Парадоксальний баланс. Частина 2

Едмунд різко відірвав голову від столу. Монітор все ще мерехтів, показуючи підвал мерії. Сон тривав лише мить, як йому здалось, але він освіжив сприйняття.

На його чолі застигли відбитки рукавиць та ще чогось. Кнопки запису. Молодий чоловік протер обличчя та потріпав себе за щоки. Екран не видавав ворущіння.

-Треба поїсти. – констатував сам собі господар маєтку важко потягнувшись.

Біль та спазми від неправильної пози під час сну змусили його тіло конвульсивно реагувати й характерно стогнати. Важко випроставшись він покульгав до їдальні. Проходячи довгим коридором з механічними стінами Едмунд помітив своє відображення в одному із масивних дзеркал. Відсахнувся. І дуже гучно розсміявся.

Сміх Едмунда, несподівано різкий, немов тріск сухої криги, вирвався на волю й миттєво перестав йому належати. Коридор, цей вузький металевий стравохід маєтку, з готовністю підхопив звук, перетворюючи його на щось зовсім інше.

Спершу відлуння вдарилося об масивні дзеркала, повернувшись до господаря спотвореним, металевим брязкотом. Потім воно покотилося далі, заповзаючи у вентиляційні шахти та мідні труби парового опалення. Оскільки стіни були наповнені прихованими механізмами, звук не згасав — він резонував.

-Таким я точно ні перед ким не з’явлюсь ще років сто, принаймні. – він розглядав візерунки, які лишила втома та клавіатура замість подушки. – Сьогодні довершу спостережний пункт, - він потягнувся випростовуючи руки та повернув до кухні. – а потім до «Друзів».

Едмунд ще раз глянув у дзеркало. Геометрія кнопок на обличчі виглядала як дивне татуювання якогось забутого технологічного племені.

Він попрямував до кухні, намагаючись ігнорувати те, як кожен крок віддається стріляючим болем у попереку. Механічні стіни коридору ледь чутно вібрували — дім жив своїм життям, перекачуючи пару та мастило, наче гігантська залізна істота.

На кухні панувала ідеальна, майже стерильна тиша. Марта більше не дбала про його шлунковий комфорт. Тому молодий господар ласував тим, що люб’язно не доїли механічні пацюки. Обережно відтинаючи кухонним ножем сліди їх укусів. Скривившись сам до себе від усвідомлення того, що без прислуги у такому великому маєтку не обійтись, Едмунд налив собі води. Про щось замислився.

Повернувшись до підвалу Едмунд довершив звук в інших механічних шпигунах та направив їх в різні боки тунелю. Поставив на запис та поїхав у паб. Обід «на трьох» із механічними пацюками виявився сумнівним задоволенням, порожнеча в шлунку диктувала свої умови.

Едмунд вийшов на поріг маєтку. Перед ним розкинулася Трансильванія — край гострих скель і ще гостріших шпилів. Небо над горами було кольору старого олова, а внизу, в улоговині, виднілися вогні міста, що жевріли крізь брудну паволоку вугільного диму. Тут кожна церква виглядала як фортеця, а кожен димар — як гармата, спрямована в небеса.

Едмунд підійшов до свого механічного екіпажу, що стояв у тіні готичного портика. Завів його та рушив розвіятись прохолодним вечором.

— Ну що ж, — процідив він крізь зуби, міцно стискаючи оббите шкірою кермо. — Подивимося, яку страву подають у цьому пабі, крім брехні та шпигунства.

Машина котилася вниз схилом, залишаючи маєток Вангєлінів позаду. В дзеркалі заднього виду відображався лише темний силует дому, який на тлі нічного неба здавався велетенським механічним серцем, що качає темряву по венах тунелів. Едвардсоен не знав, що в цей самий момент його хробаки в підвалі зафіксували перший звук - чітке, ритмічне постукування по металу з боку мерії. Але зараз на нього чекали гаряча їжа та очі Лілі, у яких він збирався прочитати свій наступний хід.

Екіпаж зник у тумані, а відлуння його парового двигуна ще довго гуляло між гострими скелями, лякаючи нічних птахів.

Він зупинив машину біля низенької будівлі, з димаря якої виривалися жовті іскри. Коли він увійшов, шум на мить стих. Чоловік у забрудненому мастилом сюртуку, з обличчям у «татуюваннях» від клавіатури, привертав увагу. Але в цьому місті дивацтва були нормою, тому за хвилину паб знову загудів.

Атмосфера знову стала такою, як і в перший раз, коли Едмунд увійшов у це місце. Він сів за вільний столик зліва від сцени та замовив гарячу класичну вечерю. Струнка але м’язиста офіціантка прийняла замовлення та за мить все подала. Лілі вийшла на сцену. Присутні затамували подих. Тільки прицмокування Едмунда порушувало традиційну ідилію закладу.

Коли половина вечері зникла в його шлунку до нього підсіли троє. Двоє кремезних та вдвічі менший за них. Станіслава Едмунд впізнав одразу. Витираючи куточки губ чимось схожим на серветку, він запросив саркастичним жестом запросив приєднатися до трапези. Кремезний чоловік оцінив жарт й сказав, що випивка за його рахунок.

-Ми просто вирішили привітатись. – Додав він й оглянувши Едмунда з ніг до голови встав та налив йому келих місцевого вина.

Едмунд підняв келих «за гостинність» та пригубив трохи. Смак йому не сподобався але він не подав виду. Трійця покинула його в бік вбиральні.

Коли Едмунд збагнув, що серед «гостинної» компанії когось не вистачає, вечерю було з’їдено, а за його столик підсіла вона. Магнетизм очей тої, який змушував затамовувати подих та зупиняти погляд на її обличчі.

-Я бачу з апетитом у Вас все норм, пане Едвардсон. – Пролунав мелодійний голос Лілі.

Едмунд отямився. Вдихнув. Вона відпила з його келиха. Трохи зморщилась. Вони посміхнулись.

-А ти смілива. – Зазначив Едмунд. – Я все ще намагаюсь зрозуміти…

Лілі підвелась із вибаченням:

-Так. Моя легенда про співачку має жити. – Вона застигла. Хотіла щось сказати але вибачилась. – Мені час. Щось я не в настрої. – Вона притисла пальцями скроню.

Коли вона зникла в напрямку вбиральні, Едмунд відчув неприємний тиск у скронях. Так сам, як Лілі він торкнувся їх. Раптом очі чоловіка розширились. Він різко встав та трохи хитаючись кинувся за нею. І помітив в темному кутку якусь возню. Двері запасного виходу відчинились й Едмунд розрізнив, як жіночий силует відчайдушно пручається між двома кримезними фігурами. Він вибіг за ними але відчув оглушливий удар по голові. Третя постать вийшла з-за темного кутка.

-Вибач. – пролунало останнє що Едмунд почув, перш ніж зміг підвестись.

Коли він вивалився з-за дверей на темну вулицю, викрадачів і слід простив. Він кинувся до свого екіпажу й рушив до каплиці. Питаючи себе всю дорогу – де ж був її брат?