Чи це справжнє кохання?

Ось, нарешті, і субота! Проект я встиг вчасно зробити. Вже всі частини перевірили та відправили до замовника.

Це – один з найкращих моментов моєї професії, закінчення складної, хоча і дуже цікавої роботи. Й, звичайно, відпочинок, на який заслуговуєш.

Колеги з тієї ж самої команди, що і я, вже пішли додому. Я ще не вирішив, як бути. Ми впоралися швидше, ніж планувалося. Тепер була в мене купа вільного часу. Можна було б піти додому, але там пусто й самотньо.

Підозріло якось, раніше мені моя квартира не вважалася пустою. Я, звичайно, бував в веселих компаніях, тільки до себе нікого не впускав.

Зустрічалися в кафе, парках, кінотеатрах.

Дівчата, що з’являлися в моєму житті, теж намагалися “прорватися” в мою домівку. Але це було даремно. В той час я не шукав довготривалих відносин, не був готов когось пустити до себе в душу. “Мій дім, моя – фортеця”, чи не так?

В серці ще жила та нагадувала про себе застаріла рана. Ну, може й не так пафосно, а все ж таки щось зупиняло мене кожний раз, коли я поринав у роздуми: чи кохання це було взагалі, чи воно справжнє було?

Причина моїх таких, не зовсім чоловічих, «рефлексій» лежала в тому, що зі мною трапилося випускного вечора. Занадто часто я повертаюсь подумки до тих подій. За деякі з них мені досі соромно стає, хоча вже минуло декілька років.

… Випускний мав бути шикарний. Їснувала дурнувата традиція в нашій школі: батьки випускників різних років нібито змагалися один з одним за те щоб цьогорічне свято було б багатшим та заможнішим за попереднє. «Нехай наші дітки хоча б в цей вечір скуштують такі смачні делікатеси».

Святкування проводилося в кафе в нашому селищі, або навіть в місті. Деякі пропонували відсвяткувати в когось вдома, але це принизливо відміталося.

Біда була тим батькам, що не мали грошей вдосталь, аби їхні «дітки» змогли прийняти участь в цьому видовищі. Вони мали 2 вихода з ситуації: діти присутні будуть тільки на офіційній частині, або потрібно брати кредит на всі «забаганки» інших батьків.

Наш класний керівник, Зая, вирішила цю проблему так. В нашому селищі є ставок та річка. Ми там хотіли провести пікнік з приводу 1 вересня, але не вдалося. Вже почалося літо, і нам пощастило, що спеки ще не було. Біля ставка є пляж, зараз його впорядкували власники невеликих кафе, що знаходяться поруч. Вони суворо стежили за чистотою і порядком, смачно та не дуже дорого пригощали. В останні роки тут стали проводити змагання зі спортивного рибальства.

Зая й запропонувала провести свято тут. Це було на порядок дешевше, ніж торік. Тож всі змогли прийти на вечір. Була замовлена анімаційна програма за участю не лише випускників, але й батьків, приготування шашликів.

Класний керівник і тут намагалася не піти на випускний зі своїм класом. Але батьки з дітьми були різко проти. Їй хотіли подарувати коштовний подарунок, та вона відмовилася. Відповіла, ніяковіючи:

- Квіти, що я полюбляю, ви всі знаєте, не відмовлюсь від одного нового вазона. А на випускний не йду, бо не маю на це вільних грошей.

Батьки вирішили й це – оплатили самі знаходження не тільки Заї на святі, але й її дочки Оленки.

До того часу плітки, що повзли, наче змії, селищем, майже вщухли. І тільки я про них довідався наприкінці. Останнім. «Добрі» люди допомогли. Однокласниця Оксана, що раптом пригадала наші невдалі та недовгі стосунки того «полуничного» літа. Їй стало цікаво, чи встиг я вже звабити свою вчительку, або вона мене? А як там дочка Заї, вже встиг я її теж своєю “мачоподібністю” підкорити?

Якби на місці однокласниці була особа чоловічої статі, то бити пику довелося. Але тільки презирливо й мовчки сплюнув їй під ноги. Ну, що з дури візьмешь.

Тоді я був дуже обурений. Як це я – й раптом герой місцевих пліток? Тепер би не дуже цьому засмутився. “Ти диви, який красунчик, прямо – герой-коханець”, - обов’язково прийшло б до мене в голову.

Всі ці похмурі думки заполонили мої останні декілька днів перед святом. Та з іншого боку, я – не дівчина – красуня, що мені там було готуватися. Разом з бабусею придбали костюм, сорочку, краватку та туфлі. Навіть в неї, що завжди випромінювала позитив, з’явилися сльози на очах. Мовляв, дуже схожий на покійного дідуся.

Проте мати відповідно підійшла до підготовки до випускного. Як завуч, вона не мусила там бути, а от, як мати випускника – залюбки. Вона сама пошила розкішну вечірню сукню темно-синього кольору. Зачіску та макіяж їй зробили аж в Харкові. Навіть відкрите взуття на підборах взула! Хоча й не забула прихопити м’які “балетки”. Одразу видно досвід)

Я ледь впізнав свою власну мати, так вона змінилася. Забув зовсім сказати. Мав приїхати мій хрещений, Михайло Михайлович.

Колись, дуже давно, він закохався в мою матір, тоді красуню Світланку. Тоді вона обрала мого батька. Народилися ми. Роки бігли, а Михайло, або Міх Міх, як його почали називати, продовжував кохати мою мати.

Він, правда, одружився з сестрою свого колеги. Та цей шлюб був дуже недовгим та нещасливим. З обох боків ніжних почуттів не було. Міх Міх шукав собі дружину, щоб працювати за кордоном, в посольстві однієї з країн Південної Америки. Там підозріло відносилися до неодружених. А наречена хотіла вийти заміж будь за кого, аби виїхати за кордон. Там вона дуже швидко знайшла собі коханця, подала на розлучення, й ледь не залишила остогидлого колишнього з голою дупою. Бо хрещений швидко оговтався та зміг відстояти своє майно від зрадниці.

Така невесела родинна історія вийшла в Міх Міха. Не дивно, що він не одружився більше. Кожного року приїздив у відпустку до своїх батьків, не забував про нас. Все відшучувався: не одружився, бо краще за Світлану не знайшов. Але ось, коли розлучилися мати й батько, він дуже змінився. Різко припинив товаришувати із своїм колишнім суперником, став на бік жінки, котру справді кохав багато років. Підтримував мати в листах, коли їй це було потрібно. Доклав багато зусиль для примирення нашого. Не одразу нагадав про свої почуття до неї, що не змінилися за роки. І, нарешті, він приїхав знову у відпустку, й з нетерпінням чекав на зустріч.

Чи це спричинило такий розквіт матері, чи, може, відсутність нервової напруги від батька? Про те знала лише вона сама. Хоча я думаю, що друга причина теж важлива. Пізніше, я багато разів чув, що для жінки дуже важливо бути бажаною та жаданою, а не потенційною пацієнткою клініки нервозів.

Я теж не шукаю занадто палких почуттів, з биттям посуду об голову. Хочу, щоб з дівчиною було тихо й затишно, можна було не тільки «гарно час провести», але й поговорити чи помовчати разом.

Жаль тільки розуміння цього прийшло з досвідом. Досвідом, про який мені й через роки соромно не лише казати, навіть пригадати.