Чи це справжнє кохання?

- Чого ж ти на мене так витріщівся? – запитала Олена, протягуючи мені руку.

- Ти ж дочка Зої Василівни, мого класного керівника? – відповів запитанням на запитання.

- Так, мою мати звати саме так. Я закінчила майже рік тому ту ж саму школу, де навчався ти. Що так тебе переполохало? Не впізнав мене одразу ж? – єхидно поцікавилась вона.

- Добре знаєш, не впізнав. Коли ми познайомилися, ти не розповіла про себе. Замислила помститися мені за ту образу 5 років тому? Зря сили тільки витратила!

- Смішно, а я все гадала, куди подівся той веселий хлопець з передмістя, на кого я так запала в дитинстві? Давай підемо пошукаємо якесь затишне містечко, де можемо все спокійно обговорити. Присягаюся, я – не серійна маньячка, й не буду намагатися придушити тебе моїм шовковим шарфом!

З цими словами вона, сміючись, потягнула мене до виходу з кінозала, бо сеанс вже закінчився, та зовсім скоро мав початися наступний. Службовці кінотеатру вже незадоволено поглядували на нас.

Вся дурість ситуації нарешті стала явною. Стою тут, наче придурок, наляканий нахабним дівчиськом! Зовсім з глузду з'їхав через всі ці «рожеві шмарклі» зі спогадами разом взятими.

- Гаразд, - пробурмотів я не дуже люб'язно. – Де ти хочеш посидіти та поговорити на самоті?

- Тут моя квартира знаходиться неподалік. Ми можемо зайти, я пригощу тебе яблучним пирогом. – запропонувала дівчина, раптом зашарівшись.

Це їй дуже лічило, а те, як вона заправила пасма волосся за вуха, так саме, як її мати – остаточно мене перемогло.

- Ну, тоді пішли до тебе. Ніяк не можу забути аромат твого яблучного пирога. Далеко йти до твого будинка? – вирішив я взяти на себе ініціативу.

Вона елегантно накинула на плечі чорну куртку, та пов'язала на шию той самий шарф, яким пообіцяла не душити мене.

- Хвилин п'янадцять пішки. Забула зовсім, тебе там чекають вже.

- Хто чекає, невже твоя мати? – здивувався я.

- Скоро побачиш, - вирішила трішки помучити мене Оленка.

Було ще не пізно, вулиця добре була освітлена ліхтарями. Ми підійшли до малопомітних дверей біля крамниці, що вели до внутрішнього подвір'я.

Будинки середини минулого століття майже повністю закривали небо, місяць намагався визернути зза хмар. Невеличкий дитячий майданчик та купка гаражів довершували нічну картину.

Ось, нарешті, ми піднялися на третій поверх. Під'їзд мені сподобався: недавно зробили ремонт, було прибрано та стояли кімнатні рослини.

Дівчина відкрила ключем двері та привіталася з кимось невидимим:

- Я - вдома. Ти не повіриш, кого я тобі привела!

Моє серце зтиснуло передчуття: невже, все ж таки я побачу Заю. І раптом я завмер посередині невеликого передпокою.

З однієї з кімнат важно виходив мій старий приятель – кіт Олени – Мурчик. Хвіст його гордовито стирчав догори, як і раніше. Він зовсім не змінився, тільки ще погладшав. Подивившись, наче директор на ледаря-секретаря, мявкнув з привітною інтонацією, й важно прослідував на кухню.

- Бачиш? Він впізнав тебе! Таке привітання від Мурчика – не для всіх! – раділа Олена.

До неї давно вже повернувся її звичайний веселий настрій.

- Трішки почекати треба – й буде пиріг. – повідомила вона.

- Невже пиріг буде так швидко? – здивувався я.

- Так, готувати його зовсім нескладно, випікати в духовці теж непотрібно.

- Зараз яблука поріжу та рідким тістом заллю, а на сковороді дуже швидко підсмажиться. – розповідала дівчина, одночасно достаючи посуд з шафи та починаючи готувати.

Робила вона все швидко, хоча й досить шумно. Та, все ж таки, було помітно, що робить вона це часто. Не встиг я звично в спогади поринути, як яблука в тісті вже були на слабкому вогню. Ще мене вразило, як Оленка кришку скляну від сковороди вкрила фольгою, перед тим, як накрити майбутній пиріг.

- Тепер ти знаєш всі мої маленькі таємниці, й тебе залишати в живих не можна! – знову пожартувала вона. – Це і є моє чарівне зілля, яким я намагалася тебе причарувати в 13 років.

- І це тоді майже вдалося, - всміхнувся я. – Твій яблучний пиріг забути неможливо!

Вимогливе «мурррр» відволікло Олену.

- Хлопчик мій пухнастий зголоднів, - ніжно промовила вона до котяри, що повільно підійшов до своїх мисок з їжею.

Дверцята холодильника відчинилися, у «котомами» в руках з'явилася тарілка з турботливо відвареними для кошака курячими субпродуктами. Від заздрощів, та ревнощів мій шлунок досить голосно себе проявив. В його зголоднілому бурчанні чулася така образа та мука, що Оленка аж бігом кинулася до плити, перевіряти: як там майбутній десерт.

- Пиріг вже майже готовий. Чаю заварити, бо каву вже бачити не хочеться? – вона сіла напроти мене, знову заправляючи за вуха неслухняне волосся.

- Давай чай, тільки не зелений, а то в офісі він один залишився чомусь.

- Добре, - знову підірвалася наче м'яч Олена. На маленькому круглому столі з'явилася хрустальна вазочка з цукром, майже така була у бабусі Галі.

- Так, це подарунок твоєї бабусі, - несподівано відгадала мої думки дівчина. – Та я просто побачила, як ти на цукерницю дивився: спочатку зрадів швидкому чаю, а потім замислився, пригадуючи, де ти такий самий посуд раніше бачив.

- Тю, а я думав вже, що ти – відьма, з котом розмовляєш, думки читаєш, чарівний пиріг готуєш.

- Ой, пиріг, - зойкнула дівчина та кинулася до плити.

Десерт не постраждав через наші балачки. Мені було так добре на цій маленькій кухонці, з бавовняними шторами та з толпою доглянутих кімнатних рослин на підвіконні.

Так добре, навіть затишно, що я почав знову вживати типове харківське «тю», від якого відвикав не один рік!

Чай був в міру міцним, солодким та з легким лимонним натуральним присмаком. Пиріг був м'яким та ароматним. Ми смаковали цю піздню, але таку чарівну вечерю, не помічаючи, як потайки почалася темна ніч.

- Давай, розповідай, коли це моя улюблена бабуся встигла подарувати тобі посуд. І, то, як я не знаю про це. – цікавість мене зовсім змучила.

- Одразу ж після твого випускного вечора, - похмура тінь ненадовго затьмарила очі дівчини.

- Вибач мені, будь ласка. Тоді був справжньою свинею. – поспішив я вибачитися.

- О це точно, - слабка посмішка знову повернула знайому мені веселу дівчину. – Мене досить воротить від спиртного, завдяки тобі.

- Після того разу, сам п'ю тільки пиво, та вино якісне, - тихо промовив я. – Похмілля було таким сильним, а огида до самого себе ще сильніша.

Олена невесело посміхнулася:

- Після того, як тебе витягнули на подвір'я кафе, я стовбичила ще деякий час в залі для танців. Моя мати зайшла, та мовчки мене обійняла. Але в мені кипіли різноманітні образи на неї. Ревнощі тільки очолювали цей сумний список. Я відштовхнула її та побігла, як можна швидше та подальше від ставку, біля якого було свято ваше.

Мурчик, відчуваючи сумний настрій своєї улюбленої «котомами», почав тертися об її ноги. Й, звичайно, лише за мить був вже на руках та муркотів, наче трактор, підставляючи шийку для лоскотання.

На кухоньці настала тиша, і тільки непідвладний їй настінний годинник тікав. Ну, і звісно, котяче муркотання чулося.

- Лєнка, не муч, продовжуй, - я обережно взяв її руки в свої.

- «Лєнка», а пригадую, саме ти так мене називав. Інші тільки – «Олена», або «Оленка».

- Я і далі так тебе називатиму, тільки розповідай далі, не мовч, - тихо промовив.

- Це - моя «мстя»! І вона буде страшна! – не вміла довго сумувати вона. – Мене наздогнала твоя мати вже на дорозі, що вела від ставка до селища. Я почала від неї теж вириватися, але вчасно згадала, що поруч зі мною не тільки мати Василя, але й завуч шкільний. Тому бажання штовхатися відпало.

- Давай я відведу тебе додому, - запропонувала Світлана Вікторівна.

- Не треба, в мене не має ключів від дверей, свої забула вдома, а до матері повертатися не хочу, - я з останніх сил намагалася стримуватися.

- Невже ви знову посварилися? – здогадалася завуч. – Може спробували б зрозуміти одна одну?

- Та не можу я вибачити їй, - в мене сльози знову полілися рікою, - вона в мене Василя вкрала.

В твоєї матері на обличчі можна було побачити не лише подив.

- Зоя Василівна не винна в тому, що сталося між нею та моїм сином. Та й не було там нічого. Він для цього був занадто п'яний. Я все чула, стоячи в коридорі. Бажано, щоб ніхто інший цього не чув, бо ці огидні плітки про вас з матір'ю знову можуть вилізти, мов змії.

- То вона не зваблювала його навмисно? - випалила я.

- Ні, я ручаюсь за це. Невже ти думаєш, вона забула, чим мені зобов'язана – не тільки роботою та житлом, а й тим, що може розраховувати на власні сили? Перекреслити все й почати зваблювати неповнолітнього сина завуча, ризикуючи не тільки кар'єрою з репутацією, але й свободою? Це ж підсудне діло! Та вона навмисно додаткові заняття припинила з ним, щоб не провокувати ні його, ні пліткарів! Ти не знаєш, як в нас до міських ставляться, а я, нажаль знаю. З колишнім чоловіком проходила. Довгі місцеві язики намагалися нас розвести набагато раніше, ніж це трапилося.

… «Чим далі, тим цікавіше і цікавіше стає. Прям, як у казці. Тільки не в дитячій.» - подумалось мені під час сумної розповіді дівчини.

Кіт вирішив нас залишити на самоті. Піднявши хвіст, наче незкорений флаг, він пішов до передпокою, та завалився спати.

Місяць заглядав у вікно, спостерігаючи за нашою розмовою.

- Не мовчи, розповідай далі. – тихо сказав я.

Вона встала так швидко, що я не встиг втримати її руки.

- Зараз давай каву поп'ємо та продовжу.

Дівчина підійшла до підвіконня та стала дивитися на місяць в свою чергу. Я підійшов до неї, і з ніжністю обійняв за плечі.