вітру, подібно до хмари... Зазирни в саму свою суть — що турбує тебе... Чого боїшся... Яка справжня причина твоїх намірів, дитино...

— Ой... Вибачте — ще більше розхвилювався Едвін — він пам'ятав, що буває з тими, хто не проходить випробування Істини. Вони стають злісними духами або ж розчиняються на просторах Білої Гори, так, ніби їх ніколи не існувало.

— Ох... — важко зітхнув Едвін — я не буду брехати самому собі... А тим більше вам... Перед тим, як піднятися на гору — я дуже боявся, що ви мене відкинете... Що я виявляться недостатньо сильним духом, щоб подолати всі приготовані мені долею випробування... Я і як раніше боюся... Але не тому, що ви можете зі мною щось зробити... А тому що є ризик, що я підведу своїх рідних... Свій народ... Що вся ця річка смерті, яка забрала за собою безліч невинних життів, у тому числі моєї власної родини, коли я тільки народився — буде марною... Що я виявляться недостатньо сильним, щоб відновити справедливість... І чесно кажучи, я знаю, що не зможу стати таким же, як мій батько Едмунд... Я розмовляв з ним перед тим, як зустрітися з вами... Чув про нього багато хорошого від свого прийомного батька Ренуарда... Такий правитель народжується раз на пару століть... І навіть якщо в моїх жилах тече його кров — я не впевнений, що зможу стати таким же, як він... А може... — замислився він — може цього і не потрібно... І якщо я прийду до влади, я залишуся самим собою, а не його копією... І обіцяю насамперед собі: що я зроблю все можливе для того, щоб виправити всю несправедливість, навіть ціною свого життя... Не для того я заплатив таку високу ціну, щоб відступити — твердо сказав він — так що... Навіть якщо ви вважаєте мої думки і слова неправдивими — я прийму цю долю з гідністю... Поки ще можу триматися на ногах... — втомлено посміхнувся він.

Верховний суддя самих Богів стояв нерухомо. Ніщо в його зовнішності не считывалось як емоції. Здавалося, що він був повністю неупереджений. Він оцінював кожне слово Едвіна, кожен нерівний подих, і клав його потім на ваги, виносячи вердикт.

— Ти пройшов випробування Істиною — безтурботно промовив суддя — твої слова були щирими, від чистого серця, яке не загрузло в темряві, незважаючи на всі труднощі, що ти пройшов... Ти добре знаєш свої слабкості, але й сильні сторони теж... У цьому ти схожий на свого батька, який, як і ти, зовсім недавно проходив випробування... Твій шлях був довгим і тернистим, але справжні труднощі лише попереду... Немає гарантій, що ти не зійдеш зі шляху... Що не впадеш перед темрявою, спочатку душею, а потім тілом... І тим не менше — я визнаю тебе гідним. Яким правителем ти станеш — залежить лише від тебе самого, бо твоє майбутнє має безліч роздоріж, по кожному з яких ти можеш йти... Тож продовжуй свій шлях, дитино.

— Дякую... Дуже дякую... — нарешті видихнув Едвін — значить, весь цей шлях був не дарма...

— Немає чого дякувати мені, — сказав Той, Хто Збиває Зарозумілість, — я лише безликий суддя і не відчуваю до тебе ні людських емоцій, ні почуттів... Навіть якщо ти впадеш, на твоє місце прийде наступний. Адже майбутнє туманне для всіх, включаючи мене.

Едвін промовчав, хоча чути подібне, очевидно, йому було не надто приємно.

— А тепер, — сказала Істина, — зверни свій погляд на меч позаду мене, скутий міцними обіймами самої гори... Підійди до нього і спробуй витягнути... Цим ти доведеш свою силу. Досі його залишив твій батько... А до нього він витягнув меч твого діда.

— Добре, — погодився Едвін, — він обійшов вартового і постав перед мечем, що був затиснутий у лещатах. Той був довгим, з чистої сталі, зброя, гідна найсильніших володарів, воїнів і лицарів. Робота майстра, з умінням якого могли зрівнятися лише одиниці. Лезо уточнювала чорно-золота рукоятка, а зверху красувалася срібна гарда, яка злегка віддзеркалювала обличчя Едвіна. Композицію доповнювало золоте навершя із зображенням сонця. Принц схопився обома руками за рукоятку і потягнув. Не вийшло. Здавалося, клинок застиг нерухомо. Ще одна спроба — не вийшло. Незважаючи на невдачу, у Едвіна не було сумнівів у тому, що він впорається. Тоді він доклав усієї доступної йому сили і ще раз потягнув за рукоятку клинка — цього разу йому вдалося, меч вислизнув з каменю, немов брила льоду. Без подряпин і будь-яких пошкоджень. Він виглядав зовсім як новий, і раніше ніким не використовувався, незважаючи на те, що власник у нього все ж колись був. Едвін підняв меч до неба, тримаючи його правою рукою. У цей момент він відчував повне задоволення і спокій, який зійшов на нього. Воно було порівнянне з маминими обіймами. Почуття, яке Едвін раніше ніколи не відчував. Хіба що, коли був зовсім маленьким і не усвідомлював себе. Принц рубав мечем по горизонталі, потім ще раз по вертикалі, він розсікав повітря, залишаючи ледь вловимі сліди, які миттєво розчинялися. Він був явно задоволений тим, що подібна зброя осіла в його міцній руці. Відійшовши від скель, в які був вбитий клинок, він відправився до краю уступу великої гори і звернув свій погляд вниз. Здавалося, що він перебував у небесному царстві Аміріона, адже землі було зовсім не видно, проте вид відкривався просто фантастичний. Сама гора була оточена білими хмарами і чисто блакитним небом, яке немов вітало Едвіна і вітало з досягнутою перемогою. Вдосталь насолодившись краєвидами, Едвін відійшов з почуттям повної благодаті і задоволення. Втім, цей стан досить швидко порушився, адже до нього звернувся страж Білої Гори.

— Перш ніж ти зійдеш вниз, — сказала Істина, — я повинен розповісти тобі одну таємницю, яка досі була для тебе прихованою... Я керуюся не особистими мотивами, проте слухай мої слова: коли ти повернешся в місце, яке тимчасово стало притулком для тебе і Софії, — ти зустрінеш жінку з вогняним волоссям. В народі її прозвали Лисицею, але це Ім'я — лише завіса, що стоїть на шляху правди... Ви пов'язані з нею долею, і ваші кровні узи нероздільні... Вам належить возз'єднатися, як і личить будь-яким рідним.

— Що? — завмер у здивуванні Едвін.

Однак Той, Хто Збиває Пиху, мовчав, стоячи нерухомо. Немов виконавши ролі судді і оповідача, які йому призначалися, він не сказав більше нічого зайвого.