Парадоксальний баланс. Частина 2

Дорога до каплиці здавалася нескінченною петлею в лабіринті нічної Трансильванії. Едмунд відчував, як по потилиці тече щось тепле й липке, а в голові гудів велетенський мідний дзвін, удари якого болісно відлунювали в очах. Кожен поворот керма давався з боєм.

Коли попереду виринули гострі шпилі каплиці, освітлені блідими, майже примарними газовими ліхтарями, Едмунд різко загальмував. Екіпаж випустив хмару обуреної пари, яка миттєво змішалася з карпатським туманом.

— Де ж Мілош? — прохрипів Едмунд, ввалюючись в каплицю. – Мілош! Там…твоя сестра… - не встиг він договорити, як високий та масивний пономар пронісся повз нього й зник в бік пабу. Едмунд встиг помітити розгубленого Альбрехта у вівтаря, який підводився з колін та його збентеженого сина. В руках у якого була відкрита Біблія.

Едмунд відпив вина для причастя, яке підготували до вранішньої меси.

Вино обпекло горло кислим присмаком і залізним відтінком, але на мить притупило пульсуючий біль у потилиці. Едмунд стояв посеред порожньої каплиці, важко дихаючи, і дивився, як Альбрехт — голова цього осередку Ордену — намагається повернути собі самовладання.

— Пане Едвардсон, ви... ви в крові, — Альбрехт нарешті підвівся, його голос тремтів не то від страху, не то від обурення за сплюндровану тишу святого місця.

Світлочолий юнак, який стояв поруч із батьком, повільно закрив Біблію. Звук захлопнутого фоліанта пролунав як постріл у високих готичних склепіннях.

-Я в нормі. – промовив Едмунд зникаючи за готичними дверима.

Альбрехт різко повернувся до Альбіна.

-То Лілі сестра Мілоша! Ви таки її викрали! – нестримуючи роздратування насувався він на сина.

Юнак опустив голову.

-Швидко до майстерні. – прошипів священник. – Скажи Матіасу всіх зібрати.

Альбін підкорився. Він вийшов через задній вихід.

Біля дверей каплиці Едмунд зіштовхнувся із офіціанткою з пабу й відверто здивувався.

-Ви не заплатили, пане.

Едмунд застиг, тримаючись рукою за одвірок. Світ навколо почав повільно обертатися, а обличчя дівчини роздвоювалося у світлі ліхтарів. Гроші? Зараз, коли в підземеллях Трансильванії прокидається щось стародавнє, а Лілі зникла, вимога оплати за вечерю здавалася абсурдною, майже сюрреалістичною.

— Вибачте... — він гарячково засунув руку в кишеню сюртука, пальці наткнулися на кілька холодних монет. — Ось. Заберіть усе.

Він висипав срібло в її долоню, навіть не рахуючи. Дівчина швидко сховала гроші, але замість того, щоб піти, вона зробила крок ближче.

-Це забагато, пане.

-Набога, жінко! Мені зараз не до цього! - Він сповз на сидіння екіпажу. – Вашу співачку викрали. – Він тримався за голову.

-Лілі? – стримано здогадалась офіціантка. – Слід було на це чекати. – Вона підійшла ближче до пана. – Я не дуже її люблю, якщо Ви розумієте. Вона така, магнетична, а я… - вона відступила жестом демонструючи свої не зовсім жіночі форми. – Але, я й не в захваті. Просто тепер я їй не заздрю.

Едмунд хотів щось їй відповісти але просто відхилився на кріслі за кермом. Жінка безцеремонно посунула його на пасажирське сидіння своїм торсом й завела екіпаж.

-Я відвезу Вас до маєтку. А потім повернусь до господаря.

Екіпаж здригнувся, коли жінка впевненим рухом перемкнула важіль подачі пари. Едмунд, притиснувши до потилиці замазану мастилом хустку, лише спостерігав, як вона вправляється з механізмом. Її руки, звиклі до важких таць та грубої роботи в пабі, тримали кермо мертвою хваткою.

Машина летіла крізь нічну Трансильванію, минаючи застиглі готичні шпилі, які в темряві здавалися пальцями велетнів. Едмунд відчував, як вібрація двигуна заспокоює його розхитані нерви, але слова офіціантки про Лілі не йшли з голови.

— Що ви мали на увазі? — прохрипів він, намагаючись сфокусувати погляд. — Чому ви їй не заздрите?

Жінка круто повернула кермо, і екіпаж занесло на вогкій бруківці біля підйому до маєтку.

— Лілі — це не просто голос, пане. Вона — резонанс. Занадто гарна й магнетична. А це, зазвичай викликає проблеми.

Едмунд притиснувся потилицею до холодного шкіряного сидіння. Слова офіціантки про резонанс відгукувалися в його голові болючою пульсацією.

— А проблеми в наших краях мають звичку ставати смертельними, — додала вона, стискаючи кермо так, що шкіра на її рукавичках рипнула. — Коли чоловіки на кшталт Мера бачать щось «магнетичне», вони не милуються. Вони хочуть розібрати це на гвинтики, щоб зрозуміти, як воно працює. Або щоб воно працювало лише на них.

Вона допомогла Едмунду вийти з екіпажу. Він хитався, але холодний нічний вітер Трансильванії трохи прояснив його розум. Маєток височів над ними, чорний і мовчазний, але Едмунд відчував шкірою: всередині вже щось змінилося.

-Дозвольте я перев’яжу Вашу рану, пане.

Едмунд не пручався.

Вона посадила його на сходинку екіпажу, прямо під тьмяне світло газового ліхтаря. Дістала з кишені чисту хустку, щедро змочила її залишками вина, які прихопила з пабу, і без зайвих церемоній притиснула до потилиці Едмунда.

Біль спалахнув з новою силою, вибиваючи іскри з очей. Едмунд засичав, стиснувши зубами комір свого сюртука.

— Терпіть, пане, — спокійно промовила вона, вправно закріплюючи пов’язку імпровізованим бинтом, відірваним від своєї фартуха. — Кров зупиниться, а от мізки вам ще знадобляться.

— Далі ви самі. Моя порада: не вмикайте світло в коридорах. Ваші механічні стіни бачать краще в темряві, ніж люди з ліхтарями.

Едмунд кивнув, відчуваючи дивну вдячність до цієї жінки, чиє ім'я він навіть не встиг запитати.

-Дякую, пані…

-Ралука.

Повисла пауза. Едмунд зітхнув.

-Вибачте, просто в Норвегії, звідки я родом, імена звучать інакше. – Вони посміхнулись одне одному. – Знаєте, збережіть здачу. Це Вам вдячність за допомогу.

Жінка заперечила.

-Я візьму лише те, що належить пабу, все інше жест добровільний. Сусідський, вважайте.

-Якщо я наполягатиму?

-Доведеться відпрацювати.

Едмунд застиг на мить, але швидко розрядив обстановку.

-Маєте бажання змінити роботу? Мені, як раз потрібна помічниця на кухні та прибирати, іноді. – Він потер лоб, який почав пульсувати разом зі скронями.

-Заманливо, але не заміжнім в наших краях…

-Я зрозумів, Ралука. – Едмунд тренувався вимовляти незвичне ім’я. – Може знаєте кого можна найняти?

-У мене є шестеро братів. Чотирьох з них Ви можете найняти. Двоє працюють в пабі.

Едмунд підняв голову. Біль трохи відступив. Погляд засяяв:

-От і добре. Завтра можете приходити зранку з усіма братами, які вільні. Мені тут чоловіча сила дуууже потрібна. І… - головний біль посилився. – Що це за вино у Вашій руці?

-Яке Вам друзі наливали.

Зіниці Едмунда розширились.

-Мені від нього стало погано. І його ж пила Лілі. І потім її…

Едмунд застиг, дивлячись на порожню пляшку в руках Ралуки. Холодний піт виступив на чолі, а пульсація в потилиці перетворилася на вбивчий ритм.

Ралука поглянула на пляшку, а потім на Едмунда. Її обличчя стало кам'яним.

— «Сон мерця». Суміш дурману з мастилом мандрагори. – Вона простягла йому пляшку, як доказ. – Я не придала значення характерному аромату, пане і змастила Вашу рану…трохи будете спати. Багато ароматів оточує мене в пабі. Тепер буду обачніше. Вам треба просто поспати, бажано горизонтально через травму голови. А завтра я з братами стану до роботи.

Подякувавши ще раз. Едмунд попрощався з новою знайомою та подався до кабінетного вікна. Через поле він чітко помітив силует із крилами.

«От і добре – шепнув він собі – Мілош встиг. Лілі в безпеці».

Едмунд зціпив зуби. Він розвернувся і рушив до масивних дверей. Біль у скронях підказував, що дія отрути з вина ще не закінчилася, але лють діяла краще за будь-який антидот. Він пішов на звук — ледь чутне, але ритмічне дзижчання з боку спостережного пункту.

Він увійшов усередину. Монітори мерехтіли синюватим світлом, вихоплюючи з темряви силуети. Едмунд важко опустився в крісло. Його пальці, що стали неслухняними й важкими, як свинець, потягнулися до клавіатури. Він натиснув кнопку відтворення останнього фрагмента, який зафіксували «хробаки» в тунелі, поки він був у пабі.

Спершу — тиша. Потім — далеке, глухе відлуння кроків по вологому каменю. А далі... голос. Едмунд глянув на монітор – Станіслав та Альбрехт! Він глянув звідки було зроблено запис – майстерня Матіаса.

Єдине, що промайнуло в думках, перед тим, як його поглинув сон:

-Що тут коїться?