Здається, у нас проблеми

Локація: письменницький клуб

Персонаж: гурт анархістів

Предмет: обіручний меч

Емоція: упевненість у своїх вміннях

— Магістре Теренсе, скажіть, будь ласка, як глобальне потепління на Землі вплине на наш світ? —

Ірушка, тоненька, аж прозора блондинка в сільському лляному платті з вишивкою на грудях, насупила  бровенята, і на

Її майже дитячому личку пролягла глибока зморшка.

— Так, мені теж цікаво, чи займається цим міністерство охорони довкілля Сірону? — додала її сусідка, акуратна сіронка в бежевому костюмчику.

— А це якось зв'язано з незримою стіною за горами? Це правда, що наш світ раніше був більшим? А потім сталась катастрофа в котромусь із близьких світів, і Коло зменшився до одного континенту? — Очі Ючани, найвищої з дівчат, і так великі, стали  ще більшими, вона закусила губи і навіть перестала сутулитись, від чого вуха зайця на її футболці стали ще довшими.

— Катастрофа сталась у світі Фомпа. Якщо не помиляюсь, він зник мільйон років тому, — прошепотіла  Розана. От вона тримала спину рівно, розкішне каштанове волосся залишила розпущеним по плечах і  яскраво-жовтому платті з численними шлярками.

— Кхм — кхм. Шановні діни відьми, ви хоч усвідомлюєте, що  так легко проговорюєте те, що досі обговорювалось лише в дуже вузьких колах Сірону? Сіронцям, а особливо новонародженим з їх любов'ю до демонстрацій, краще  деяких речей не знати.

Тихо! Не всі зразу, — виставив розкриту долоню вчитель, побачивши за раз три відкритих дівчачих ротики. Ротики тут же закрились.

Заняття проходило в просторій аудиторії зі стрільчастими вікнами, численними рядами дубових столів, але займалось  лише чотири місця поблизу стола вчителя — сухорлявого старця в чорній мантії.

— По черзі. Діно Іріель, щодо вашого запитання. У світі Коло стаються ті ж зміни, що й на Землі, однак, на щастя, ми в силах їх корегувати, чим займається міжнародне відомство охорони довкілля. Діно Томо, це відповідь і на ваше запитання.

Ючано, ви також близькі до істини, але не зовсім.  Ми не настільки залежимо від існування інших світів, хоча стан Землі нам дійсно важливий.  А вам, Розано,  по-перше, рекомендую говорити голосніше, а по-друге, менше; ви самі знаєте, в яких випадках. — Магічне перо зникло з рук  вчителя, що означало закінчення уроку.  Ірушка помітила, що він трохи нервує, але все одно швидко запитала:

— Магістре Теренсе, що було б, якби в світ Коло перенесли технічні засоби пересування? Ну і пальне, звичайно. Магія зникла б, як на Землі?

— Зникло б її підсилення і магічне автовиправлення, запроваджене Адором Великим. Користуватись магією  могли б одиниці, це  стало б майже так само складно і з непередбачуваними побічними ефектами, як і на Землі. Все, юні

діни відьми, ви на сьогодні вільні.

В Роні, на відміну від містечка Дельви, де наявність  магічної академії більше впливала на погоду надворі, було жарко. Надто жарко. Просто пекельно жарко!

Сірі будинки, вулиці, особливо черепичні дахи були огорнені спекотним повітрям  і, здавалось, самі важко дихали немилосердною спекою.

"От де можна швидко сушити трави," — подумала Ірушка.

На щастя, відьмочки вже зайшли в парк, там було трохи прохолодніше.

— Це наслідок глобального потепління на Землі? Магічне відомство у справах охорони навколишнього середовища не справляється з корегуванням клімату світу Коло? — Тома швидко говорила і так же швидко перебирала ніжками по сірому тротуару

не стільки через низький ріст, скільки через  вузьку і довгу спідничку - олівець. На два її кроки довгонога Ючана в широкій спідниці, що спереду   відкривала коліна, а ззаду доходила до середини гомілок, робила лише один.

— Ючано, що за одяг? До твого заячого стилю пасував би куций хвіст. А давай я швиденько зав'яжу тобі ззаду вузол? — Розана смикнула ззаду за одяг Ючі, та, не оглядаючись,  ляснула подружку по руці.

— Тихо, дівчата, — сказала Ірушка.

Ішли вже по двох, алейка в парку була надто  вузькою, тинок обабіч надто низьким, а всі знали, що в Роні строго заборонено бодай ногою ступити на клумбу, і не дай Боже, не те що зірвати — прим'яти хоч одну з цих біло-рожевих петуній.

— Всі ми стильні, особливо з нашими поясками. Там на нас ще не озираються?

На кожній відьмочці висіла гнучка розфарбована мітла. Відколи у Лади почали виходити відмінні зілля-фарби, всі кинулись  застосовувати їх де треба і не треба. Коли норовлива Ягідка з'явилась в блондинистому амплуа, а за нею змінила колір мітла Дейри Берізка, дівчатка натхненно розфарбували й  свої літаючі засоби.

На їх компанію не оглядались:   в моду  новонароджених з недавніх пір ввійшли дуже схожі пояски, плюс навколо було пусто через жару.

— Я хочу морозива, — заявила Розана. — З вишневим сиропом.

— А я з...

— Морквою?

— Як смішно.

— Справжні діни надворі не їдять. До того ж ти, Ючано, знову ляпнеш на одяг — консервативна  Тома добре знала всі правила етикету.

— У мене з собою є зілля для миттєвого очищення.

— Твої зілля, Ючо, діють лише п'ять хвилин, — подала голос Ірушка.

"Цікаво, чому? Відьомський дар відкривається тим, хто пережив сильне потрясіння. Можливо, потрясіння Ючани було не достатньо сильним?"

— Десять, хвилин, а в новій порції, може, навіть довше. Зате вони зі мною, а ви своїх, не взяли, як завжди?

— Взагалі - то нам це заборонили, забула?

— А мої дозволили. О, лавочка. Посидьмо?

Ючана і Тома зірвались на біг: лавка знаходилась в холодку під гіллястим кленом, а поряд так спокусливо і свіжо поливалась клумба. Лавка вмістила  лише трьох, Розана, найпишніша і найповільніша, залишилась стояти, але вигляду, що образилась, не подала, лиш на пухких губах появилась і щезла ображена гримаска; вона гордо підняла підборіддя, зробила пас (магією переміщення, хоч і на невеликій віддалі,  володіла лиш вона), в руках з'явилось три ріжки морозива.

— А мені?

— Справжні діни надворі не їдять.

— Ти мою мітлу бачила? Я така справжня діна, як і ви. Хочу шоколадне.

Руз великодушно зробила ще один пас, протягнула Томі морозиво й зауважила:

— Ючано, перестань сутулитись.

Ючана миттю вирівняла спину, повернула вбік довгу шию:

— Дивіться, квітки скоро плавати будуть.

І дійсно, давно пора було перестати їх поливати,  ґрунт перетворювався в жижу, а дощ все йшов ...і так приємно шумів, обдавав вологістю. По правильному, потрібно було повідомити в відповідні інстанції, але навіть найправильніша  Тома промовчала, опустивши очі на морозиво, і мала вигляд, що нічого не бачила і не чула.

— Я теж хочу сісти, посуньтесь, — Руз удалось примостити лиш четверть дупки. Посуватись ніхто не хотів.

— Так от як, значить?!  Я вам —  морозиво, а ви мені  — стій, мучся?! Мені — справжній принцесі?

Ючана, котра сиділа крайня, зреагувала першою: знала, що Розана в гніві страшна. Але краще б не реагувала зовсім, може, не відлетіла б так далеко. Один рух стегнами трояндової принцеси, — і троє дівчат миттю  змістились вбік, а  Ючана полетіла  в  клумбу. Всі ахнули. Відьмочка повільно встала. Долоні, зад спідниці, кінці двох  хвостів, в які зав'язала своє довге волосся, були в багнюці. Деякі  білі петунії сховались під землю, деякі перестали бути білими, а рожеві, що залишились цілими по боках, від здивування і обурення порожевіли ще більше.

Ючана повільно провела рукою по лобі, залишаючи буру смугу,  і ступила на асфальт до подружок, котрі застигли з відкритими ротами.

І тут з 'явився поліціянт!

Рулан — найдотошніший, найвідданіший  справі, високий, сірий, страшний в своїй незворушності. Відьмочки перевели загальмовані погляди з Ючани на мітку мигаючого завитка з мечем в області сонячного сплетіння правоохоронника.  Зловісно так мигаючої.

— Мила діно, запрошую вас до відділку. — Рулан підкреслено повільно почав виймати обіручний меч-артефакт. На ньому вже замерехтів червоний кристал; при дотику лезом меча мав би спрацювати автоматичний портал, що переніс би  порушника порядку куди слід.

На  Ючану чекає купа запитань, паперова волокіта і мінімум тиждень примусових робіт, бо штраф не заплатить, а чужих грошей не візьме — горда.

Ірушка відмерла першою.

– Стійте! Ючані не можна в відділок, вона вчиться в магічній академії! У нас важливий період, не можна пропускати навчання!

Поліціянт зупинився,  повернув голову вбік,  але не тому, що дослухався до непримітної блондинки; він лишень ковзнув  безпристрасним поглядом по простому платтячку, по невідповідним ні стилю, ні погоді  дизайнерських черевичках, в яких завжди ходила Ірушка, і задивився туди, звідки  доносився шум, сміх, крики.

— Геть королеву Зорану! Ми — за новий лад!

Нагадуючи різноколірну гусеницю, новонароджені (каста, що утворилась з тих, у кого вистрелили земні гени внаслідок шлюбів сіронців і переселенців) наближались вузькою алейкою до їх лавочки в одній зі своїх креативних демонстрацій. Королева дозволила їх, але з умовою — раз новонароджені виступають проти сірості й  одноманітності, їхні протести мають бути креативними і щоразу іншими. А в новонароджених фантазії хватало.

Цього разу вони тупотіли зігнутими ногами з розведеними в різні боки колінами, тримались за талію попередника, сміялись і невлад викрикували свої протести.

Смішні. Сам магічний трон-артефакт катапультував Лардена, коли той повернувся зі світу Світлих Туманів, і прийняв Зорану. Для Лардена з'явився новий трон; от лише п'яте королівство ще не було побудоване. Поліціянт знову повернувся до дівчат.

— Дінаре Рулане, зачекайте,  я все поясню, —  Ірушка закрила подругу собою, поряд стали Руз і Тома, але Ючана все одно була вища них на пів голови. На тих  пів голови, що була провокативно замурзаною в багнюку; присісти Юча не здогадалась.

Новонароджені наближались, перекривали шум  дощику над  клумбою; поліціянт підняв підборіддя. Враз запахло трояндами, з руки Руз повився рожевий димок.

— Руз, ні! — вигукнула Іріель, руки на руків'ї меча зупинились.

— Шановна діно, ви впевнені, що дієте правильно, заважаючи правоохоронним органам затримувати порушницю порядку?

— Вона не винна, це я її штовхнула, — чуттєво прошепотіла Руз, кліпаючи довгими віями.

Ірушка схопилась за голову. Вже було пізно: єдина володарка арджазійської магії кохання вже окутала поліціянта в рожевий туман. Рулан стрімко опустився на одне коліно:

— Я закохався в вас з першого погляду! Я люблю вас, прекрасна Розано!

— Геть королеву!— наближалась гусениця новонароджених.

— Сідайте на лавочку, дінаре Рулане, отак. А зараз віддайте мені меч і рахуйте до одинадцяти тисяч... — Розана вже розстібала пояс з піхвами сірого дерева на розімлілому від її близькості поліціянті.

— Руз! — застогнала Ірушка.

— ..а потім я дозволю себе поцілувати...

— О, я буду щасливий!

— Рахуйте, дінаре Рулане.

— Один! Два!

— Повільніше.

— ...три..., чотири...

— Подумки рахуйте, мій прекрасний дінаре.

Рулан, завжди незворушний, розплився в усмішці і став навіть симпатичним.

— Ми — за новий лад! Геть Зорану! — відстань між відьмочками і демонстрантами невмолимо скорочувалась. Ючана схлипнула.

— Так, заспокойся, — сказала Ірушка. — Які зілля при тобі? Потрібні для швидкого очищення і ... — глянула на Руз, котра ледве підіймала меч.

— Зілля легкості, гнучкості... Є?

— Є, — взяла себе в руки Юча.— Тільки...

— Ми знаємо, дія твого зілля нетривка. Але вибору нема. Дівчата, допоможіть.

Тут оживилась господинька Тома, швидко-швидко замелькали її маленькі умілі ручки, і через мить Ючана була чиста, меч легкий, але гнутись  хотів не дуже.

А демонстрація наближалась.

Ючана зсутулилась, важко зітхаючи.

Руз фиркнула, притягнула її до лавочки, вистрибнула наверх  і почала запихати меч в піхвах  ззаду за комір футболки Ючани

— Тепер ти не будеш горбатитись!

— Я не...

— Мовчи. Тільки ти достатньо висока і в довгій спідниці, щоб сховати меч. Підпережимо його мітлою... А через годину нездійснений дотик анулюється і ти будеш врятована.

— О, точно! А я думала, чого ти веліла Рулану рахувати аж до одинадцяти тисяч? Це ж жорстоко! — Юча повертіла головою.

Руз блиснула зеленими очима:

— А я скільки тисяч років трояндою була? Не крутись, добрянко.

— Пора тікати! — застрибала від нетерплячки Тома, — А то  новонароджені нас затупають ногами, замацають руками... А-а-а!

— Я ще не все зафіксувала.

— О, які красунечки! Приєднуйтесь до нас! — І рудий патлатий велетень в "голові" гусениці протягнув вперед свої ручища. Тим часом жіночі ручки схованої за ним демонстрантки дійсно бешкетували: одна підняла зелену сорочку, друга погладила прес.

В Томи, найбільш справжньої діни,  в першої здали нерви: вона завищала, підкотила занадто вузьку спідничку, і, зовсім не як справжня діна, помчала по алейці, чим викликала в рудого:

— Оу, які ніжки!

— Тікаємо! — нарешті дозволила Руз.

Відьмочки побігли.

— Куди ви?! — образився "голова", зупинився. Гусениця затупотіла на місці. А потім рудий скомандував:

— Ловіть їх!

Як Ірушка і підозрювала, новонародженим насправді було байдуже, який в Сіроні лад. Зараз вони вже доганяли втікачок: це веселіше.

Відьмочки, оглянувшись, припустили ще швидше. Вони не верещали: достатньо було і одної зустрічі з поліціянтом.  Вмить перелетіли через дорогу.

— Куди ховаємось? — зупинилась Ючана біля котроїсь з однакових сірих будівель.

— Куди-небудь! — Тома шарпонула перші попавші двері, вони — о диво! — відчинились,  сіронка забігла всередину; відьмочки забігли слідом, в напівтемряві закрили двері на потужний засов. Полегшено зітхнули.

І тут над ними засвітився освітлювальний пульсар.

— Хто ви, милі діни?

Дівчата оглянулись: стояли у великій кімнаті, а на них дивились кілька десятків чоловічих і жіночих очей. Тут були присутні не лиш сіронці, а й  дінайці,   арджазійці, і навіть по центру, на деякій віддалі від усіх  — лінсійська принцеса Альвіна.  Вона впадала в очі зразу: вища в від усіх, з блискучим гладким чорним волоссям, в темному одязі. Принцеса скептично вигнула красиву брову,  очікуючи відповідь.

— А ви хто? — зухвало запитала Руз, хоча з лінсійкою була знайома особисто.

Відповіла Альвіна:

— Клуб письменників..

— І поетів! — витягнув шию худенький жвавий дінайєць, котрий сидів найближче до принцеси. Вона нагородила його лінивим поглядом звисока:

— ...письменницький клуб "Годинник",  —  На красивому  обличчі повільно розповзалася єхидна усмішка. — А ви, напевно, хочете поповнити наші ряди? Тоді мусите розказати хоча б вірша, інакше підете геть.

— Красунечки! Де ви? — почулось знадвору, і мініатюрна Тома вигукнула:

— Так! Ючана вам розкаже вірша! У неї дуже гарний голос, вона і заспівати може!

— Не треба співати, — Альвіна граційно повела плечем, від цього руху чорна шовкова туніка трохи з'їхала набік, принцеса поправила її білосніжною рукою з довгим чорним, загрозливо блискучим манікюром.

"Лінсійські кігті!" — злякалась Ірушка.

Ллірель, нинішній король лінсів, зберіг нововведення Лади, лінсійкам дозволялось  фарбувати волосся і носити одяг різних кольорів, проте Альвіна це ігнорувала, і всі знали,чому: недолюблювала колишню королеву. І заодно її підопічних, котрі так несподівано потрапили на очі.

Ірушка лиш на мить відволіклась, а маленька витончена Тома вже штовхала високу  Ючану на сцену. Та рухалась приставним кроком,  з прямою спиною, але якось неприродно.

"Що ти твориш? Я не вмію писати вірші,"— просичала Юча, не

розтуляючи зубів.

"Будь ласка, спаси нас, ну, розкажи, мов вірш, яку-небудь пісню, ти ж стільки їх знаєш!."

— І пам'ятаємо про авторські права, я знаю всі вірші всіх поетів, — нагадав дінайєць з занадто широкою і кривою усмішкою.

Судячи по тупоту і вигуках, гусениця демонстрантів знову заповзала, але взад-вперед і виключно біля письменницького клубу.

"При такій жарі довго не поповзають," — подумала Ірушка.

Добре, що вікна були закритими: в залі берегли магічну прохолоду.

— Час пішов! — сказала Альвіна.

Ючана глянула через плече на Тому, котра благально звела брови, і враз заспокоїлась.

Ірушка і Руз в знак підтримки зіжали кулаки. І зуби.

Ючана почала читати.

У неї дійсно гарний голос,  талановита співачка вміла ним орудувати; з його допомогою найпростіша пісня викликала замилування, і вірш теж повинен би.

"...Я умію літати високо-високо,

  там, де  гори стоять мовчазні крижані,

де з прадавніх віків синє море широке..."

Коли закінчила, було тихо. Навіть демонстранти затихли.

"Гусениця засушилась на жарі."

Здавалось, все, відстрілялась, по очах бачила, що декламування Ючани всім сподобалось, зараз роздадуться овації...

— А тепер політай, — змахнула вказівним пальчиком вверх Альвіна.

Ючана зустрілась з нею очима:

— Що?!

— У нашому клубі кожен пише тільки про те, що сам дуже добре вміє робити, в чому впевнений, — пояснив влізливий дінайєць.  Члени клубу закивали головами.

Юча глянула на подруг. Ірушка активно жестикулювала, показувала на свій видимц. (люстерко зв'язку, формою і розміром схоже на наручний годинник) Руз махала рукою, мовляв, досить, іди сюди. А Тома просто приросла до стіни, приречено схиливши сіру голівку.

— Злітай, — дала команду лінсійка, її красиві очі блиснули тріумфом, а кутики губ піднялись в злорадній усмішці.

Ірушка закрила лице  долонями: вже знала, як поступить Юча.

— Легко! — видала та, зірвала поясок, стряхнула, її Ліщинка рвонула під стелю і... Ючана повисла на люстрі. Ще й якось так незграбно, вниз головою.

— Це не політ! — потер підборіддя дінайєць.

— Та наче політ, — відкинулась на спинку стільця Альвіна; вона тихо давилась сміхом.

Думка інших членів клубу розділилась, Ірушка чула звідусіль : "Політ... не політ.."

А сама від жаху закрила рот долонею.

Ні, те, що спідниця закотилась на голову, не страшно: подруги в курсі, що Ючана полюбляє  носити закриті шортики з малюнками зайців.

Не страшно, якщо дія зілля саме зараз скінчиться.

З-за коміра почало висовуватись руків'я обіручного меча!

І Ірушка зробила те, що мала б на самому початку: активувала видимц:

"Лардене, спасайте Ючану!"

А далі все сталось майже одномоментно:  сяйво порталу, блиск меча, пійманого міцною ркуою Лардена, щезнення люстри разом з Ючаною...

Люстра повернулась майже одразу, лиш в болоті; Ларден теж був замурзаний. Здивовано глянув на себе, усміхнувся, змахом руки привів все в порядок, попросив вибачення в присутніх.

— Це був політ! — глибоко вдихнула і видихнула Альвіна, не відводячи очей від красивого блондина, й іронічно протягнула: — Ючана таки уміє літати ...висо-око – високо! Хто зна, де вона була б, якби не стеля!

Лінсійська принцеса заплескала в долоні і розсміялася, правда, трохи гірко. Члени клубу приєднались до аплодисментів.

  Ларден створив портал, кивнув відьмочкам, і вони слухняно, одна за одною, зникали в сяючій арці, тільки пояски винувато погойдувались.

Магістр Теренс сидів за столом, сперши лоб на зігнуту в лікті руку.

— Дякуємо, що допомогли все владнати, магістре Теренсе, — сказала Ірієль.

— Не все. Дінар Рулан досі закоханий в Розану. — Учитель підняв голову. — Ну, втім,  такому трудоголіку це на користь. Він нарешті скористався відпусткою, вперше за минулі тридцять років. 

Магістр Теренс глянув на принишклу четвірку:

— Тепер я розумію, чому мене попросили навчати вас окремо.

Признатися, мене не так лякає глобальне потепління,  як думка про те, що буде, коли замість експериментальної четвірки відьом наберемо повен факультет.

Більше творів Магда Май