Лія. У ліжку з емпатом

Орієнтовно через пів року Лія знову мені написала – вирішила продовжити наше спілкування. Так поступово ми відновили зв’язок. Без різких рухів, без гучних слів, без обіцянок. Просто повідомлення, реакції, інколи – довші розмови.

Протягом чотирьох років ми підтримували зв’язок як далекі родичі: не надто близько, але й не зовсім чужі. Десь між "рада чути" і "бережи себе". Навіть побачилися на її день народження в 2021 році. Тоді все було легко – без підтекстів, без напруги. На той момент я була у стосунках з Алісою.

06.01.2022 (10:00)

Сон дивний снився.

Все йде до війни. Повітря густе, напружене. Я – в групі повстанців, ми живемо поза містом, готуємося до чогось великого і страшного. У мене там є дівчина (припускаю, що це була Аліса). Вона поруч, але водночас ніби на відстані – як людина, за яку боїшся більше, ніж за себе.

В якийсь момент я дізналася, що на нас планують напасти. Інформація була уривчаста, запізніла. Я бігла, щоб попередити. Але коли прийшла – було вже пізно. Її забрали в полон.

Відчуття безсилля – головне у тому сні.

Щоб знайти її, потрібно було багато часу й сил. І я планувала. Розкладала маршрути, обмірковувала ризики, рахувала ресурси. Шукала шляхи визволення її й решти.

І в процесі цих пошуків сталося те, що я й сама не до кінця розуміла. Поки я планувала операцію, я почала спати з її сестрою (припускаю, що це була Лія), яка звабила мене. Щоправда, не з першого разу. Спочатку це були погляди. Потім дотики, які можна було списати на випадковість. Потім – вже не можна було списати ні на що.

Це не було схоже на кохання.

Це було щось інше – суміш болю, потреби в теплі й внутрішнього надлому.

Потім, коли я вже пробралася в місто (оскільки повстанці жили поза ним), я дізналася, що моя дівчина живе з іншою – головуючою міста.

Я так і не дізналася: це був її план – втертися в довіру? Чи вона здалася і перейшла на іншу сторону? Чи це я вигадала їй виправдання, бо так легше жити?

Відповіді не було.

Я залишилася з її сестрою.

Прокинулася з відчуттям, що цей сон – не лише про війну. А про зраду. Про страх втратити. Про те, що навіть коли борешся – можеш втратити більше, ніж уявляєш.

[24.02.2022 – почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну].

****

15.01.2022 (12:58)

Почала відчувати нову емоцію. Я хочу цілуватися. І сексу. Але від кого ця емоція? Є підозра, що це від Лії.

Я намагалася раціоналізувати це. Пробувала в душі мастурбувати, щоб пройшла ця емоція і мене не розривало. Але стало лише гірше. Бо фізично я не хотіла. Тіло мовчало. А всередині – пульсувало.

І я засмутилася, бо раніше було інакше. Я могла нічого не хотіти – навіть сексу. І це було спокійно. Рівно. Без внутрішнього шуму. А тепер – є потяг, але він ніби без адреси.

Є бажання – але не до конкретного тіла, а до стану.

До близькості. До поцілунків, які мають значення. До дотику, який не випадковий.

І я задумалася: як краще?

Коли нічого не хочеш – і живеш рівно?

Чи коли хочеш – але не можеш зрозуміти, куди спрямувати це бажання?

Я не можу визнати, як краще – коли хочу чи коли взагалі не хочу.

І це мене розриває, бо якщо я хочу – значить, хтось усередині мене живий, чутливий, відкритий. А якщо не хочу – значить, я захищена. Спокійна. Ніхто не має доступу.

І між цими двома станами – я. Розірвана між потребою в близькості й страхом втратити її знову.