Прожити чуже життя

Серпень горів помаранчевим сонцем, грав шаленим золотом у волосах чубатих хлопців. Посмішки їхні блищали, наче слонова кістка, а руки крилами літали над білиною випрасуваних сорочок.

Плюскалися на вітрі прапори, повітря було насичене тонким водяним пилом фонтанів і пахощами зів’ялих квітів.

Дівчина в крепдешиновій сукні і в беретику крокувала, зухвало посмикуючи стегнами; дуже привабливі були її гладенькі ніжки в блискучих туфельках.

Вона зайшла в телефон-автомат й кинула срібну монетку.

Петро Максимов зупинився заворожений. Ні в технікумі, ні на заводі, де він працював розмітником, не було такої гарної дівчини. ЇЇ темне хвилясте волосся трохи кучерявилось, спускаючись біля тонкої лебединої шиї, на кінчику волосинки сиділа пушинка. Півколо темних брів ніби охороняли глибокі темно-карі очі, витончений, довгий і прямий ніс був трохи загнутий донизу.

Максимов залишився біля телефонної будки. Даремно товариші звали з собою, сміялися з нього, він махав їм рукою і стояв, дивлячись на дівчину.

Вона про щось говорила, притиснувши трубку до витонченого вуха, задерикувато сміялася, щоки її рожевіли.

Коли смаглява незнайомка витонченим жестом повісила трубку, то вийшовши в золотий світ, сказала:

- Заходьте вже вільно. А то дочекатися ніяк не могли.

І яскравий спалах її білозубої посмішки осяяв Петра.

Кинувши їй, теж усміхаючись, відчуваючи приємну теплоту всередині, він механічно взяв трубку, слухаючи гудки, тут же повісив її і пішов за дівчиною, що пливла до міського саду.

Вона помітила, що він іде за нею, скосила карий погляд:

- Ви щось хотіли?

- Так, спитати. Ви випадково хлопця не загубили? То я знайшовся!

Вона зупинилась і посміхнулася.

- А ви той самий загублений хлопець?

Петро трохи почервонів.

- А що, не підходжу?

Вона розсміялася і знизала плечима.

- До речі, у вас пушинка прилипла до волосся, - знайшовся він. - А мені бабуся розповідала – це до гарного знайомства.

– Де?

Вона почала торкати волосся ніжними руками.

- Дозвольте мені.

Він акуратно зняв пушинку з волосся. На мить був близький до її обличчя та волосся – схвилювало його.

Вона відсунулася, він подув на пушинку.

- Значить знайомство з вами – це до чогось хорошого? - запитала дівчина.

- Звісно! Я щирий хлопець і шукаю таку саму щиру дівчину. Так що ваша синиця поки що не в руках, але поряд з вами.

Вона дзвінко розсміялася.

- А якщо мені потрібен журавель у небі?

- Доведеться мені перетворитися на журавля.

- А ви кумедний! Як вас звати?

- Камінь!

- Як?! - Вона продовжувала посміхатися.

- Є таке ім'я «камінь». Але по-нашому звучить як Петро.

- О, це інша справа! Петро - це серйозно. Отже ви знаєте грецьку?

- Так. І ще три мови!

- Блискуче! А ось одягнені якось просто.

– Це для конспірації.

- Від кого ж ви ховаєтеся?

- Від міліції. Я граф Монте-Крісто.

- О, яка знаменитість! Петро, та ще й граф Монте-Крісто!

- Пробачте, а вас як звуть? - Запитав Петро.

- Я Мерседес. Ну, якщо ви граф Монте-Крісто, то я Мерседес.

Петро трохи потрапив в халепу. Він явно не знав, хто така Мерседес і був розгублений, бо насправді роману Дюма не читав, чув лише в переказі і не пам'ятав подробиць.

Бачачи його розгубленість, дівчина вирішила йому допомогти.

- Ну я пожартувала. Насправді я Люцина.

- Люцина?

- Це ім'я дав тато. А мама хотіла назвати мене Нанеттою. Але іноді мене все ж кличуть Нанеттою.

- А чи можна називати вас Люциною? Так коротше!

Вона знову розсміялася, взагалі здавалося веселою та безтурботною.

Поки вони йшли садом, Петро навіть запитав:

- А чому ви так багато смієтеся? Смішинку проковтнули?

- О, так. Учора. - І знову залилася ніжним тихим сміхом. – Вона була така легка, майже невагома та на смак солодка...

Тепер засміявся Петро і запропонував перейти на ти.

- Ну, я не проти, шановний графе. Як тебе? Монте-Крісто? – спитала Люцина.

- Та я Петько…

- Дуже приємно, Петре, - сказала вона поважно.

Знічев’я він поглядав, як вона крокує в туфлях по тротуарних плитах, то притискаючись, то відхитуючись. І щоразу, коли притискалася - наче іскра пробігала по тілу юнака.

Дерева вже скидали окремі листочки, наче встилали їм дорогу.

Збентежена мовчанка з усмішками на обличчях була перервана проханням Люцини розповісти щось про себе.

- Ну, що я? Я граф, живу у палаці.

Люцина видала смішок.

- А якщо серйозно?

- Я сам із Споришева – селище таке є. Приїхав сюди, закінчив технікум. Працюю на заводі. У гуртожитку живу. Ось зараз із хлопцями після зміни на пиво йшли. Але я побачив тебе...

- І був уражений! Розумію. Значить, я тебе відволікла від пива, - зауважила вона.

- Так, але ми з тобою теж можемо випити. Тут неподалік. Ти п'єш пиво?

Люцина знизала плічком.

- Пробувала колись – не спокусило! Але – давай.

- Знаєш анекдот?

- Дивлячись який. Розповідай...

- У кабінеті психолога. «Хтось із рідних страждав на алкоголізм?» - запитує психолог. – «Ніхто не страждав. Усі пили та раділи».

Люцина засміялася.

- А я знаю короткі анекдоти, - сказала вона: - Ось дивись: - «Кожній тварі по парі! – у гніві закричала вчителька та відкрила журнал».

Петро видав короткий смішок.

- Здорово!

- Або ось: «У Пітері заарештовано підлітків, які поранили таксиста своїм ставленням до творчості пізнього Гумільова».

Останній анекдотець не викликав у Петра нічого, окрім посмішки.

- Ах, ти напевно не знаєш хто такий Гумільов? – зауважила Люцина.

І зупинившись на хвилинку, нахилившись до його вуха, вона зашепотіла:

- За секретом скажу, заборонений поет. Його розстріляли.

- Контра значить?

- Ну, контра – не контра... Все це спірно, але як поет він чудовий! Хочеш колись почитаємо його вірші?

- Та ти що! За це посадити можуть! - вигукнув Петро.

- Ну, а якщо ніхто не дізнається, - вона прошепотіла це так таємниче, що струмінь вогняної спокуси знову проник у нього, і він не міг їй чинити опір.

Петро посміхався, радіючи, що вона запрошувала його почитати вірші «колись», значить була надія на нову зустріч!

На якийсь час запанувала мовчанка.

«Щось вона замовкла», - подумав Петро. - «Може їй стало нудно зі мною? Чи в неї є женихи крутіші? Вона – он яка, видно, що з інтелігентів, а я що – простий роботяга... Ні цікавих історій, ні анекдотів більше не знаю. Вірніше, знаю купу їх, але всі вони непристойні. Таких цій панночці не розповіси!»

Музика раптово відволікла їх. З радіо – тарілки, що висіла на стовпі, лунав вальс Дунаєвського.

- А я знаю цей вальс, - похвалився Петро. - З фільму "Цирк". Гарний!

- Це «Місячний вальс». Я виконую його на роялі.

- Невже ти граєш на роялі?

- Я ще й навчаюсь у музичному...

- О, чудово! А пограєш мені?

Люцина посміхалася, трохи прикусивши губу.

- Гаразд, це можна зробити! До речі, давай сьогодні відмінимо пиво. Хочеш?

- Без проблем! А що ти пропонуєш?

- Бачиш, там у глибині парку є ресторан. Он, у тому палаці. А при ньому є «чаркова». Я пропоную випити лікеру.

- Люцино, лікер, так лікер, я готовий.

Надалі вони смакували лікер, ходили гуляти до річки та розійшлися задоволені. Петро дав телефон свого гуртожитку, Люцина пообіцяла подзвонити.

Для Люцини знайомство з Петром, мабуть, було, швидше, забавою, Петро ж йшов, окрилений надіями на майбутнє, хоча знав, що дівчина ця з іншого прошарку суспільства. Він знав, що при соціалізмі не може бути станів, що всі рівні, але існування якогось елітного прошарку він відчував.

У гуртожитку він розповів про знайомство друзям по кімнаті. А коли почалося обговорення на кшталт «а яка вона?», «а хто»? «а чи вдалося вам»? спритно перевів розмову на інше, тема у нього була заготовлена заздалегідь. Він не хотів, щоб ім'я Люцини звучало впереміш з іменами якихось заводських дівчат.