Великий (насправді маленький) сопливий любовний роман

Оповідання «Великий (насправді маленький) сопливий любовний роман» було написане для конкурсу крінжових творів. Дякую лізі АСЛР за назву :). Сам факт існування такого конкурсу на “Аркуші” вже третій рік поспіль свідчить про один цікавий факт: ніяковість і соціальні провали все частіше стають матеріалом для сучасної літератури.

Мене завжди цікавила фантастика. Коли я тільки починав формуватися як автор, то думав, що мене більше приваблює наукова фантастика про технології, майбутнє, космос. Згодом стало зрозуміло, що пишу я про інше. Моя фантастика соціальна. Мене цікавить не стільки майбутнє технологій, скільки майбутнє людських стосунків: як люди будуть говорити одне з одним, їхні майбутні проблеми та можливі вирішення. Тому для мене зараз найцікавіше не технології, а стосунки між людьми в майбутньому.

Одним із поштовхів до написання цього тексту стало досить крінжове для мене аніме — “Історія монстрів” або Bakemonogatari. Я ніяк не міг зрозуміти: мене притягує чи відштовхує це аніме. У ньому персонажі можуть годинами говорити про логіку, психологію, почуття і парадокси, але при цьому поводяться надзвичайно незграбно і крінжово. Розмова там часто перетворюється на щось більше, ніж просто обмін репліками, а швидше на психологічну дуель або гру.

Тому я часто відчував крінж під час перегляду цього аніме. Герої виглядають смішно, розгублено, іноді навіть трохи жалюгідно, що навпаки підсилювало відчуття, що вони живі.

Саме тому на конкурс крінжових творів я вирішив написати щось у цьому стилі. Вийшло, звісно, трохи інше. Можливо тому, що я лікар, і світ лікарні природно проник у мій текст.

Герої цього тексту багато говорять. Іноді занадто багато. Вони намагаються пояснити себе, зрозуміти інших, іноді навіть аналізують власний флірт так, ніби це науковий експеримент. Але чим більше вони думають і говорять, тим більше заплутуються у власних емоціях. Через це їхні розмови часто перетворюються на дивну суміш філософії, психологічного аналізу, іронії і прихованої особистої напруги. Тобто поводяться наче діти, що раптово отримали велику кількість знань, але не знають для чого воно.

Жартома я назвав цей стиль «інтелектуальний крінж». Це, звісно, не новий літературний жанр. Скоріше це спроба описати певний тип історії, у якій інтелектуальні розмови стають формою емоційної і навіть еротичної взаємодії між персонажами. І так я знаю, що в реальному житті так майже ніхто не розмовляє. Але саме через бажання пізнати щось нове ми і читаємо фантастику. Можна сказати тут розмова між персонажами як елемент фантастики :)

Вважаю, що сучасній людині такі історії ближчі, ніж класичні романтичні сюжети з пафосними жестами та великими деклараціями почуттів. Сучасна любов часто виглядає інакше: це сумніви, іронія, внутрішній монолог, незграбні діалоги і маленькі соціальні катастрофи.

Саме таку історію я і спробував розповісти.

Приємного читання.