Потихше, велетню!
Мартін хутко спустився сходами в свою невеличку каюту, кинув речі на лавку, зняв один черевик, потім другий і жбурнув їх під гамак. Швидко перевзувся й побіг на палубу.
— Потихше, велетню! — обурено пробурмотів Мікаело.
— На черевику живу я, маленьке насіннячко Великого Подорожника.
Взагалі-то, це моя домівка, май на увазі!
Черевик упав набік, тож Мікаело мав можливість розгледіти невеличку каюту.
— Бачу стіни, бачу стелю. На підлозі мотузка лежить… а може, змія? Ні,
все-таки мотузка, бо не ворушиться. Навпроти — пара пантофлів, поламаний ґудзик …
Апчхи! Пилюка літає.
Темнувато тутки, темнувато… лишень маленький промінчик заглядає через шпаринку.
Друзів нема, одні велетні. З ким спілкуватись?
І все ж — непогане місце: сухо, безвітряно, ніхто не чіпає. Чому не жити?
І часу в мене багато — два роки можу без земельки насіннячком перебути. Сподіваюсь, у цій норі
не назавжди.
Поряд пробігло сіре пацюченя, пошаруділо у закутку і щезло. Подорожник завмер.
— Ні, тільки не це. Не про таке товариство я мрію. Воно ж мене одним махом глитне, разом з пилюкою,
піском і листиком що прилип поряд. От тобі і спокійне місце.
За ним тихо, як справжній мисливець із хащів, підкрадалась чорно-біла плямиста кицька.
— Давай, хвостата, лягай поряд, будеш моїм охоронцем.
Кицька й справді, ніби почувши прохання, обійшовши каюту і обнюхавши всі закутки, вляглася
на порожньому гамаку і вскорі солодко засопіла.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!