Парадоксальний баланс. Частина 2

Голос Едмунда розірвав тишу лісу, але цей крик не приніс полегшення. Він відлунював від залізних дерев, повертаючись до нього спотвореним металевим дзвоном. Тварини не нападали — вони просто дивилися. Їхні скляні очі відбивали залишки світла, роблячи Едмунда центром цього неживого хороводу.

Його оточили нові друзі, коли почули крик розпачу не ставши вичікувати двох годин. І помітили сліди втечі.

Стурбований тим, що Едмунд лежить обличчям долу, Матіас розпорядився віднести його таємним ходом до маєтку.

Запах нашатирю та старого паперу повернув Едмунда до тями раніше, ніж він розплющив очі. Він відчував під пальцями шорстку оббивку вінтажного прадідового крісла.

Він повільно підняв повіки. Кабінет був залитий м’яким світлом ефірних ламп. Навколо нього, наче тіні, що нарешті знайшли форму, ходили вони. Матіас, Альбрехт, Стефан навіть Марта.

Вони більше не намагалися здаватися просто сусідами чи ремісниками. Снували кабінетом розглядаючи чудернатський інтер’єр колись знаного роду мисливців на вампірів. Зазирали в кожну шпарину.

Едмунд обвів їх поглядом. Його губи сіпнулися у важкій, наповненій сарказму посмішці.

— Vær så god, føl deg som hjemme, — процідив він норвезькою, і його голос прозвучав сухим клацанням годинникового механізму. — Будьте як вдома. Адже ви і так тут господарі, чи не так?

Запала тиша. Тільки шестерні у стінах продовжували свій байдужий такт.

Першим порушив мовчання Матіас. Він підійшов ближче, і в його очах більше не було тієї вдатної старечої лагідності. — Від дня, коли серце твого прадіда зупинилося, цей маєток став для нас зачиненим сейфом. А нам потрібні були ключі. Твоя поява, твій крик у лісі — це сигнал, що Орден знову має свого Вангєліна.

— Орден? — Едмунд спробував розсміятися, але лише закашлявся.

-Сигнал, а як же. – Невдоволено фиркнув Альбрехт. – Після того, як Клаудіо Вангелін відмовився від допомоги мого роду…

Стефан перебив його:

— Секретне товариство сторожів, що полюють на бліду нечисть. Ми дбаємо про порядок,

— Порядок? – потер лоб Едмунд. – Ви про знищення половини тандему, що переховується в лісі?

— Ми думали, вони пішли в гори, але твоя зустріч довела — вони зовсім поруч. У самому серці Містичної луни.

— А що за тандем?

Хаос питань змусив Едмунда підвестись та потягнутись за склянкою води.

Відкинувшись на спинку крісла, дивлячись на них із зацікавленістю дослідника він ультимативно поцікавився:

— Ви хочете, щоб я повів вас туди? — він глянув на свої руки, на яких досі виблискували мікроскопічні частинки металевого пилу з крил Мілоша. — Приймаєте мене до свого клубу «Меча та Латуні»?

— Він називається інакше. Але так. Ти вже очолюєш його список за правом народження, синку, — Стефан Фільчик поклав руку на плече Едмунда.

— Твій підвал, твої тунелі, твоє право по крові — це єдине, що дозволяє нам діяти законно. Ми — твої друзі. І ми допоможемо тобі з’ясувати правду, яку прадід не встиг записати до кінця. – Додав Матіас.

Едмунд мовчав. Він згадав очі Лілі та сповідь її брата. Пан міркував чи варто одразу розкривати всі карти.

— Гаразд. Але перш ніж я поділюсь своїми міркуваннями потрібно дещо перевірити та за деким поспостерігати. Але це вже не сьогодні. – Едвардсон встав проходячи до виходу з кабінету. – Прошу, йдіть з маєтку через парадні двері.

— Ласкаво просимо додому, Вангєліне, — тихо сказав Альбрехт, і в його голосі вперше не було погрози. — Тепер ми справді почнемо полювання. Але цього разу — за розумінням.

Важкі парадні двері зачинилися з глухим механічним зітханням, замикаючи засуви на три оберти. Едмунд залишився в порожньому холі. Він притиснувся потилицею до холодної латуні дверної панелі, слухаючи, як усередині стін перешіптуються мідні труби.

Маєток нарешті видихнув.

Він рушив довгим коридором, що вів до житлового крила. У нічній тиші душа будинку розкривалася у всій своїй складній красі. Уздовж стін, на висоті людського зросту, тягнулися скляні жолоби, у яких під низьким тиском пульсувала неонова рідина, відкидаючи на підлогу слабке блакитне сяйво. Кожен його крок відгукувався металевим «цок», коли підбори торкалися чавунних решіток, крізь які долинало тихе сичання пари — дім зігрівав себе, готуючись до нічних заморозків.

Едмунд пройшов повз низку портретів, де очі його предків здавалися лінзами старих об'єктивів. Біля повороту до спальні він зупинився. Тут стіна була оголена, відкриваючи погляду складне плетиво шестерень, що приводили в рух головний годинник маєтку. Вони оберталися так повільно, що рух був майже непомітним, але вібрація від їхньої праці передавалася Едмунду крізь підошви чобіт, заспокоюючи розбурханий розум.

Він провів рукою по маховику, відчуваючи тонкий шар мастила. Орден вважав цей дім своєю фортецею, своїм «сейфом», але зараз Едмунд відчував: маєток — це не клітка. Це броня.

Він увійшов до спальні, де на стелі повільно кружляв вентилятор, схожий на пропелер дирижабля, розрізаючи густе повітря. Едмунд не став запалювати лампу. Він підійшов до вікна, розстебнув комір сорочки й подивився на поле.

А в цей час за його вікном, там, де місячний промінь заломлювався на гострих кутах готичних шпилів, повітря на мить здригнулося.

На пагорбі, у затінку дерев, застигла постать. Постать не ворушилася. Вона спостерігала за тим, як гості Ордену, схожі на маленьких комах із ліхтариками, повільно віддаляються від маєтку.