Дія Х
(Сцена. Світло прожекторів тепле й урочисте. Натовп у залі шумить. Камери, квіти, очікування. Зірка виходить на сцену.)
Натовп:— Браво!
— Ми скучили!
— Вона повернулась!
(Вона сміється — легко, майже по-дитячому. Робить легкий уклін.)
Автор: — І цього разу в її рухах було щось інше. Не напруга. Не боротьба. Наче вона нарешті дозволила собі дихати.
Зірка: — Сьогодні я співатиму для вас. Просто співатиму.
(Музика починається. Вона виступає вільно, ніби вперше. Голос сильний, але м’який. Переходить на шепіт.)
Автор: — Критики потім скажуть, що це був її найкращий виступ.
Що вона нарешті позбулася тієї дивної меланхолії, яка завжди жила в її очах.
(Вона сміється між піснями, жартує з залом, легко рухається сценою.)
Натовп: — Подивіться на неї!
— Ми тебе любимо!
(Вона відповідає людям, що наповнюють залу, взаємністю. Але коли світло на мить слабшає, видно інший погляд.)
Автор: — Та інколи, між оплесками…в її очах з’являлася тиша. Не сум.
Не втома. Таємниця.
(Вона на секунду дивиться кудись у темряву за прожекторами. Наче там стоїть хтось, кого бачить лише вона. Вона ледь помітно усміхається.)
Автор: — Вона не зникла. Не втекла. Вона просто навчилася берегти себе.
(Пауза.)
Автор: — І поки світ думав, що вона знову стала ідеальною Зіркою…
Душа тихо збирала історію тієї, якої "не було".
Бо інколи, щоб зрозуміти себе…
треба знайти того, кого світ вирішив забути.
(Світло гасне. Чути оплески.)
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!