Чи це справжнє кохання?

Вийшов після закінчення робочого дня з офісу. День вже не був такий короткий, як взимку, хоча й не такий, як весною. Темряву прорізали вогні фонарів, та світло вітрин.

Я часто затримуюсь на роботі. Тож і тепер треба було терміново закінчити проект. На щастя, не було слизького льоду, тож я вирішив піти додому пішки.

Була десь 8 година, люди шли по своїх справах. Прийдешня весна вже давала про себе знати. На вулицях зустрічалися не тільки галасливі юнацькі зграї, але й романтично налаштовані парочки.

Не дивно, що я знову поринув у спогади про свій останній шкільний рік…

… Осінь вже вступила в свої права, але це теж могло статися в нагоді. Гарна тепла погода не відволікала від навчання. Весь клас планував вступ до вишів, а учні, в котрих були інші плани, припинили навчання після дев'ятого класу.

Ще коли я був в десятому класі, з'ясувалося що мені найцікавіша IT галузь, але ким саме стати я не вирішив. Тепер, полазивши по форумах та вивчивши поради бувалих, обрав я програмування. Ця професія надавала можливість добре заробляти, займаючись водночас тим, що найбільше подобається. Така собі східна філософія для «чайників».

В університеті, в якому працював батько був факультет, на якому готували програмістів. Деякий час я роздумував: чи не обрати мені іншу майбутню професію? Не хотів вчитися там, аби не стикатися з предком. А потім, тверезо мислячи, вирішив не зраджувати свою мрію. Тим більше, що завдяки новій системі вступу до вищих навчальних закладів, знайомства корисні вже не важливі. Значення мають виключно твої знання, та, деяким чином впевненість в собі.

Щодо батька, то моя образа на нього до того часу вже майже прошла. Власне, життя саме його покарало. Незабаром після народження малюка він зробив обстеження в лікарні. І з'ясувалося, що численні похиденьки по юним дівчатам привели до захворювання певних внутрішніх органів. В наслідок чого він років десять був нездатний стати знову батьком. Тож немовля було не від нього.

Він спробував розлучитися зі зрадницею, але побоялся авторитету впливових нових родичів, а особливо деспотичного нраву другої тещі. Звичайно, це ж не моя бабуся Галя, що ніколи не втручалася в особисте життя зятя та доньки.

Через все це батько почав сильно пиячити, що ще погіршило йому здоров'я.

Думка моя знову повертається до одинадцятого класу. Про що це я… А, так, звичайно…

Коли вже я з’ясував: куди саме хочу здавати іспити, треба було все ж таки працювати над тим, щоб твоя мрія здійснилася.

Я не люблю людей, що “думкою багатіють”. Щоб мрія здійснилася, треба впахувати, як кінь.

Дуже вдячний вчительці одній, що багато років тому навчила мою маму: мріяти треба реально! Я підлітком терпіти не міг ці слова, і тільки зараз зрозумів їх таємний смисл. Мислити реально – це зробити реальністю свою мрію. Для початку треба чітко уявити собі все це в голові. Те, що тепер називають "візуалізацією ідей".

Ну, що мета нарисувалася?) Тож за роботу!)

Для вступу до цього університету мені потрібно було сдати ЗНО з математики, фізики та англійської мови з гарним результатом. Фізикою та математикою я займався додатково самостійно, та з матір’ю.

Я спочатку думав, що мені важко буде з нею ладити. Але це виявилося легче, ніж рік тому. Не знаю, що спричинило це. Необхідність засунути язика собі в д..у задля здійснення мрії, чи те, що мати дійсно була спецом свого діла. До того, як стати завучем вона багато років працювала не тільки вчителькою, але й репетитором. Досконало знала, як готувати до здачі ЗНО з її предметів.

Можливо, наші стосунки налагодилися, ще після того, як я дізнався про нещасливе нове сімейне життя батька. Нарешті, як почав жаліти мати, думати перед тим, як сказати її щось не дуже добре.

Ну, з математикою та фізикою ситуація дещо прояснилось. А з англійською мовою? Мабуть, в цьому й була одна з причин блискавичного з’явлення Заї в нашому селищі, в якості вчителя англійської мови. Вкрай необхідний був в нашій школі викладач англійської в випускному класі, що здатен підготувати до складання іспиту.

А вчителем вона була дуже добрим. Не впадала в істерику під тиском вередливих підлітків. Ми її не чіпали, навпаки пару разів начистили пику тим, хто не мав до неї пошани.

Це ж треба було додуматися запитати її перед усім класом: Do you want to go with me to the cinema this Sunday? Зая відповіла, що планує піти до кінотеатру зі своїм класом та дочкою. А тим, хто вважає, що має додатковий вільний час, вона може запропонувати словарний диктант. Весь той клас був дуже обурений, та розібрався з дотепником самотужки.

На відміну від колишньої нашої вчительки англійської, Зая терпляче нам пояснювала граматику стільки разів, скільки потрібно було, щоб дійшло достеменно до кожного. Добилася поділеняя класу на 2 групи, і це були майже індивідуальні зайняття з репетитором.

Для тих, хто потребував ще додаткових годин на підготовку до іспитів, були ще додаткові зайняття. Вони проводилися в суботу в службовій квартирі Заї.

Саме там я й познайомився з іншими її співмешканцями.

Замовили посібники для тих, хто планує ЗНО. Вони прийшли на адресу школи великим важким пакунком.

Я одразу ж визвався їх віднести до неї додому. Намріяв, як я буду супроводжувати Заю темними вулицями селища до її дому. Але, на превеликий жаль, така гарна романтична картинка розвіялася, як осіння хмара. Після уроків директор назначила терміновий збір всіх вчителів школи. Тому поніс я книги на самоті.

Квартира її була на верхньому поверсі будинку. На щастя мешканців, дах відремонтували минулої зими, дякуючи скандальному характерові колишньої вчительки нашої, що раніше теж тут проживала.

Тож коли я втягнув книжки на верхній поверх (добре, що тільки на третій), встиг добряче захекатися. Не встиг я нажати кнопку дзвінка, як двері з грохотом розчинилися, ледь не прибивши мене. На сходи вискочила дівчинка, молодше за мене на декілька років, та почала галасувати на весь під’їзд:

- Хлопчик маленький, ти де заховався? Їди до мене, сметанкою нагодую.

З переляку, та подиву я все ж таки випустив з рук підручники. Але тільки й зміг пробормотати:

- Який такий хлопчик?

Галасливе дівчисько вирішило звернути увагу на мене. Її зелені очі зупинилися на мене, та на декілька миттєвостей стало тихо на сходах. Тільки мої вуха встигли призвичаїтися до тиші, як дівчинка знову почала звати якогось хлопчика.

Я ледь встиг розібратися в давній ситуації, як скрізь сльози мені пояснили, що хлопчик – Мурчик, домашній розбещений котик, а галасливе дівча – донька Зої Василівни – Заї.

Пухнастий бандит не звик до нової квартири, та й ще в селі. Отож і виявляв свою підступну натуру час від часу. Майже вільне життя, зовсім погано вплинуло на пихатого, та водночас мирного котяру. Ось він і втік у відчинені двері.

Разом з донькою вчительки, яку звали Оленка, я побіг шукати цього котомачо. Зпочатку в підвалі, ключ від якого ледь змогли знайти в п’яного двірника. На жаль, там були тільки чужі коти, що навряд чи пустили б до себе міського конкурента.

В дальньому кутку вже темного подвір’я почулося бурмотіння, та ще більш сердите шипіння. Обережно підійшовши, ми побачили величезного пса, що негромко, але погрозливо гарчав на великого чорного кота з білою краваткою. Кіт зжався в пухнасту кульку, що досить сердито шипіла на собаку, мабуть вважавшого себе господарем подвір’я.

Оленка тоненько зойкнула, та вчипилася в мою руку. Та вона зарано злякалася через свого пухнастика. Йому наскучив глухий захист, й він пішов в атаку на собаку, зашипівши ще голосніше, та виставивши гострі пазурі. Під натиском цього сміливого котомачо бідний цуцик заскиглив жалісно, та сховався в свій кут.

Оленка закричала ще голосніше, та подскочила до кота:

- Мурчику, мій маленький, ось ти де! Пішли до дому їсти смачненьке.

- Відійди від нього, він й тебе зачепить, - з цими словами я спробував відпіхнути її, але марно.

Дівчинка підхопила на руки кота, та побігла до дому. Кот сидів, як не дивно, дуже спокійно в неї, тільки гордовито поглядав на мене.

Я поспішив за дівчинкою з пухнастим бандитом в обіймах. На сходах ми зустріли Заю, що вже встигла прийти додому. Вона така гарна була поряд із своєю донькою. Впевнена жіночність спокійного обличчя поряд з нечіткими рисами дівчинки.

Донька щебетала щось, намагаючись жваво переповісти матері наші пригоди.

Я рада, що ви встигли потоваришувати, - всміхнулася Зая.

Та, ні мамо, - зашарілася дівчинка. Він – справжній лицар, допоміг відшукати нашого котика.

Тепер настав час зашарітися мені. Приємно було чути, що тебе вважають лицарем.

Не такі вже в них були й погані стосунки, як, про це мені розповідала бабуся...