Принц-вигнанець. Том I: Право Істини

А це означало дно — наближалася повна темрява, поєднана з нестерпним холодом, який сміливо можна було назвати мерзлим, всепоглинаючим пеклом. Едвін не поспішав замерзати, а тому продовжив свій шлях вгору, з кожною секундою наближаючись до заповітного піку Білої Гори і Істини, яку він мав там зустріти. Через кілька годин стемніло. Едвін розклав невеликий привал, в оточенні ялин, засипаних снігом. Діставши всі необхідні ресурси, він розпалив багаття. Сидячи біля нього, він повільно зігрівався. Як і очікувалося, з темрявою прийшов невблаганний холод, а крім нього — дув сильний вітер. Едвін накрив голову капюшоном. Його щоки в цей момент набули червоно-рожевого відтінку, в якійсь мірі, в цей момент, його обличчя нагадувало розпечений шматок металу. Молодий принц розумів, що сховатися в цих мерзлих скелях йому ніде, і що потрібно продовжувати шлях, будь-що-будь. Загасивши багаття і розтерши як слід долоні, він покинув межі свого тимчасового привалу і продовжив підніматися по горі. Минали години. Вітер дув неспокійно, немов гора всіма силами намагалася прогнати претендента. Або, можливо, вона так випробовувала його силу волі? Хто знає. Так чи інакше, Едвін мав намір продовжувати шлях. Піднявшись ще вище, Едвін перебував на висоті кілька тисяч кроків від землі. Навіть у ясну погоду багато місцевих обрисів губилися, що вже говорити про хуртовину, яка застала молодого претендента. Принц переміщався від одного маячка до іншого. Іноді втрачав їх з виду і намотував кола. Але завжди повертався на потрібний шлях.

— Давай, Едвін! — вигукнув він про себе — я відчуваю, що залишилося зовсім недовго... Буде зовсім безглуздо, якщо ми загинемо ось так, дійшовши практично до самого кінця... Треба знайти притулок, а то я помру від холоду...

Минула всього година, як Едвін помітив на горизонті світлу печеру. Судячи з усього, це і була та сама печера зі світловими кристалами, про які не так давно розповідав покійний батько Едвіна — Едмунд.

— Це вона! — вигукнув Едвін — зараза, я вже почав думати, що знову намотую кола... Не можу повірити... Я так близько... — його живіт сильно заурчав. Однак він розумів, що запаси їжі потрібно економити, і цієї їжі, яка була прямо у нього в сумці, ще має вистачити на дорогу назад. Інакше це була б легенда про дуже сміливого, але дурного претендента, який пройшов випробування Істини, але звалився від холоду і голоду, навіки залишившись лежати на просторах великої Білої Гори. Але давайте не відволікатися.

Пройшовши кілька сотень кроків, Едвін постав перед сяючою печерою. Недовго думаючи, він кинувся тоді, в надії зігрітися. Ніякі кристали його в цей момент не хвилювали. Першочергове завдання було просте — вижити. За будь-яку ціну. Нехай навіть для цього доведеться чіплятися зубами за скелі, їсти сиру дичину, кусати лікті від голоду. Він забіг всередину, немов бездомний, який провів десятки років на вулиці, і йому нарешті надали постійне місце для ночівлі, де він може добре відпочити, перекусити і виспатися. Саме таким місцем для Едвіна стала ця, незвичайна печера. Всередині неї знаходилися десятки довгих кристалів, які стирчали з підлоги, стелі, кам'яних стін. І що було примітно — навколо не було ні душі. Ніхто не мешкав у цій печері. Було занадто високо. Занадто холодно. Занадто небезпечно, щоб тут можна було перебувати без наслідків і ризику для власного життя. Едвін струсив з себе весь сніг, стоптав його з шкіряних чобіт, і дійшовши до краю печери, куди холодне повітря з вулиці доходило найменше — він розклав невелике багаття. Деревини і гілок у нього було небагато. Її вистачило б лише на ще один привал, не більше. Погрівшись як слід біля багаття, перекусивши і випивши, Едвін присів. Задумався над тим, що чекає на нього на вершині. Що він буде говорити, коли постане перед вартовим Білої Гори? Його мучило безліч думок в цей момент. А що раптом Істина вважатиме його слова брехливими, і він розчиниться в повітрі, а пам'ять про нього буде стерта навіки, немов цієї людини навіть не існувало. Все це було написано в тій самій книзі, яку він читав перед від'їздом. Вона, як і раніше, припадала пилом у його сумці. Чесно кажучи, хлопець серйозно думав про те, щоб кинути її в полум'я для розпалювання, бо вона здавалася йому надто марною. Але потім. Подумавши, він вирішив її дістати, і відкривши, почав перегортати сторінки, одну за одною. Врешті-решт він натрапив на цікавий підзаголовок розділу «Зустріч з Істиною». У цьому великому розділі було сказано, що Істину, як не дивно, можна привернути чесністю. Їй не важливо, в що одягнена людина, як вона виглядає. Бідний вона, багатий купець, дворянин, або навіть король. Для неї все це не має значення. Ще там було сказано, що чим менше людина говорить і більше слухає — тим сильніше вона звучить в очах Істини. Проте ці поради не були універсальним правилом. Той, Хто Збиває Спесь, міг керуватися чим завгодно, адже йому не були писані закони. Ні людські, ні Божественні. А це означає — одне невірне слово, фальш — і Едвін розчинився б у повітрі, як піщинка. Йому було страшно. Його руки і тіло тремтіли не тільки від холоду, але і від сильного страху. Він боявся, що Той, Хто Збиває Зарозумілість, визнає його негідним. Що все його життя виявиться марним. Втім, була і надія, і мимохідь промайнула одна-єдина думка, яку Едвін майже не помітив: «Все вийде. Повинно вийти». Він не став спати. Занадто небезпечно в такому місці, де потенційно можуть мешкати духи Білої Гори. Відійшовши від багаття, обкладене камінням, він підійшов до одного з гірських сяючих кристалів і, діставши меч, різко рубав вниз. Кристал відлетів убік, дзвінко плюхнувшись на землю, проте при цьому майже повністю вцілів. Едвін сунув меч у піхви, нахилився і підібрав кристал у руки, уважно його оглядаючи. Той був жовто-білим. І як тільки Едвін взяв його в руки, його сяйво злегка згасло, немов відреагувало на його присутність. Проте кристал був готовий відбити будь-яку загрозу, яка чекала на нього попереду. Зібравшись із духом і даючи собі повний звіт про те, що вийшовши з печери на вулицю в таку хуртовину — він може загинути, він не зволікав. Йому не терпілося закінчити це якомога швидше. Яким би не був результат. Єдина думка, яка мучила його душу — це думка про Софію, яка буде розбита зсередини, якщо Едвін загине.

— Цього не буде... — промовив він про себе — стиснувши кулак вільної руки, він покинув печеру, вийшовши на вулицю. Кристал освітлював йому дорогу, немов вів його в потрібному напрямку. Едвін пересувався від одного кам'яного маяка до іншого. Вершина гори була зовсім близько. Всі мости спалені. В один момент, його ноги немов самі почали вести його в потрібному напрямку. Вони були легкі, немов пір'їнка, яка могла віднести куди завгодно, але яка наполегливо летіла на зустріч своїй долі. Він протоптував дорогу, залишаючи сліди на снігу, які моментально заметало сильним вітром. Його неодноразово відвідували думки про те, що він ось-ось впаде, але він тримався, попри все. Раптом Едвін щось відчув. Або, можливо, йому здалося, але за ним ніби хтось стежив. Він йшов десь годину, в цей момент, не думаючи ні про що, крім Софії. Її усміхнене обличчя єдине, що супроводжувало його на шляху. Раптово, Едвін став бачити миготіння вогників попереду. Підійшовши ближче, він побачив, що це зовсім не вогні. А духи чоловіків і жінок, різного віку.

— Хтооо йдеее — промовив один з духів, у вигляді чорноволосого, широкоплечого чоловіка, одягненого в кольчугу і хутряний плащ — що шукає на вершині Білої Гори?

— А ти хто ще такий? — насторожився Едвін.

— Твоя смерть... — холодно відповів дух, так, що принцу стало аж не по собі.

— Не дочекаєшся — рішуче відповів Едвін — я зайшов занадто далеко, щоб так дурно загинути. Пропустіть мене, і ми спокійно розійдемося, немає сенсу вступати в безглузду битву.

— Занадто багато базікаєш, — відповів дух наперекір, — смерть!!! — крикнув він. У цей час, крім нього, з'явилося ще кілька десятків духів зі сталевими мечами. Це були воїни, шукачі пригод, лицарі, вбивці і розбійники — всі вони в рівній мірі претендували на престол, але були відкинуті вищим верховним судом Істини, змушені провести на Білій Горі до кінця існування Світу.

Незважаючи на те, що духів було набагато більше — молодий спадкоємець не злякався, він лише сильніше випрямив руку, в долоні якої з усіх сил стискав кристал. Здавалося, він ніби прилип до нього. Хоча, можливо, це все наслідки сильного холоду — хто знає. Першим виступив дух воїна, який одного разу вже намагався підкорити пік Білої Гори, як і Едвін. Він пройшов через безліч битв, був свідком безлічі смертей свого народу, і його обранцем. Він користувався любов'ю і повагою, проте заволодіти владою хотів виключно для себе, а не для того, щоб позбавити своїх людей від страждань. За що і був відкинутий Істиною. Нині його дух просочився злобою і ненавистю. Ці дві речі єдині, які нагадували в ньому колишню людину. Все інше ж — зникло без сліду, як вода в висихаючій копальні.

— Ну, чого чекаєте, придурки? — не стримувався у виразах Едвін — налітайте! Якщо хочете скуштувати кристал.

Втім, духи прекрасно розуміли, чим загрожує їм зближення з кристалом, а тому не поспішали нападати на Едвіна, лише мовчки спостерігаючи. Дух же воїна дивився так, ніби знав більше, ніж інші. Не чекаючи дій духів, Едвін наважився зробити перший крок назустріч їм. Потім другий і третій, не помітивши, як ноги тягнули його в потрібному напрямку. Він пройшов крізь привидів, як крізь імлу, ті мовчки розступалися, боячись бути розсипаними в прах. Він минув уступ і вийшов на стежку. Попереду на нього чекав останній широкий підйом, який вів на самий верх — плато, де за легендою, стояв той самий страж, а в лещатах гори містився меч, гідний справжнього спадкоємця престолу. Однак, щоб туди піднятися — перш за все було необхідно уникнути небажаної уваги духів, які із задоволенням скористалися б будь-якою помилкою принца, щоб вразити його своїми мечами, подібно кавалерії, що наздоганяє воїнів, які тікають з поля бою.

Перш ніж Едвін вирішив, що йому потрібно робити — несподівано пролунав звук — це був сніжний ком, який з шаленою швидкістю летів прямо до нього назустріч. Недовго думаючи, Едвін зробив перекат вправо, ухилившись від удару долі. Виявилося, що це була пастка, адже в цей самий момент — прямо перед ним з'явився дух того самого воїна, який, змахнувши мечем, рубав його по горизонталі, зачепивши його груди. На щастя, удар меча пом'якшив гамбезон, який весь цей час був на Едвіні. Проте, поріз все ж був, хоч і не надто глибокий. З нього стікала кров. На щастя для Едвіна, кровотеча була уповільнена через сильні холоди, а значить, менше ризику померти від крововтрати. Від сильного удару меча духа Едвін впав на землю, стискаючи в руках кристал. Дух знову підняв клинок до неба і обрушив його на принца — той, з усією доступною йому силою, блокував удар, і меч духа запалав яскравим полум'ям. Втім, через деякий час згас, а дух раптово зник, боячись своєї смерті. У цей час, всі інші духи, немов зграя кровожерливих бродячих псів кинулися на зустріч до Едвіна, і стали атакувати його з різних боків. Едвін підхопився, взяв кристал в обидві руки, і розмахував ним в різні боки, відганяючи нечисть. Один з духів — жінка-воїн, зробила по ньому серію рубаючих і колючих атак. Вістря і лезо меча раз у раз проходили поруч з грудною артерією, або гортанню Едвіна — він буквально висів на волосині від смерті, але завжди ухилявся, сам не розуміючи, як йому це вдається. Здається, в той момент в ньому прокинулися звірячі інстинкти. Подібно до загнаного лева, оточеного зграєю шакалів, він бився на межі своїх сил. Не тікаючи, не метушившись, лише твердо стоячи на своєму, з явною думкою — якщо помру, то на своїх умовах. Жінка знову рубанула мечем, і цей удар став для неї фатальним, адже Едвін тут же контратакував, всадивши кристал їй у шию. Та позадкувала, поглянула на свої руки, які знову стали живими, в останню мить перед смертю вона усвідомила, що знову може відчувати, і відчувала вона лише смуток, і нестерпну гіркоту, відчувати, як вітер щипає обличчя, і як холод змушує її тіло здригатися, усвідомлювати — як багато вона втратила, і що нічого вже не повернути. І в кінцевому підсумку — змиритися, що так само, як швидко прийшло життя, так само швидко воно тепер згасло. Її тіло засяяло яскравим жовтим полум'ям, вона впала на коліна, упустивши меч, і розправивши руки, подібно до крил орла — згоріла дотла, і перетворившись на прах, розвіялася по вітру, звільнившись від пут прокляття, накладеного тутешнім вартовим. Всі інші духи застигли в подиві. Вони дуже давно бачили щось подібне. Але, незабаром відійшовши від подиву, продовжили спроби вбити Едвіна, з ще більшою злістю і ретельністю. А він продовжував захищатися, як і личить воїну, як і личить тому, хто хоче стати гідним правителем для свого народу. Другим атакував той самий воїн — він робив швидкі, зосереджені атаки. Вони не були такими швидкими, як у той момент, коли його атакував дух войовниці, але були дуже точними, через що Едвіну доводилося бути надмірно обережним. Дух рубав мечем по горизонталі, його лезо відбивалося в очах Едвіна. Той миттєво ухилився, пригнувся і, прослизнувши повз оборону духа, вдарив по ньому в тил своїм кристалом, пронизуючи груди наскрізь. Дух воїна закричав так голосно, що здавалося, ніби здригнулася сама гора через його неймовірний крик. Він обернувся, завдав кілька ударів по Едвіну, але той парирував кожен з них. Скориставшись люттю, яка затуманила розум духа, Едвін ще раз пронизав його кристалом. У кінцевому підсумку, воїну все ж не вдалося втриматися. Він позадкував, впав на коліна і раптом виявив — він живий, справжній. Він подивився в очі Едвіну, в них немов читалося вибачення. І не тільки перед ним, а й перед самим собою, за все, що він створив. Він, подібно до минулого духу, загорівся яскраво-жовтим полум'ям. Але тут сталося несподіване — вогонь ще яскравіше спалахнув, огорнувши все навколо найсильнішою сяючою аурою, ніби самі сили світла втрутилися в те, що відбувалося. Воїн спалахнув ще кілька разів, а потім згорів, перетворившись на жменьку попелу, яка змішалася зі снігом і вітром. Відразу ж після цього кристал у руці Едвіна яскраво засяяв, і тут же згас, розбившись на друзки. Духи, що оточували його, застигли як вкопані, і незабаром зникли, разом зі своїм ватажком. Едвін важко віддихався, досі не міг повірити в те, що відбувається. Маленькі осколки кристала теж згоріли, змушуючи сніг біля ніг танути. Все закінчилося. Едвін притулив руку до рани на грудях, з якої як і раніше текла кров — але він стільки всього пережив за ці дні, що здавалося, це його навіть не турбувало. Поглянувши на самий верх — він почав підійматися в напрямку вершини, до якої залишалося всього кілька сотень кроків.

Мабуть, дорога, що залишилася, була найважчою, незважаючи на те, що Едвін вже подолав більшу частину шляху, бився з вовками, привидами і найпервіснішою стихією природи — остання частина шляху далася йому непосильно важко. Не стільки фізично, скільки морально. Можна сказати, ось-ось він мав відкрити завісу Істини, постати перед нею, завершити свій довгий і тернистий шлях. Але він розумів, що це ще не кінець, а підступ до кордону, проходячи який він ризикує загинути в будь-який момент.