Місто розбитих надій

Я живу. Живу допоки не стане серце

В цьому бетонному місті розбитих надій.

Я лише звук, безликий голос іззовні.

Це місто розтрощених з хрускотом мрій.

Плинність часу ніяк не лікує,

Це все одно, що латати гниючу рану,

Яка прорве ті недбалі шви,

Розриваючи з ними солодку оману.

Радій тому, що маєш зараз,

Надалі буде тільки гірше.

Не маю права жалітись, мовчу.

Слова із крові постають у вíршах.

Життя — щоденна боротьба,

Суцільне випробування на витривалість.

Узріли всі криваве полотно життя,

Яке поглинула людська недбалість.

Нас пам'ятатимуть мертві довічно,

Живі топтатимуть залишки плоті.

Піднесення і швидкоплинна радість.

А далі — ніби збитий птах в польоті.

Найгірше — пусті, бездушні, сірі очі.

Байдужий вираз, що тебе не помічає.

А дивишся на це крізь спазми й ридання

І розумієш — вороття уже немає.

Цей світ приречений. Ламаються життя.

І виграш, і провал — це кровопролиття.

Я потонула навік в цьому вирі подій.

І ляжу кістками у місті розбитих надій.