Парадоксальний баланс. Частина 2

Едмунд підняв ліхтар, і промінь вихопив розкидане каміння лівого тунелю. Тепер він бачив чітко: це не було обвалом. Хоча й каміння не лежало акуратно, ніби хтось вибивав їх з того боку, намагаючись пробити собі шлях на світло. Але робота зупинилася на півдорозі.

— Хтось намагався вийти, — прошепотів Едмунд, торкаючись вогкого граніту. — Або перевіряв, що там, за муром.

Він згадав свій крик у лісі та як його «друзі» з Ордену поспішили віднести його до маєтку. Можливо, хтось ще почув А, може Матіас чи Альбрехт — спустився сюди?

Раптом десь у глибині завалу пролунав ледь чутний металевий звук. Наче хтось випадково зачепив інструмент. Едмунд відсахнувся, миттєво загасивши ліхтар. У густій темряві він чув лише власне серце, що калатало, як зношений поршень.

Ризикувати зараз — означало підставити спину під ніж у вузькому лазі. Він не знав, скільки їх там. Треба було діяти інакше. По-норвезьки холоднокровно.

— Ви хочете грати в хованки у моєму власному домі? — ледь чутно прошепотів він, і в його очах спалахнув азарт інженера-мисливця. — Що ж, подивимося, чиї очі бачать у темряві краще.

Він розвернувся і майже безшумно кинувся назад до підвалу. Йому більше не потрібна була зброя, що рубає плоть. Йому потрібні були інструменти, що розкривають таємниці.

Зачинивши за собою масивні дубові двері майстерні, Едмунд скинув плащ і запалив гасові пальники. Весь залишок ночі й наступний ранок маєток Вангєлінів наповнювався звуками, тонким дзижчанням ювелірних свердл, шипінням каніфолі та ритмічним клацанням затискачів.

На його робочому столі, під яскравим світлом ефірної лампи, почали народжуватися металеві хробаки.

Едмунд працював ювелірно. Зчленовані латунні сегменти, змащені графітом для безшумності, з'єднувалися в довгі гнучкі тіла. Замість голів він монтував складні блоки лінз, здатні вловлювати найменші кванти світла і передавати їх через тонкі, як павутиння, мідні дроти в шовковій ізоляції. Ці дроти мали тягнутися за розвідниками, розмотуючись із крихітних котушок, і передавати сигнал на старий масивний монітор, який Едмунд привіз із Осло.

До полудня на столі вишикувалася ціла армія механічних шпигунів. Вони виблискували полірованими боками, готові зануритися в іржаві нутрощі підземелля.

Він затамував подих, коли перший хробак, ожив під його пальцями. Латунні кільця сегментів ледь чутно заскрекотіли, перевіряючи зчеплення, а лінза в голові механізму блиснула тьмяним скляним оком.

— Тепер, панове, — Едмунд витер замазуру обличчя тильним боком долоні й під'єднав перший штекер до панелі керування, — ми подивимося, хто з нас насправді сидить у пастці.

Він перемкнув важіль на панелі керування. Масивний монітор, обтягнутий темною шкірою по краях, наповнився сірим мерехтінням. Влаштувавшись в кріслі, він надягнув окуляри-монокулі й спрямував хробака в отвір вентиляційної труби, що вела прямо до лівого тунелю.

Зображення на екрані здригнулося й стабілізувалося. Хробак безшумно ковзав крізь пил, розмотуючи за собою тонку мідну нитку життя.

Коли механізм дістався завалу, Едмунд напружився. Камера вихопила чіткі сліди важких чобіт, які вели не з маєтку, а вглиб пролому, в бік мерії.

Він спрямував хробака в щілину між брилами. Механічна змія прослизнула далі, у вузький хід, який явно розширювали поспіхом. За кілька метрів камера зафіксувала світло. Це не був ліхтар. Це було стаціонарне електричне освітлення, неприродньо яскраве для цих стін.

На екрані з'явилася кімната. Стіни обвішані кресленнями, портретами мешканців, що видавались йому знайомими. Едвардсон спостерігав.

Коли до кімнати увійшли двоє – мер та його син, їхні обличчя видавали стурбованість та рішучі промови, які, нажаль Едмунд не міг чути.

-Я забув вмонтувати дроти підслушки. – Іронічно до себе посміхнувся несподівано винахідник. – Ооох. – Видихнув він поклавши голову на складені на столі руки. Сон миттєво огорнув його. Перевтома за останні 24 години далася в знаки.