Принц-вигнанець. Том I: Право Істини

Інквізитори, верхи на своїх жеребцях, під'їхали до таверни. Люди, які знаходилися поблизу, вирішили триматися якомога далі від неприємностей, і зовсім скоро звідти пішли.

— Оточити таверну, — наказав Ассальмір, — всі входи і виходи повинні контролюватися. Цього разу ми не дозволимо їм втекти.

— Пане, дозвольте сказати, — втрутився другий інквізитор, закутий у сталеві обладунки. Він тримав у руках півтораметровий меч, яким встиг відрубати голови кільком бунтівникам. Ще недавно він був забризканий їхньою чорною кров'ю, але зараз — відполірований до блиску, немов його раніше ще не пускали в хід.

— Дозволяю — дав згоду Ассальмір — що ти хочеш сказати? Тільки коротше, у нас мало часу.

— Як ви, думаю, здогадалися, — спокійно сказав інквізитор, — втікачі закрилися в цій таверні не самі. Вони прибилися до лицарів-вигнанців, які мають погану славу... Навіть заскочені зненацька, вони можуть становити для нас істотну загрозу.

— Я знаю, — серйозно відповів Ассальмір, — і тим не менше, у нас є маги, — він обернувся, потім кинув погляд на лучників, які займали балкони двоповерхових житлових будинків, — зоркі лучники, які вистрілять, перш ніж вони встигнуть зачитати свої прокляті заклинання або замахнутися своїми паршивими мечами... Словом — як би вони не були сильні, їх менше, і зараз вони втратили пильність. Більш підходящого моменту для удару, ніж зараз, нам вже не знайти.

— Нехай так — не став заперечувати інквізитор — і все ж, я б на вашому місці був обережнішим... Я чув про одного з них... Андаріуса... Ходять чутки, що не так давно цей лицар самотужки перебив цілий загін одного знаменитого барона-розбійника — злісного Елла. Які, як ви напевно знаєте, складаються не тільки з непотребу, але і з колишніх лицарів, які нині ступили на шлях раубріттерів. Такого супротивника складно переоцінити.

— Грамотне зауваження — змушений був визнати Ассальмір — ну да, досить балаканини... Займи позицію. Діємо за моїм сигналом.

— Як накажете — вклонився інквізитор, що має звання праведного меча в їх ієрархічному ланцюжку.

Як і було задумано, інквізитори оточили лицарів з усіх боків. Тікати їм було нікуди. Тому, вони в будь-якому випадку були б змушені дати бій. Крім того, всі шляхи відступу контролювалися влучними лучниками, виставленими на балконах уздовж усього периметра.

— Шумно якось на дворі, вам не здається? — зніяковів Гаріан.

— Так, я теж чую, — відповів Іосін, — навряд чи щось серйозне... Можливо, проста бійка, або хтось, як і ми, вирішив випити з компанією.

— Хм... — замислилася Лисиця, відставивши кубок — про всяк випадок, тримайте зброю при собі... Незважаючи на наші зусилля, ці краї все ще небезпечні і знаходяться під владою узурпатора.

Лише Андаріус мовчав. Його не покидало погане передчуття. Найчастіше воно його не підводило. А тому, про всяк випадок, він ніколи не розлучався зі своїм мечем і завжди тримав його поруч.

— То що, вип'ємо на честь загиблих? — запитав Едвін.

— Так, — погодилася Лисиця, — мабуть, я скажу... Аллермо і Мелліон були чудовими людьми... Відважними воїнами, з добрим серцем... Вони боролися в першу чергу за те, щоб берегти стражденних і пригноблених... Не тільки в цих краях, але і всюди, де буде потрібно... І як і всі ми, були готові віддати свої життя за це... Що і зробили... Незважаючи на це, нам буде їх дуже не вистачати... В першу чергу, як братів і близьких друзів, а потім вже воїнів і правоохоронців... Тож давайте піднімемо кубки за те, щоб Аміріон прийняв їх у свої розпростерті обійми і знайшов їм місце у своєму царстві, поруч із собою.

— Вип'ємо! — вигукнув Гаріан.

Всі присутні стукнулися кубками. Навіть Софія, яка не любила пиво, зробила кілька ковтків за упокій полеглих лицарів. Втім, вже зовсім скоро відклала кубок убік. Перш ніж хтось із присутніх встиг сказати щось ще, з вулиці долинув голос праведного інквізитора.

— Бунтівники! — кричав він — слухайте сюди! Говорить праведний інквізитор Ассальмір Баунд! Сьогодні ви всі помрете... Я б запропонував вам добровільно здатися, щоб ви покірно прийняли свою долю, і пройшовши допит, були страчені, отримавши по заслугах... Але мені здається, що ви цього не зробите... Що, правду кажучи, мені подобається навіть більше... Я люблю дивитися за тим, як звірі, загнані в пастки, брикаються з останніх сил, в надії вибратися... Але знаєте, що з ними відбувається потім? Їм скручують шиї, швидко і милосердно, щоб ті не мучилися... Якщо здастеся зараз — ваша загибель буде швидкою, це я вам обіцяю. В іншому випадку — я відправлю кожного з вас до майстрів тортур... І перед тим, як вас публічно стратять — ще як слід помучать. Так чи інакше, вирішувати вам.

— Треба ж... — сказав Андаріус — який пихатий індик... Слабоумний фанатик... Як же я їх ненавиджу... Коли ми вийдемо до нього — я скажу йому кілька ласкавих слів... Ти ж не проти, Лисиця?

Та мовчки кивнула.

— Зараза… — скривився Едвін — вони все-таки нас знайшли… Але як? Я ж зняв мітку! Ти сама бачила, Софія!

— Схоже — сказала Лисиця — на тебе наклали особливе заклинання… Є такі мітки, які продовжують випромінювати залишкову енергію, навіть після того, як були зняті… Як я розумію, у тебе саме такий випадок.

— Що за хрінь… — вилаявся Гаріан — ці виродки застали нас зненацька… Що ми будемо робити?

— А що нам ще залишається? — не нервуючи відповів Іосін — ми вийдемо і дамо цим виродкам бій. Нехай навіть при цьому помремо.

— Ніхто більше сьогодні не помре, — стукнула по столу Лисиця, — досить нам смертей... Едвін, Софія, залишайтеся тут, ми самі з ними розберемося.

— Це виключено! — рішуче відповів Едвін, — я втягнув вас у ці неприємності, а значить і мені їх розхлебувати... Я з вами до кінця, яким би не був результат цієї битви.

— Тобі так не терпиться розпрощатися зі своїм життям, ідіоте? — обурилася Софія — ти буквально недавно дивом не розбився після того, як тобі, придурку, вистачило розуму осідлати верхи василіска, щоб усім показати, який ти сміливий... Якщо йдеш ти — я з тобою, але більше я не дозволю тобі даремно ризикувати життям.

— Не треба, Софія! — схвильовано відповів Едвін — я не хочу наражати тебе на таку небезпеку... Краще залишся тут, ми самі розберемося.

— Краще подумай про себе... — відповіла Софія — тобі так і кортить розпрощатися з життям... Одного я тебе точно не залишу.

— Нехай іде — сказав Іосін — чим більше нас — тим краще. У всякому разі, якщо ми не впораємося, живих вони нікого не залишать.

— Правильно! — вигукнув Гаріан — переб'ємо виродків, всіх до останнього... Але кидатися на них на рожен теж не найкращий вихід.

— Невже навіть ти це розумієш? — посміхнувся Йосін — виходить, ще не все втрачено...

— Ой, та пішов ти — не став церемонитися Гаріан.

— Тихіше, хлопці, — сказала Золота Лисиця, — замість того, щоб лаятися, давайте краще обговоримо план.

Гаріан підійшов до вікна, мигцем виглянув за нього і почав перераховувати чисельність інквізиторів, що стояли зовні.

— Так... — оглядався він, — кілька лучників на балконах... Решта прямо перед входом... Мечники і маги... З останніми буде найскладніше.

— Це правда, — сказав Адемарт, — якось бився з цими виродками... З нашого загону тоді вцілів тільки я і ще один наш брат...

— Виходить, — сказав Іосін, — їх потрібно прибрати першими.

— Не думаю, — сказав Гаріан, — найрозумніше буде насамперед позбутися лучників… Інквізитори — це тобі не розбійники і не кістляві придурки, які ледь тримають лук у руках, щоб не розсипатися… Ці своїй справі навчені… Ми навіть пернути не встигнемо, як вони нашпигують нас стрілами.

— Згодна, — кивнула Лисиця, — від лучників позбавляємося в першу чергу... Як тільки ми з тобою, Гаріане, відвернемо їх вогнем у відповідь, — вона обернулася, — наші лицарі негайно вступлять у бій... Софія, дорога, твої сили нам теж знадобляться... Ти ж навчена магії, чи не так?

— Можна і так сказати — відповіла дівчина — примітивна тільки... Я, по суті, крім блискавок, більше нічого чаклувати не вмію.

— Це поки що... — посміхнулася Лисиця — і потім, навіть блискавки це вельми грізна зброя, судячи з того, скільки часу ти провела в бігах, і досі жива... Ну, та неважливо, ближче до справи: відверни магів блискавками. Звичайно, ти їх не вб'єш, але принаймні тимчасово виведеш з ладу, паралізуючи їх.

— Добре, — впевнено відповіла Софія, — із задоволенням підсмажу виродків, які полюють на мій народ...

— Що мені робити? — запитав Едвін.

— Я б порадила тобі не йти на рожен... — сказала Лисиця — але знаю, що ти мене не послухаєш... У такому випадку, йди в бій разом з Андаріусом та іншими... Намагайся триматися якомога ближче до них... І в жодному разі не героїзуй, зрозумів? Інквізитори набагато розумніші і спритніші, ніж той василіск, якого ти нещодавно осідлав... Вони закуті в лати, тож намагайся колоти їх у вразливі місця... Навіть якщо ти їх при цьому не вб'єш — істотно полегшиш завдання іншим лицарям... Ти зрозумів?

— Звичайно, пані магістр — кивнув Едвін.

— Гаразд, панове — серйозно промовив Андаріус — розмови розмовами, але настав час тиснути фанатиків. Давайте обробимо їх так, що вони ніколи не забудуть.

— Згоден! — підтримав Гаріан.

Лицарі та інші члени загону покинули таверну, вийшовши на вулицю, і відразу ж потрапили в оточення мечівників-інквізиторів, на чолі яких стояв Ассальмір Баунд, який здобув не найкращу славу серед тих, кого самі інквізитори називали смутниками. Озирнувшись, члени загону побачили, що з балконів сусідніх будинків у них вже ціляться лучники, готові випустити шквал стріл у будь-яку секунду.

— Треба ж… — посміхнувся Ассальмір — набрід все-таки наважився вийти назовні… Зізнаюся, мені здавалося, що ви і далі вважатимете за краще сидіти в цій дірі, забившись в кут, як сміттєві щури… Ви постанете перед вищим судом, на славу Адарія Істинного… Чи є у вас що сказати наостанок?

— Ти дуже любиш базікати, — сказав Андаріус, — ви, фанатики, дуже самовпевнені, думаєте, що ваш вошивий Бог дорожить вами, що навіть померши — вам буде віддано по заслугах... Але правда така — що Адарій Істинний — всього лише вискочка, який не полюбив рід чорнокровок, а всіх незгодних — оголосив смутниками... Ви лише його слухняна худоба, не більше.

— Як ти смієш, виродку! — вигукнув Ассальмір — зізнаюся... Досі у мене було бажання погратися з вами... Але після тих брудних і брехливих слів, що вийшли з твого смердючого рота — мабуть, швидкою смертю ви у мене не обійдетеся... Будете мучитися і благати, щоб вам дозволили здохнути... Вбити їх!!! — вирвалося з вуст інквізитора. Тут же лучники натягнули стріли в свої луки і, натягнувши тятиви, пустили залп у бік лицарів. Частина стріл врізалася в землю, оскільки багатьом вдалося ухилитися. Що не скажеш про Гаріана — на жаль, він не встиг вчасно зреагувати, і одна зі стріл інквізиторів влетіла прямо йому в плече, проткнувши його і паралізувавши плечовий нерв. Через це лучнику довелося упустити свій лук. Він болісно застогнав, позадкував і, притиснувшись до стіни таверни, припав до землі. Це побачила Золота Лисиця, і вибивши двері ногою навстіж, відразу підбігла до Гаріана і відтягнула його всередину.

— Ти як, у порядку? — стурбовано запитала вона.

— Ах... Жити буду... — хрипів зубами Гаріан — але, боюся, я вибув з ладу...

— Нічого! — вигукнула жінка — ми впораємося... Ти нам набагато важливіший живим і слабким фізично, ніж сміливим, але мертвим... Сиди тут і бережи сили... Зрозумів?

— Так, пані Ельвіра... — чітко промовив Гаріан, крізь біль. Лисиця одразу вийшла назад на вулицю, дістала кілька стріл зі свого сагайдака і помістила їх у лук, легко і ніжно натягнувши тятиву, подібно до струн арфи. Обидві стріли пронизали повітря, і наблизившись до інквізиторів — одна пронизала шию інквізитору, а інша влетіла прямо в груди, через що той ошелешився і впав, тимчасово вибувши з ладу, одночасно з цим стікаючи кров'ю. Однак повернемося до того, що відбувалося безпосередньо в межах території таверни. Лицарі та інквізитори зійшлися в бою. Вони замахувалися своїми мечами, завдавали рубаючих, колючих, розмашистих ударів і нітрохи не поступалися один одному в силі. Здається, обидві сторони зустріли гідних суперників. Праведний інквізитор Ассальмір в цей час перебував за спинами своїх вірних інквізиторів. Він не був з боязких, навпаки — завжди рвався в бій, але зараз йому було краще перебувати в ролі глядача, спостерігати за емоціями лицарів, як ті будуть битися на межі своїх сил і повільно вмирати. У всякому разі, думка про це тішила його ненаситний розум. Маги, які перебували на лівому фланзі, вирішили втрутитися в битву. Змахнувши руками, вони зачитали заклинання, і з їхніх долонь вийшли сяючі вогняні спалахи, які полетіли прямо в бік лицарів. Стикнувшись із землею, вони видали вибух і відкинули воїнів, що перебували на передовій лінії. Впали всі, крім Андаріуса. Він особисто тримав оборону, продовжуючи розмахувати своїм мечем, як ні в чому не бувало. З двох боків до нього підійшли інквізитори і, замахнувшись мечами, одночасно вдарили по ньому. Він відскочив, парирував кожну вихідну атаку своїм півтораметровим мечем і різко контратакував, проткнувши одному інквізитору плече, через що той ошелешився і позадкував, намагаючись змінити траєкторію нападу. У цей час другий інквізитор рубав мечем по вертикалі, Андаріус різко заблокував атаку інквізитора, вдарив ногою йому в коліно, і коли той здригнувся, різким і в той же час гладким ударом по горизонталі перерізав йому шию. У цей момент інквізитор упустив меч на землю і схопився за горло. Його рухи були хаотичними, він йшов, не розбираючи дороги, а кров у цей час продовжувала окроплювати кам'яні плити. Він пройшов зовсім недовго — незабаром впав на коліна і, перш ніж померти від великої крововтрати, задихнувся. Його тіло, закуте в лати, гучно впало на землю. Подібне видовище здивувало всіх інквізиторів, що залишилися, і навіть трохи налякало. Але їхня віра в свого Бога була набагато сильнішою за інстинктивні почуття, і тому вони мали намір продовжувати бій, навіть якщо результат цієї сутички був би не на їхню користь. А тому, вони продовжили напад. Йосін і Адемарт, які впали на землю під час вибуху, спробували піднятися назад на ноги. Софія і Едвін, які знаходилися поруч з ними, допомогли їм це зробити. Варто було їм тільки повернутися назад на свої дві ноги, з бойовим кличем на устах — вони кинулися в бій. До них назустріч вийшло чотири інквізитори. Адемарт, тримаючи в руках свою сокиру, замахнувся нею щосили і зробив кругову атаку. Троє інквізиторів встигли ухилитися, одному пощастило набагато менше — лезо сокири зривало його голову з плечей, і та плюхнулася прямо на землю. Тіло, ніби не відразу усвідомивши, що щойно втратило щось важливе, ще продовжувало стояти кілька секунд, а потім впало на кам'яні плити. Інквізитори розлютилися не на жарт. Вони не звикли програвати. Один з них кинувся в бік Адемарта і завдав йому кругову атаку. Відважний лицар заблокував удар рукояткою, виставивши її по діагоналі. Але виявилося, що це була пастка. Другий інквізитор зайшов з правого флангу і вдарив його в бік. Адемарт згорнувся, позадкував, а перший інквізитор в цей час замахнувся мечем, вклавши при цьому всю силу в удар — лезо пронизало нагрудник Адемарта, пробивши легені, і той, упустивши свою вірну зброю — різко впав на землю, задихаючись. Інквізитори не стали спостерігати за тим, як він мучиться. Не з милосердя, звичайно ж, а з бажання перерізати всіх ворогів до єдиного, не залишаючи їм ні найменшого шансу. Інквізитор у закритому шоломі підійшов до Адемарта, що стікав кров'ю, і встромив вістря свого меча прямо йому в шию. Той помер майже миттєво, встигнувши наостанок видихнути лише тихий болісний стогін.

— Адемарт! — крикнув Іосін — ви заплатите мені за нього, виродки!

— Софія! — вигукнув Едвін — ми повинні взяти на себе магів... Інакше хлопці не впораються!

— Агрх! Давай спробуємо! — погодилася та — вони зайшли з лівого флангу, поки маги в цей час готувалися завдати ще один нищівний удар своєю приголомшливою магією. Софія відразу ж зачитала заклинання, виставила обидві руки, і з них спалахнули два спалахи блискавки, які загорілися біло-синім кольором і пронизали інквізиторів. Ті відлетіли вбік. Їх пропікала сильний, всеосяжний біль, який не дозволяв їм навіть поворухнутися. Втім, раніше їм вже доводилося відчувати подібне, завдяки досвіду, і тому зовсім скоро вони мали оговтатися. Щоб повалити магів такого рівня, було необхідно докласти більше зусиль.

Золота Лисиця в цей час продовжувала обстрілювати лучників, які займали позиції на балконах. Ті не встигали навіть висовуватися — як у них відразу влітала стріла, перекидаючи їхні тіла через перила і валяючи на землю з висоти другого поверху.

Повернемося до Йосіна і Андаріуса. Вони перебували по різні боки битви, але билися майже в такт. Йосін зробив розмашисту атаку своїм мечем, намагаючись не підпускати супротивників ближче. Адже він розумів, що якщо тим вдасться взяти його в оточення — він відразу помре. Один з інквізиторів, особливо нетерплячий, зробив різкий випад вперед, виставивши при цьому клинок у напрямку шиї Йосіна, і спробував її проколоти. Удар був відразу парирований, лицар відразу контратакував, вдаривши по мечу інквізитора і рубанувши по горизонталі. Інквізитор ухилився, вдарив Йосіна кулаком в щелепу, через що у того аж задзвеніло у вухах, після чого вдарив ногою йому в коліно, змушуючи втратити рівновагу. Незважаючи на те, що Йосін похитнувся, він зумів втриматися на ногах.

Впавши в лють, він кинув свій меч і накинувся на інквізитора, атакуючи його кулаками в різні частини тіла. Він бив його по животу, потім в обличчя. Наступний удар вибив інквізитору кілька зубів. Йосін схопив супротивника за шию і задушив. Той спробував вирватися, перехопити ініціативу в бою на себе. На секунду йому це навіть вдалося. Він ще раз атакував Йосіна в ногу, той здригнувся, впав, але потягнув за собою інквізитора. Лицар намацав клинок, що лежав поблизу, і як тільки взяв його в руки, спробував перерізати шию інквізитору. Той утримував лезо з усіх сил. Сили суперників були рівні. Результат сутички міг вирішити що завгодно. Лежачий на землі інквізитор вдарив Йосіна по забралу своєю латною рукавичкою кілька разів, через що то погнулося.

Лицар різко підняв забрало, щоб краще бачити, продовжуючи направляти вістря клинка прямо в шию інквізитора. Той утримував його з усіх сил. Тоді Йосін вдарив ворога в живіт кілька разів, і поки той намагався прийти до тями і збагнути, що йому робити далі, всадив вістря клинка прямо йому в шию. Кров бризнула, немов кривавий фонтан, забруднивши при цьому обличчя Йосіна. Кілька крапель навіть потрапило йому в рот, через що той сплюнув на землю. Спостерігаючи за тим, як щойно впав його товариш — на зустріч до Йосіна висунувся ще один інквізитор. Він був набагато сильніший за всіх інших. Можна сказати, був другим за силою в загоні після славетного Ассальміра Баунда. Його прозвали тихою смертю смутників, а ще опалюючим променем Адарія — і Ім'я йому було Телліранд Вейн. Саме з таким противником мав битися вже знесилений Йосін. Результат подальшої сутички міг з легкістю закінчитися не на його користь.