Парадоксальний баланс. Частина 2

Едмунд швидко витер холодний піт з чола і спробував надати собі вигляду людини, яка повністю контролює ситуацію. Він піднявся до кабінету.

Запис, який він щойно бачив, не залишав місця для сумнівів. Це був не просто візит Станіслава до майстра.

В цей момент у двері кабінету постукали.

-Пане, до Вас Матіас та…

-Дякую, Петру. Нехай увійдуть. Повідом коли обід буде готовий. – Не відходячи від вікна мовив Едмунд.

Петру відкланявся та поспішив до сестри.

Едмунд глянув на Матіаса. Той помітив свіжу пов’язку на його голові й подивився на Альбрехта. Перш ніж вони встигли про щось здогадатись Едмунд сказав:

-Вітаю, панове. Прошу за мною.

Всі мовчки прослідували за господарем маєтку до підвального кабінету.

Спуск до підвального кабінету нагадував занурення в утробу велетенського сталевого звіра. Коридори маєтку Вангєлінів, зазвичай просторі й урочисті, тут ставали вужчими, обростаючи мідними артеріями труб та венами дротів, що тягнулися вздовж стелі.

Маєток «дихав». Це не було метафорою — під ногами гостей відчувалася ритмічна вібрація центральних парових котлів.

Глибоке, низьке зітхання поршнів десь за стінами переривалося сухим клацанням реле. Здавалося, будинок постійно перераховує сам себе, перевіряючи щільність кожного засува.

Матіас поводився як людина, що повернулася в дім, де колись була господарем. Його пальці мимоволі сіпалися — професійна звичка механіка, який за звуком розрізняє кожну несправність. Він чув, як «дихання» маєтку змінилося. Він знав, що кожен такт парових поршнів зараз — це не просто робота машини, а звіт системи безпеки своєму господарю.

Повітря ставало важким, насиченим запахом гарячого мастила, озону та старого заліза. Цей аромат був настільки густим, що Альбрехт мимоволі торкнувся хустки у кишені. Він не здригнувся від гуркоту поршнів, але його очі — холодні й аналітичні — невпинно сканували простір.

Газові ріжки в коридорах підвалу горіли нерівно, пульсуючи в такт роботі насосів. Тіні господаря та гостей то розтягувалися на всю довжину стін, то різко стискалися, наче стіни грали з ними в химерну гру.

Коли вони нарешті переступили поріг підвального кабінету, важкі двері, підбиті листовим залізом, зачинилися за ними з глухим, остаточним звуком. Едмунд не став проходити до свого столу. Він зупинився в самому центрі кімнати, дозволяючи гостям повною мірою відчути замкненість цього простору.

Матіас першим не витримав тиші.

-Бачу Ви найняли братів Костюк, пане Едвардсон. Їх сестра та інші брати працюють в пабі… - він на мить замовк вдивляючись в темні кола під очима Едмунда. – Здається ми чітко дали знати, що шпигуємо на Вашому боці.

-Та невже. – Едмунд увімкнув записи на моніторах. Присутні побачили себе й перезирнулись. – Як там Лілі, Станіславе? – Сардонічно посміхнувся він.-Навіщо ти приймав участь у викраденні? І синок мера мене оглушив знатно. Він сильніше ніж здається.

Станіслав, який до цього моменту тримався у тіні Альбрехта, повільно вийшов наперед. Він не виглядав збентеженим через те, що його викрили — навпаки, на його обличчі з’явився вираз задоволеного гравця, чию вдалу комбінацію нарешті оцінили.

-Синок мера, як Ви висловились, забажав її в дружини, але вона відмовила.

-Він теж?! – усміхнувся Едмунд.

-Забажав. Відмовила. Викрали. Ми що – в любовному романі?! – Не стримував злості Стефан. – Ти тут до чого, синку?

Станіслав опустив очі.

-Ми всі під її чарами магнетичної краси. – Промимрив несподівано для себе.

-Під чарами! – Скрикнув раптово Альбрехт. – Коректне спостереження, друже! Я завжди підозрював, що вона…

-Не гарячкуйте, отче. – Перебив його Едмунд поклавши руку на плече. – Не будемо робити поспішних висновків.

-А звідки цей запис? – нагадала про свою присутність Марта.

-Це не запис. – Заінтриговано підійшов Едмунд до екрану. – Це… - Він підсунувся ближче – Лілі! На аудієнції у Мера...

Всі застигли. Едмунд відчув важкі кроки над головою.

-Нам час повертатись до кабінету. Не хочу, щоб про мою майстерню знали більше людей, ніж того потрібно.

Делегація піднялась сходами й саме в цей час на перетині першого та другого поверху їм на зустріч виринув Петру.

-Аромат свідчить про те, що обід готовий. – Випередив із запрошенням Едмунд.

Новоспечений дворецький тільки вхопив повітря ротом та вклонився в бік просторої їдальні.

Їдальня зустріла гостей незвичною для цього дому атмосферою. Механічне дихання маєтку тут приглушувалося ароматом свіжоспеченого хліба та пряних страв, які Ралука готувала з селянською щедрістю, наче намагаючись витіснити запах мастила та озону.

Петру, чия постать у дверях їдальні здавалася ще масивнішою на тлі витончених меблів, мовчки висунув важкі дубові крісла. Альбрехт і Станіслав сіли поруч, утворюючи монолітну стіну Ордену, а Марта зайняла місце навпроти, не зводячи очей з Едмунда.

— Пригощайтеся, панове, — Едмунд кивнув на стіл, хоча сам лише пригубив воду. Його погляд залишався гострим. — Як бачите, маєток Вангєлінів усе ще може запропонувати гостинність, попри те, що деякі його гості віддають перевагу таємним візитам у підземелля.

Станіслав розправив серветку з такою ретельністю, наче це був важливий документ. Його зізнання про «магнетичну красу» Лілі все ще висіло в повітрі, роблячи атмосферу за столом не просто напруженою, а майже інтимно-небезпечною. І тут його погляд зустрівся із поглядом Ралуки. Він подякував за те, що вона подавала на стіл й швидко схопив ложку та хліб.

За трапезою відбулось перезнайомство. Та спроби зрозуміти чи не потрапить Лілі знову у пастку до Мерової родини. Якщо син чогось хотів від неї, то, можливо батько вважав за тактовність перепросити за нього. А ще нікому не сподобалось, що за ними стали шпигувати. Проте визнали, що ця таємниця лишиться між присутніми.

Коли обід було завершено. Гості отримали інструкції щодо подальших дій та спостережень за Лілі та Мером.

-А вам, шановні подружжя Фільчик, необхідно поговорити наодинці. – Дивлячись на Марту кинув Едмунд проводжаючи інших гостей. Пара лишилась у їдальні. Інші розійшлись по справах.

Едмунд зустрів Йона та Драгоша за справою. Вони вигрібали останнє стійло стайні і молодий пан здивувався, що стільки бруду за відсутності коней. Але побачивши Васіле сидячим на широкому пні за стайнею. Підійшов ближче. Той доїдав обід, який дбайливо приготувала його сестра. Забачивши пана Васіле хотів підвестись, але Едмунд запевнив що це не обов’язково.

-Смачного. Бачу ви разом непогано справляєтесь. – Показуючи на стайню та сарай надихнувся Едмунд. – А скажіть, мені пане, Васіле, чи можу я когось найняти для обробки поля?

Чоловік, який щойно ласував скибкою свіжого хліба різко підвівся майже не подавившись.

-Пане, перепрошую, але не всі погодились би переступити межі між Вашим маєтком та полем, а надто працювати в межах огляду лісу. – Він проковтнув шматок скибки. – Розумієте…

-Легенда. – Нахилився до нього Едмунд.

-Так. Але не просто легенда. Рід Вангєлінів завжди був межею захисту. Але більше півстоліття тут нікого не було й…

-Ну, тепер я тут. І всі можливі традиції роду постараюсь відновити. Чи ти помічав щоб щось сталось із моєю появою смертельно страшного, в дусі легенд?

-В тому то і справа, пане. З Вашою появою багато, що змінилось. Подейкують, що кожен раз, як Ви з’являєтесь у місті стаються укуси та перетворення.

Едмунд замислився на мить перебираючи у пам’яті останні дні тижня.

-А звідки ти про це знаєш? – Поцікавився він.

-Чутки.

-Чутки?

-Так. У пабі.

-У пабі. – Відсторонено повторив Едмунд. – До речі, про це місце. Мені потрібна довірена людина, яка зможе тримати мене в курсі всіх чуток про мене.

-Я зможу. – З-за спини Едмунда виступила Ралука.

-Ні, я не можу просити тебе про це. Мені взагалі здається, що це не місце для милих пань.

-Хм, милих. – Хмикнула жінка. – Скажете теж, пане. Милих. Я ж там все одно працюю.

Мабуть вперше Едмунд помітив на її обличчі, щось схоже на посмішку та радість.

-Ви ж взяли нас на випробувальний термін. Тож, якщо я не пройду його, то хоча б матиму те, що було до.

-Так. – Потер потилицю Едмунд. – В цьому є сенс.

Васіле підтвердив кивком відпиваючи молоко з глиняного посуду.

-Гаразд. Думаю на сьогодні ви можете бути вільними.

-І я? – Прогримів голос «Малюка».

-Так, так. Гадаю так. Але що ж мені робити з полем? Треба, якось заробляти, щоб мати дохід для утримання маєтку.

-Я подбаю про це, пане. – Поклавши Едмунду важку руку на плече втішив Васіле. – Не переймайтесь. Ми щось придумаємо.

-А вечеря?

-Не хвилюйся, Ралуко. Я дам собі раду. Зроблю, щось з тих продуктів, що лишились. Зараз мені треба відпочити та поміркувати про справи спадщини.

Жінка знизала плечима та вся родина попрямувала до виходу.

-Може, хоч «Малюка» залишите на постійне? Пане! З огляду на те, що Ви приваблюєте неприємності. – Переймалась Ралука.

Едмунд зітхнув. Подивився на велетня.

-Як бажаєш Петре. Я не наполягаю, як для першого дня…

-Я тільки сходжу до дому по необхідні речі, пане.

-Гаразд.

Коли Едмунд увійшов до їдальні попити води, Марта сиділа там. Сама.

-Ой! Пані, Фільчик! А де Ваш чоловік?

-Я хочу Вам сповідатись, пане Едвардсон.

-Ам, ну гаразд. Ходімо до каплички.

Жінка підняла здивовано одну брову, але не стала сперечатись.

Коли вони увійшли у сакральне місце, Едмунд люб’язно запросив її присісти на дерев’яний вінтажний стілець під вівтарем, а сам сів навпроти й поклав записуючий пристрій на вузький столик, більше схожий на поличку під вівтарем.

-Ви ж не проти, пані?

-Так, нехай. Так простіше зізнатись чоловікові.

І вона почала. Нарешті. День пророкував бути довгим.