Принц-вигнанець. Том I: Право Істини

— На жаль, цей виродку правий... — важко зітхнув магістр. — Робберн, швидше за все, вже переміг.

— Про що ти говориш, старий? — обурився Родвін, встромивши меч у піхви. — До речі, ваша допомога була якраз вчасно... Дякую...

— Послухай, що я тобі скажу, — не зважаючи на слова подяки, продовжив Еміріан. Він впритул підійшов до Родвіна і не зводив з нього погляду. Елліан у цей час стояв поруч зі своїм товаришем, склавши руки. Частина гвардійців перераховувала втрати, інша намагалася віддихатися і повірити в себе. Ніхто з них не міг повірити, що їм вдалося втримати оборону замку, хоча не виключено, що тимчасово.

— Сюди рухаються легіони Ларіанської Імперії, — сказав Еміріан, з важким серцем повідомивши капітана про неминучу загрозу з півдня. — Проклятий «Великий» герцог Робберн змовився з ними. Вони виступлять гарантом його влади. Натомість він здає Країну на милість загарбникам. Поки ми будемо намагатися вбити його і його людей, придушити державний переворот...

— Ларіанські солдати вже на повну підступатимуть до Столиці, — з тихим жахом і відчаєм промовив капітан. — Доведеться кинути всі сили на захист рідної Країни... Тільки-но люди відійшли від однієї війни, як уже почнеться наступна...

— Так, — відповів Еміріан. — Тому, так чи інакше, Робберн переміг. Армія Уайтленда, її кавалерія Білої Лілії, лучники Ріндера, майстри мечів — не зможуть відгукнутися на мій заклик і допомогти скинути нечестивця, який набрався нахабства захопити владу в цій прекрасній, але знівеченій від багатьох тягот Країні. А значить, це зможуть зробити тільки мої лицарі.

— І мої люди, — відповів Родвін, вдаривши себе кулаком по латному нагруднику з королівським гравіюванням. — Можеш бути впевнений, ми будемо битися до останнього подиху.

— Ні, — заперечно похитав головою магістр. — Ти одна з небагатьох надій, що залишилася у цього народу. Твоє ім'я стало нарицальним. Вірний капітан, який пройшов через війну, невтомно служив своєму королю і готовий померти за нього і свої ідеали... Ідеальний кандидат на роль людини, яка зможе підтримувати вогонь у серцях людей, навіть якщо Робберн прийде до влади.

— Про що ти говориш, Еміріан? — обурився Родвін. — Пропонуєш мені залягти на дно і просто спостерігати, як ви розправляєтеся з мерзенним і брехливим виродком? Від усього цього метушні тебе не повідомили про головне — королева і спадкоємець зникли! Це повинно турбувати нас зараз найсильніше! Без них немає ніякого майбутнього в Уайтленді, розумієш?! Ні! — кипів від злості, вигукнув капітан. Через це гвардійці та лицарі, що стояли поруч, почали озиратися на нього.

— Королева зникла? — обурився Еміріан. — Що значить, чорт забирай, зникла?!

— Ось що значить! — стиснув кулаки від злості Родвін. — Поки ми охороняли її покої, кілька вбивць проникли до неї через потаємні ходи і спробували вбити її і дитину! Від неминучої трагедії її щось врятувало... Обох вбивць було знайдено в її покоях, а її сліди вели до потаємних ходів. Виходить, що вона кудись втекла... Напевно, її хтось супроводжував. І малюк Едвін теж з ними.

— Це виключено... — відвів погляд Еміріан, немов знав щось, чого не знав сам капітан.

— Викладай! — нетерпляче відповів Родвін. — Ти напевно щось знаєш, старий, і приховуєш.

— Майте повагу, — вигукнув Еміріан. — Королева тобі про це не сказала? Едвін уже зовсім далеко звідси... Вона доручила його безпеку відданому раднику загиблого короля Едмунда. Швидше за все, він покинув замок сьогодні ж через потаємні ходи.

— Що?! — дивувався капітан. — Звідки ти про це знаєш? Ви що, там всі змовилися... Ренуард, ти... Хто ще був посвячений у план?

— Неважливо, — відмахнувся Еміріан. — Важливо те, що королева зникла! І я, верховний магістр, дізнаюся про це прямо зараз. Вона може бути в великій біді, і її потрібно знайти... З чого ти взагалі вирішив, що вона пішла разом з кимось, хто її врятував? Можливо, у виродків Робберна був наказ доставити її живою!

— Я про це не думав... — зніяковів Родвін. — Чорт... Що ж нам робити?

— Тобі — нічого, — відповів Еміріан. — Бери залишки своїх людей і вирушайте в безпечне місце. Як варіант — притулок надії в передмістях Столиці. Головне: не погуби себе і своїх людей даремно, Родвін.

Цей переломний момент став початком нової епохи. Лицарі Святого Ламіріуса, а також гвардійці Родвіна покинули межі замку. Їхні дороги розійшлися.

Оцінивши всі ризики і прислухавшись до слів верховного магістра, капітан гвардії дійшов висновку, що їх втручання дійсно не вплине на результат подій. Ларіанська Імперія вже на повну рухалася в бік Столиці, а значить гріла облога, яка швидше за все закінчилася б поразкою через хитке політичне становище.

Це був один з тих небагатьох моментів, коли Родвін не рвався в бій. Стоячи перед кількома десятками вцілілих гвардійців, він розумів, що на ньому лежить велика відповідальність. Була чимала ймовірність, що Робберн захопить трон силою. Але навіть убивши його — це нічого б не змінило.

Проте, у лицарів Святого Ламіріуса не було вибору. Вони поклялися захищати Країну, служити вірою і правдою своєму Богу до останнього подиху, а це означає, що, незважаючи на все проти, вони все одно спробували б дати гідний опір великому герцогу. Надії на перемогу не було. Тільки віра в святість місії.

У Столиці вибухнули заворушення. Вулиці і площі були залиті кров'ю. Лицарі билися хоробро і забрали за собою багато сотень людей Робберна, навіть перебуваючи в меншій кількості. Більшість з них загинула, а решта втекла, щоб приєднатися до загонів, що перебували в Притулку Надії — тимчасовому житлі лицарів, яке незабаром стало для них повноцінним домом замість орденського храму, де вони раніше оселилися.

Там же верховний магістр Еміріан зустрів свою долю і загинув — прямо на головній міській площі, борючись на благо своєї Країни до останнього подиху.

Свою місію Родвін усвідомив зовсім скоро. Після декількох тижнів виснажливої облоги Столиці стіни тієї впали, ларіанські війська повністю тут влаштувалися. Вони підкорили під себе кожен шматок землі в місті і за його межами.

А Робберн, що стояв у білих шатах і короні в оточенні кількох сотень своїх людей, зустрів імперців з розпростертими обіймами. Домовившись з імператорськими послами, вони дійшли згоди: Робберн стає одноосібним і повноправним правителем Уайтленда у зв'язку з кризою, що склалася.

Куди поділася королева — ніхто так і не знав. Незабаром орден Святого Ламіріуса був розформований указом нинішнього короля Робберна, і відтепер вони стали називатися лицарями-відступниками.

Тепер на них лежить інша, не менш важлива місія — боротися з тиранією узурпатора, гнобленням, чудовиськами, які незабаром після смерті Едмунда знову заполонили простори Білої Країни. І робити все, щоб Робберн і його прихильники отримали по заслугах, а Уайтленд знову став вільною, гордою і прогресивною державою, як і раніше.

Цією ж метою поставив собі Родвін. Він багато думав про слова Едмунда, сказані йому напередодні смерті: що той — гордий вовк серед змій. І дійшов висновку, що не варто опускати руки, а потрібно об'єднати під своїм керівництвом інших членів зграї. Боротьба тільки починалася.

Він сформував повстанську організацію, яку так і назвав «Горді Вовки». Тепер їхні ряди складаються з колишніх королівських гвардійців і добровольців, готових боротися проти тиранії і гноблення.

До речі, про це. З приходом імперців до влади життя людей стало в рази гірше. А найгірше дісталося народу чорнокровок. Їх оголосили поза законом, переслідували з метою заточити в трудові табори. Тих же, хто не підкорявся, чекало тільки одне — смерть.

А що ж з Едвіном, запитаєте ви? З самого початку саме до нього вели всі нитки, які вилися в цій історії досі. Саме від нього залежала вся подальша доля Країни. Ренуард дотримав клятви і став прийомним батьком для хлопчика, забравши його на самий край Держави, в містечко під назвою Райнсдорф, де мав намір виростити як власного сина і вберегти від будь-якої біди.

Добравшись до містечка, через кілька тижнів, на дворі йшов проливний дощ. Він і його супутник промокли до нитки. Ренуард, як і раніше, міцно притискав до грудей хлопчика, закутавши його в вовняні обмотки, щоб той не промок.

— На цьому наші шляхи розходяться, — сказав чоловік, який весь цей час супроводжував його. — Ти відвалив чимало золота за те, щоб я супроводжував тебе до цієї діри.

Він озирнувся, бачачи навколо себе абсолютно нічим не примітне містечко, що складалося з багатьох хатин, в яких сиділи місцеві жителі, сховавшись від негоди. У містечку була в а центральна площа, де вдень було повно народу, а зараз справжній пустир, без єдиної душі. Поруч знаходилися трактир, в'язниця та інші будівлі.

— Дякую за допомогу, — кивнув Ренуард, схований під капюшоном. — Це був довгий шлях... І, правду кажучи, я ніколи не думав, що мені знову доведеться повернутися до свого рідного містечка... А тим більше з єдиним вцілілим спадкоємцем великого королівського роду.

— Ти вже його бережи, — сказав чоловік у чорній мантії з довгими піхвами на поясі, в яких висів меч. — Якщо Робберн прийде до влади, він напевно призначить за голову цього малюка солідну нагороду... Але не бійся... Я людина честі, — сказав він, посміхнувшись. — Я не буду вас видавати. Які б гроші мені за це не обіцяли. Все-таки, навіть у найманців повинні бути свої принципи... — завершив він.

— Інакше я не став би, — твердо сказав Ренуард, — довіряти таку відповідальну справу тобі... Ти зробив добру службу, пане Іміріан, — з повагою продовжував він. — Удачі на твоєму шляху.

— І тобі, Ренуард, — кивнув той у відповідь. — Сподіваюся, ви з братом все-таки зможете прийти до примирення... Тим більше у вас є привід.

— І я... — тихо відповів Ренуард.

Найманець струснув поводами, розвернув коня, а потім поїхав подалі, якнайдалі від містечка. Сам же Ренуард опинився на порозі простої хатини з немовлям на руках. Він зліз з коня, підвів її під дах, щоб та не промокла від дощу, міцно притиснув до себе малюка і ступив на поріг хатини. Настав момент істини. Він постукав у двері.

Йому відкрили не відразу. Зсередини почувся незадоволений буркітливий голос, такий знайомий і здавався давно забутим. Двері відчинилися навстіж, і перед радником з'явився зарослий чоловік років сорока, світловолосий, злегка згорблений. Все життя він пропрацював ковалем у місцевій кузні. Він був одягнений у звичайну білу сорочку і штани.

Побачивши свого брата після довгих років, та ще й з немовлям на руках, він ледь не втратив дар мови. Вони розійшлися не за найприємніших обставин. Це була сильна, гучна сварка. Однак це був один з тих небагатьох моментів, коли їм було необхідно примиритися. Все-таки, чи може проста сварка бути важливішою за долю всієї Країни, і, ймовірно, сусідніх теж?

— Це ти... — здивованим тоном промовив чоловік. — Що ти тут робиш в таку негоду?

Він придивився до вовняних обмоток, які Ренуард щільно притискав до себе. Розгледівши обличчя дитини, він зніяковів ще сильніше. — Та ще й з дитиною на порозі мого будинку!

— Впусти нас, — твердо і рішуче відповів Ренуард, не вдаючись до пояснень. — Наші колишні розбіжності не мають значення... Скажи, брате, чи можу я довірити тобі найціннішу таємницю, яку можуть знати прості люди, такі як ти і я?

— Можеш, — відповів чоловік, важко зітхнувши. Він відкрив двері ширше і провів рукою, запрошуючи увійти. Ренуард увійшов всередину, і брат одразу ж зачинив двері на засув. Радник почав струшувати дощ з одягу.

— Тільки не неси бруд всередину, — сказав коваль. — Обтруси як слід. Підлога і так наполовину гнила, не вистачало ще, щоб згнила остаточно.

— Не переживай, — спокійно відповів Ренуард. — Він зняв мантію і поклав її сушитися під вікном, залишившись у сорочці. У цей час дружина коваля, Сьюзен, спала в окремій кімнаті.

— У мене є ель, — сказав коваль Торрен, підійшовши до дубових меблів, нахилившись, взяв прозору пляшку, поклав її на стіл, висунув стілець і сів.

— Не відмовлюся, — сказав Ренуард. Він підійшов до столу, висунув стілець і сів навпроти брата. Вони перехрестилися поглядами. Обидва були нахмурені, надзвичайно серйозні. У повітрі витала напруга, а на їхніх обличчях читалося невдоволення, яке говорило, що вони не проти були не бачити один одного ще стільки ж років, скільки не бачили весь цей час.

— Правду кажучи, — щиро відповів Торрен, — краще б ти сюди не приходив... Як дивлюся на твою противну моду, мене відразу тягне тебе вдарити...

— Ти досі злишся? — зітхнув Ренуард.

— А як тут не злитися, чорт забирай! — вилаявся Торрен. — Мій брат став радником короля... І я був усім серцем цьому радий... Поки не зрозумів, що ти за шматок лайна. Греб золото лопатою, а коли Країну терзав голод, війна… Коли мої сусіди буквально гинули заживо, а від їхніх тіл залишилися лише дрянні кістки — ти сидів у своєму просторому замку, біля короля, їв свіжу телятину або що там у вас на обід подають і грівся біля теплого каміна! Я надсилав тобі листи! Один за одним... А потім зрозумів, що ти їх навіть не читав... Який ти мені брат після цього? — з образою промовив Торрен.

— Вибач… — з тяжкістю в серці відповів Ренуард — ти правий, я вчинив жахливо… Але ти не знаєш, що стояло на кону! Я був зайнятий тим, що рятував нашу Країну... Давав поради королю, щоб ми не програли ту жахливу війну... Якби Ларіанська Імперія перемогла — наслідки війни були б у рази гіршими... І ми з тобою зараз не розмовляли б.

— Це все нісенітниця! — вдарив по столу Торрен. Його обличчя почервоніло від злості. Потім він заспокоївся, зітхнув і продовжив — гаразд, хай йому грець... Ми ще завжди встигнемо це обговорити. Викладай, брате... Навіщо ти сюди прийшов? Та ще й з немовлям на руках... Твій син?

— Ні... — відразу відповів Ренуард і замислився — хоча, тепер, може вже й так... Не знаю, як це все пояснити... Загалом, це не проста дитина... А єдиний живий спадкоємець великого короля Едмунда Бассета… Його мати — Розалінда — довірила мені його сина і веліла оберігати ціною власного життя.

— Охрініти… — знову втратив дар мови коваль — це що виходить… Король Едмунд помер?!

— Так — із сумом відповів Ренуард — бачу, нічого не змінилося... Як і раніше, до цієї глушини новини доходять в останню чергу... — він подивився в очі Торрену, гірко посміхнувшись — сини короля теж загинули. Швидше за все, владу в Країні займе великий герцог — Робберн. І не дивно, що як тільки це станеться, він захоче позбутися і королеви... Залишається тільки молитися Богам, щоб цього не сталося.

— І що з цього виходить? — завагавшись, відповів Торрен, озирнувшись на спляче немовля — цей малюк — остання надія на відродження роду Бассетів?

— Саме так — кивнув головою чоловік — і наше з тобою завдання — оберігати його аж до того моменту, як він виросте, освоїться в цьому Світі і навчиться приймати рішення самостійно.

— Я на таке не підписувався! — відмахнувся коваль — знаєш, брате, я не бачив тебе багато років після того моменту, і з задоволенням не бачив би ще! Твоя поява ніколи не обіцяє нічого хорошого! І я прогнав би тебе з великим задоволенням, але... Схоже, у мене і справді немає вибору... Едмунд був добрий мужик... Напевно, найкращий король за срані десятиліття... А тепер його не стало... Не можу повірити... — опустив голову коваль.

— Повір, — відповів Ренуард — рішення звернутися за допомогою до тебе було одним з найважчих у моєму житті. Я ще ніколи так не сумнівався, як у цьому... Ти жорстока, цинічна і норовлива людина... Однак я всім серцем сподіваюся, що ти збережеш цю таємницю і приймеш нас. Якщо не з любові до мене, то хоча б з поваги до покійного короля. Крім тебе, мені більше нікому довіритися.

— Гаразд... — поклав обидві руки на стіл Торрен, стукаючи пальцями по деревині — залишайтеся... Я думаю, Сьюзен буде не дуже рада, що ти ось так до нас з'явився, з немовлям на руках... Втім, це не їй вирішувати. Як я скажу, так і буде.

— Дякую, — щиро подякував Ренуард, — я твій боржник навіки.

— Не поспішай розсипатися в подяках, — сказав Торрен, — якщо ти думаєш, що я твого щойно усиновленого спадкоємця буду пестити, віддавати хризантеми, щоб прогодувати, — помиляєшся. Відповідальність за нього цілком лежить на тобі, зрозумів? Так, це син покійного короля, і все ж — кожна зароблена монета дістається мені з чималими труднощами. І заради нього своїм життям і життям Сьюзен я ризикувати не буду... Особливо тепер, коли знову настають важкі часи в Країні... Але цього разу ти не сховаєшся від зовнішніх бід у королівському замку.

— Я подбаю про нього, — погодився Ренуард, — від тебе потрібно тільки тримати язик за зубами, — він повернув голову в бік маленького Едвіна, який лежав на ялиновій ліжку біля вікна, по якому стікав дощ. Він підійшов до нього, нахилився, наблизившись, поцілував його в маленьке чоло. Подальша доля спадкоємця великого короля залежала тільки від нього. І вберегти його було тільки пів біди. Попереду було ще виростити малюка, дати йому освіту, якось прогодувати. Всі свої пожитки він залишив у себе вдома, в Столиці. З собою він взяв тільки невеликий гаманець, золота з якого не вистачило б надовго. Втім, як би не було важко, тепер Ренуард сприймав Едвіна як свого рідного сина, а це означає, що незважаючи на всі труднощі, був готовий померти за нього, аби той залишився живим і неушкодженим.

Через вісімнадцять років. Перший день літа 1350 року. Теплий сонячний день. Житло сім'ї Беллітейн.