Дія VІ
(Підвал. Темно, пахне сирістю та старими театральними костюмами, що дивно контрастує з розкішшю верхніх поверхів. Лише одне джерело світла — тьмяна лампа над величезним дзеркалом у позолоченій рамі. Чути тиху, заїжджену мелодію з вінілової платівки. Душа і Подруга повільно спускаються сходами. Душа зупиняється, шокована побаченим.)
Душа: (пошепки): - О Боже...
(Батько стоїть перед дзеркалом. Прикладає до себе старий, трохи затісний сценічний піджак з блискітками, який вийшов з моди років двадцять тому. Він робить па танцю, прикладає до обличчя театральну маску, любується собою, розмовляє з відображенням.)
Батько (до дзеркала): - Ти все ще маєш це, Артуре. Ти все ще володієш ними...
Душа (робить крок назад, вражена): - Він... він не просто вчив мене ролі. Він живе в ній.
Подруга (спершу бентежиться, але швидко опановує себе, кладе руку Душі на плече): - Тихіше. Це... це нормально.
Душа: - Нормально?
Подруга: - Це називається "ефект згасання". Мій дядько... він досі вдягає свій костюм з "Оскара", коли п'є віскі на кухні по вівторках.
Душа: - Я... я всього лише інструмент, щоб підтримувати цей ілюзорний світ?
Подруга: - Ти — їхній найкращий проект. Але подивись на нього... Він щасливий у цьому дзеркалі.
(Батько в підвалі сміється — дивним, порожнім сміхом, і продовжує танцювати сам із собою.)
Автор: - Душа дивиться на батька, потім на сходи наверх. Вона забуває навіщо приходила.
Душа: - Це не щастя. Це склеп.
Далі буде...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!