Чи це справжнє кохання?

В лікарняному буфеті нікого не було, крім двох моїх знайомих дівчат: сестри Оленки, та дівчини Лєнки. Ось так, панове…

Їхній жвавий гомін не дуже підходив до холодної атмосфери цього міста, але був таки

доречним, бо трохи разважав і відволікав від сумних думок.

Мої хвилювання щодо батькового відношення до цього неподобства були марними. Слабка посмішка трохи оживила його збледніле обличчя.

Дівчата навипередки кинулися з веселим хохотом обіймати мене, чим визвали незадоволення жінки біля каси. Та й батькові це теж не сподобалося. Він дещо суворо привітався з сестрою:

- Оленка, йди до бабусі, там у неї зараз дідусь, заходь після нього. І, досить галасу. Все ж таки, це лікарня, де хворі люди одужують.

- Вибач, татку, - і, поцілувавши батька й помахав мені рукою, вона побігла до палати.

Я був дуже здивований їхнім спілкуванням. Виходить, що сестра давно вже налагодила стосунки з батьком. З чим це пов’язано: з її звичайним позитивним настроєм, завдяки якому вона не з ким, і ніколи не конфліктувала, чи з тим, що вона знову щось від мене приховує?

Якимось чином, в моїй сестрі вживалися вміння ніколи не сваритися з рідкісною скритністю. Про це говорить хоча б стара історія з плітками про мене та Зою Василівну – Заю. Повний зміст пліток я довідався від матері

десь півроку тому.

Від похмурих роздумів мене відволікла Лєнка, моя дівчина (аж з

вчорашнього вечора). Вона обережно взяла мене під лікоть та прошепотіла:

- Не забивай зараз цим собі голову, твій батько невідкладно потребує

твоєї уваги.

Спочатку я відчув роздратування: чому це вона втручається? Але ж

дівчина була права. Я зовсім забув про того, з ким прийшов до

буфету.

А батько часу не втрачав. Під час світської бесіди з Оленою він встиг

повідомити: вона є дочкою двоюрідної сестри його старого приятеля. Для

нього та дідуся, й, особливо, для бабусі, це було перепусткою до свого

кола. Лєнка теж, здавалося б пригадала, як зустрічала мого тата 6 років

тому:

- Олексій Васильович, з Вашого дозволу, мені терміново потрібно їхати

додому.

Вона руками ніжно, та напрочуд міцно притиснула мою голову до свого

лоба, поцілувала в губи, та потай прошепотіла:

- Залишаю тебе на самоті з батьком. Якщо хочеш, приїзди потім до мене.

Від цих слів на душі одразу ж потепліло, немов від гарячого сніданку.

Поцілував її, я поспішив до батька, що вже пристроївся біля стільця.

Обирати в буфеті було майже ні з чого. Врешті решт, вирішив пригоститися

гарячим бутербродом із сиром з чорним чаєм з лимоном.

Тутешню каву я не ризикнув скуштувати. Що поробиш, вважаю: краще ніяк, ніж якось там. Це, перш за все, стосується кави.

Непомітна жінка на касі кудись поділася. Ми були самі в кімнаті.

Зробив ковток чаю й похвалив його, я помітив: батько нічого не з’їв. Його чай та шматок підозрілої піци лежали перед ним. Він похмуро пив чай.

- Батьку, кажи вже. Тебе щось мучить? Не приховуй в собі. Це може зашкодити тобі. – з делікатністю слона я спробував почати розмову.

- Вже зашкодило, - пробурмотів він.

Батько різко припинив моє белькотання вибачень:

- Все по порядку. Синку, прошу тебе, вибач мене за все, що я зробив лихого вам всім: тобі з сестро, та вашій матері. Так, знаю, що вже вибачався, - знову зупинив він мою спробу перервати його. – Синку, дай мені виговоритися. Очистити душу, як на сповіді. Мені це зараз вкрай необхідно.

Я дуже завинив перед вами. Щоб там не сталося між мною та Світланою, дітей своїх забувати не можна було. Мене зараз спокушає думка: перекласти відповідальність за скоєне з себе на інших. На матір – через те, що постійно казала: “Світлана, ця селючка, тобі нерівня.» Батько мій вважав інакше, тільки не хотів втручатися. А я сам ніколи не думав про неї так. Її батько був підполковником у відставці. Галина Петрівна вчителювала в школах при гарнізонах, де проходив службу чоловік. Потім, після відставки, вони обидва працювали в школі твого селища: вона, як і раніше, вчителькою математики, він викладав військову навчальну підготовку. Отож, Світлана «селючкою» ніяк не була. Можна ще й її звинуватити, колишню дружину, твою мати. Коли ми зустрілися з нею багато років тому, закоханість засліпила нас. В одній компанії з нами був і Мишко, той самий, який зараз зветься «Міх Міх». Кумедне прізвисько, це ти його так обізвав?

- Ні, - мені важкувато було миттєво виринути зі своїх думок. – Сестра придумала.

- Дійсно, як я одразу ж не здогадався, - невесело посміхнувся батько.

- Ти що сердишся на нього, через те, що він з мамою зараз разом? – мій голос не зміг приховати згурбованності.

- Не ображай мене, синку, - якось дуже сильно відповів він. – Невже ти мене зовсім чоловіком не вважаєш? Мишко завжди був наче «лицар без страху і докору». Коли дізнався, що Світлана обрала мене, вирішив стати осторонь, та не заважати. Хоча щиро зрадів, що його запросили стати твоїм хрещеним. Грав роль доброго дядечка для тебе й сестри. А мене попередив ще перед заміжжям: якщо ми з твоєю матір’ю розлучимося, він буде вважати для себе можливим знову почати залицятися до неї. А якщо зкривджу Світлану, він мене просто вб’є. Ось так... Коли Мишко одружився, я видихнув з полегшенням. Сам розумієш, що я подумав потім, після його розлучення. Тоді вже я мав не одну подружню зраду за плечима. Хоча й тішив себе надією, що дружина нічого не знає. Світлана закривала на це очі заради дітей. Але недобра напруга між нами була, й виявлялося це у вигляді негараздів та чвар. Я сам їх частіше провокував: все порівнював дружину з коханками. Які вони завжди веселі та доглянуті, а ця тільки своїм урокам й приділяє увагу. Жінкам ще дуже важливо знати, що їх цінують, а не тільки бачать в них безкоштовний рідкий секс, та вирішення побутових проблем. Так і хочеться запитати Мишка при зустрічі, якщо встигну, чи не своїй колишній дружині я завдячую тим, що ще живий? Чи може він все ж таки погарячкував, та не мав наміру мене вбивати? Тільки знаючи, ким твій хрещений працював насправді, я б не дуже сподівався. Такий собі мікс Рембо та ботана ... Оцінити Світлану так, як вона цього заслуговувала, мені допогли розлучення, та невдалий другий шлюб. Якби ж можна було життя назад відіграти... Ця триклята Сніжана ... Мабуть, її доля мені послала, щоб помститися за все те, що я в житті накоїв, й скількох жінок образив... Спочатку, дійсно, втратив від цієї гадини голову. Але таке осліплення дуже швидко закінчилося. Потім, як в шахах – «хто кого передумає». Це ж треба було так вляпатися... Коли вона побачила, що рибка ось зірветься з гачка, одразу ж намалювалася вагітність, та підключилася «важка артилерія» у вигляді її батьків – людей, авторитетних не тільки в наукових колах...

- Синку, ти ще не заснув від мого ниття? – несподівано спитав батько.

- Звичайно ж, ні, - поспішив відповісти я. – Продовжуй. Твоя коханка ще зненацька перехопила мою матір в Харкові, куди та їздила тоді на курси підвищення кваліфікації вчителів. Зі слів цієї жінки, у вас були такі чисті й романтичні відносини, благословенні народженням в майбутньому дитини. Й на шляху до такого омріяного щастя стояли тільки ми: занюхана «селючка» - дружина, проблемний підліток – я, й сестричка – злегка зхиблена на своїх безпритульних тваринах. Це бабуся Галя нам з сестрою велику цю тайну видала нещодавно. Мати мовчала, як партизанка. Не сказала й про те, як вона відповіла тоді твоїй майбутній дружині. Якщо викреслити з відповіді всю непарламентську лексику, залишиться тільки: та хай йому.

- Чому ж Світлана мені про це не розповіла, проте повірила цій гадюці? Якби я тоді про це дізнався я б з вами був. – в голосі батька бриніли сльози.

- Мабуть, повірила, що це були твої слова про нас. – мене здивувала така бурхлива реакція.

- Я не казав цього... Хоча назад вже не переграєш, хід не відміниш... Сніжана ще погрожувала зробити аборт. А я завжди був проти цього... Думав, хоча б дитинка зможе внести радість в моє подружнє життя... А ж виявилося, що дитина не від мене... І це з’ясувалося, коли малий добряче забився, та в лікарні робили аналізи. Тоді я й був поставлений перед фактом, що в дитини група крові, відмінна від моєї та його матері. Я очікував якихось пояснень від дружини, але дарма. Вона зробила вигляд, що нічого взагалі не трапилося. Розлучення було найкращим виходом з цієї ситуації. Та не зклалося. В гру вступили батьки дружини. Тесть нагадав, що він авторитет має не тільки в наукових колах. Як в анекдоті – «вдовою взяв її, вдовою й залишиш після себе». Та це зараз я намагаюсь сміятися, тоді мені було не до сміху. Нові родичі ще надумали все забрати в мене. Дякуючи моїм батькам, цього не сталося. Останні роки я живу окремо від дружини з її дитиною. Мене намагалися змусити платити аліменти на малого, та юрист довів, що я не його біологічний батько. Ти вже знаєш про квартиру, в якій зараз живеш? (Я мовчки кивнув) так от вона, а також моя машина їм не дістанеться. Нехай зуби обламають. Зараз зходимо, заберемо твого дідуся, нехай вдома спить, а разом з Оленкою поїдемо до нотаріуса.

- Тату, а нащо нам до нього їхати, ще й так невідкладно? – я відчайдушно намагався впоратися з таким обсягом інформації.

- Я хочу переписати квартиру на тебе та Оленку, Світлана відмовилася на вашу користь. Машину теж перепишу тобі, дочка отримає картини, що зберігаються в моїх батьків. Часу майже не залишилося. – очі його палали рішучим вогнем.

Бліде обличчя блищало від поту. Мені дуже не подобався його вигляд. Я почав підозрювати, що він не сповна розуму.

- Синку, часу мало через мою хворобу. В мене рак шлунку. Операція вже мене не врятує. Надто пізно я звернувся до лікарів. Все ковтав знеболювальне, думав, що це застарілий гастрит про себе нагадує. Від хімічної терапії теж відмовився, це тільки марна трата коштів. Лікарі попередили мене, що довго не житиму.

Я мовчав, як води в рота набравши. Серцем відчував, що неможна так робити, але не міг вичавити з себе жодного слова. Та, на щастя, батько мене зрозумів:

- Та я й сам знаю, ти запитаєш зараз: чому я так швидко здався? – тихо промовив він.

- Майже. До інших лікарів звертався?

- Так. До різних. І за кордоном обстеження пройшов теж. Зпочатку впав в депресію, й втратив можливість встигнути зробити операцію. Тепер вже це марно, хоча жити хочеться й є для кого.

Від похмурих думок мене відволікло повідомлення. Це було фото кота Мурчика, що сидить напроти дверей, та дивиться з надією на двері. Й підпис: "Мурчик чекає на тебе, я готую нове "чар зілля". Якщо цікаво стало, шукай нас за тією ж адресою, що й вчора."

Тепло на серці стало, наче в літній спекотний день. Таке незвичне відчуття: мене чекають.

Відчув погляд батька, й підняв на нього погляд. Бойовий запал в нього вже скінчився. Я побачив тільки дуже хвору людину, що дуже втомилася. Й не тільки за сьогоднішній день.

- Йдемо, батьку до бабусі. Та й дід з Оленкою нас вже зачекалися.

Він мовчки спостерігав за мною. Мені здалося, що що я все ж таки його образив. Але це було не так:

- Василю, бережи ваше почуття, воно таке ніжне, немов весняний пролісок. Його може засипати снігом, та зламати кригою. Нехай між вами завжди буде довіра, та взаємна повага. Без них кохання може померти. Не дай чужим злидням зіпсувати вам життя. Оберігай ваш власний світ. Не рахуй, хто більше віддасть в ціх стосунках, а хто менше. Не забагато повчань батьківських за один раз? – він ще намагається шуткувати.

- Не забагато, йдемо звідси. Жінка біля каси ніяк нас збідкатися не може.