Чи це справжнє кохання?

… Я відкрив очі через деякий час, та дуже здивувався. Щось не пам’ятаю, як опинився в кімнаті, лежачі поверх м’якої ковдри. Олена міцно спала в мене на плечі. Її волосся трохи лоскотало мою шкіру. Я міцно притиснув її до себе. Ніжний квітковий аромат її шкіри підказав більш сміливіши дії.

… І знову, як в омут головою.

… «Вдруг, как в сказке скрипнула дверь.» Та це знову кіт, прийшов провідати хозяйку й водночас довідатися, що за неподобство сталося з відсутністю сніданку. Мабуть, жде, ніяк не може дочекатися, коли я здрисну до себе додому.

Але несподівано котяра тихо, немов пір'ячко підскочив у повітря, та призвів приземлення цілеспрямовано в центр мого тулуба. Щось він заважкий для пір'я. На мене аж невеличка гикавка напала з переляку. Все, думаю: пропала моя шкіра, тільки зібрався в альфа-самці. Проте далі кіт замуркотів, та так голосно, що ледь не розбудив свою улюблену хозяйку.

Я насмілився почесать йому вушка. Волохатий «килимок» вільно на мені розкинувся, підставляючи м'яке черевце під лоскотання. Здається коту теж до вподоби моя присутність в його квартирі.

Тихо цвирінькнула смска в моєму телефоні, десь в коридорі. Я зняв з себе кота, обережно зліз з дивана та вийшов з кімнати. Хотілося їсти, але якось незручно було хозяйнувати в чужій хаті. Вирішив замовити піцу. На всякий випадок, замовив з салями, сподіваючись, що Лєнка буде її їсти.

Кур'єр встиг як раз до того, як вона прокинулася. Я ледь відкрив на кухні піцу, коли ззаду мене тихо відчинилися двері. М'які руки обійняли мене, а губи ніжно поцілували:

- Дякую, як ти вгадав, що я дуже люблю копчену ковбасу? І піцу таку теж. Мабуть, Мурчик тобі підказав. Ось в тебе весь одяг в його шерсті.

Я присягнув її до себе надовго та відпускав, доки мені дихання не перехватило від довжини поцілунку.

- Зараз я нам приготую каву і ми будемо снідати, - чомусь стиха промовила вона.

Такий щасливий ранок в мене був тільки, коли батьки ще не розлучилися, а ми з сестрою були маленькими.

Затишок був грубо перерваний телефонним дзвінком. Це був мій батько. Це було несподівано, майже, як гроза на початку квітня.

Ми хоча й помирилися, але майже не спілкувалися. Гроші за квартиру я йому переводив на банківську картку. Так, я вже розповідав: знімаю квартиру в власного батька.

- Василю, я тебе дуже прошу, як можна швидче приїзди до обласної лікарні невідкладної медицини. В моєї матері, твоєї бабусі став сердечний напад. Вона хоче тебе бачити. Забудь зараз про свої образи, не час для них.

Голос в нього був слабкий та якийсь виснажений.

- Звичайно ж, батьку, я незабаром приїду, я тут неподалік.

Перевів погляд на дівчину:

- Лєнка, …

- Всё я чула. Їдь, звичайно. Можна мені з тобою поїхати? Заважати тобі не буду, - швидко промовила вона, простягнувши мені чашку з запашною кавою.

- Це було б добре, - щиро зрадів я. – З тобою мені буде не так важко робити вигляд наче нічого не було між ними, та моєю сім'єю.

- Забудь про свої образи. Літня жінка тяжко хворіє. Може твоя присутність врятує їй життя. Чи простиш ти собі, якщо образи не дозволять допомогти їй?

- Давай, збирайся швидше. Я викликаю таксі. Будеш моєю моральною підтримкою, - зхвильовано сказав я, набираючи номер.

Через 15 хвилин ми вже заходили в приймальний передпокій лікарні. Батько встав мені на зустріч з одного з кресел.

Одразу ж впало в око, який зтомлений та виснажений вигляд в нього став. Невже Олена права, і я можу втратити рідних людей через свою віслючу впертість та дитячу образливість? Тоді, в неї дома, я з нею погодився лише через небажання втратити чарівність минулої ночі. Зате тільки зараз я повністю зрозумів свою дурість.

- Тату, як бабуся, що з нею, - запитав в батька.

Він, звичайно ж, помітив зміну в мені, але зробив вигляд, ніби нічого не сталося.

- Тільки заснула, врачі кажуть, що шанс в неї є піти на поправку. Ти дочекаєшся її прокинення? – запитав він, і тільки зараз помітив дівчину поруч зі мною.

- А ця красуня, хто вона?

- Добрий день, я – дівчина Василя, Олена, - швидко відповіла вона. – Прийшла підтримати його, якщо Ви не будете проти.

- Чого ж це буду проти, - невесело посміхнувся батько, - посидьте тоді тут, піду до завідувача відділенням, хочу послухати його думку, щодо хвороби матері. Твій дідусь спить в кімнаті для відпочинку медперсоналу. – це вже він до мене говорив. - Проти правил, звичайно, та він був дуже стомлений. Ще й допомогла родичка, що тут працює.

З цими словами батько пішов до завідувача. Ще помітнішими стали його виснаженість та втома. Проте почуття, загострені минулою ніччю, помітили ще якусь тяжку хворобу, приховану татом.

Олена вже дзвонила моїй сестрі, своїй накращій подрузі. На тому кінці почувся зойк, та Оленка вже взяла себе в руки, і вже цікавилася причиною прибування Лєнки в лікарні. Моя дівчина перервала недоречну зараз цікавість моєї ж сестри, та наказала їй їхати якомога швидше до хворої бабусі.

Я забув сказати, моя мати жила зі своїм новим чоловіком, звичайно ж це хрещений. В них будинок в Туреччині, неподалік від Середземного моря. Як ми з нею й мріяли того «полуничного» літа.

Вона б ніколи мабуть не наважилася, та біда допомогла. Мати захворіла, їй було важко дихати, особливо взимку, та восени. Тому Міх Міх, швидко все організував. Придбав будинок невеликий з садом та відкритим басейном. Коли мати побачила свою мрію наживо, в неї одразу ж знайшлося бажання змінити своє життя. Вона звільнилася в школі з посади завуча, почала працювати в онлайн школі вчителем математики. Там не було необхідно жити в Україні. Тож і педагогічний стаж продовжується, й живе з обожнюючим її чоловіком в будинку свої мрії.

Деякий час в нас ще був. Я придбав в автоматі дві кави: для себе та своєї дівчини. Так незвично та водночас дуже приємно це казати: моя дівчина.

Вона повернулася до мого життя, наче чарівною паличкою хтось “нефеячив”. Я відчув її легке дихання справа від мене. Кава їй не сподобалася. Ти диви, гурманка мала.

- Так, я – гурманка, або просто шаную добру каву, - несподівано відповіла дівчина.

- Ти, що – відьма? – спробував приховати свою збентеженність за жартом. – Як тебе вдається думки читати?

- Не вмію думки читати. Що за середньовіччя? Просто з дитинства багато спостерігала за твоїм обличчям. Ти зкуштував каву, зкривився, потім подивився на мене, побачив, як я теж скривилася. Після цього ти дещо скептично хмикнув. Далі – все просто.

- Це добре, бо я вже став підозрювати чари, - посміхнувся я.

- Так, звичайні, побутові чари – яблучний пиріг та моя кава. Ще й інші смаколики. Я тебе пригощу. – майже прошепотіла дівчина, притискаючись до мого плеча. – Спати хочеться.

- Ти, давай не спи. Розповідай, як же ж ти знову вірвалася в моє життя?

Дівчина підняла на мене зелені очі, наче вкриті маленькою сірою хмаринкою. Та це швидко минуло, бо вона не вміє довго сумувати.

- Прям таки й вірвалася, - пробурмотіла Олена. – Я з дитинства багато малювала, але не приділяла цьому належної уваги. Всі ті неприємності, що тоді так на мене раптово ж звалилися, мали якось проявити себе, бо отруїли мені мозок вщент. Тож знову почала малювати, мої емоції, спогади та надії. Спочатку я не зважала на якість своїх малюків. Просто раділа можливості визволитися від тягаря образ. Мама, звичайно ж, помітила, мої художні «студії», проте довго не наважувалася втрутитися. Нарешті, обережно запропонувала показати малюнки моїй тітці Ользі, яка є професійним художником. Це – моя хрещена мама, ми її жартома називаємо «хрещена фея».

То була напрочуд вдала ідея. Я почала займатися в художній школі, що порекомендувала хрещена. Після уроків в школі їхала маршруткою сама до Харкова, займатися в «художці». Ввечері мати зустрічала мене на остановці в селищі, а потім ми йшли до нас додому, до службової квартири. Втома не відчувалась, бо я займалася тим, що справді було до вподоби. Точніше, як ворожки кажуть: «серце заспокоїти зможе».

Доречі, тоді вже в мене були виставки художніх робіт, хоча й сумісно з хрещеною. Також успішно приймала участь у багатьох конкурсах дитячої та підліткової творчості. Чи не забагато я вихваляюсь? – з посмішкою запитала Олена.

- Та, де там, рівно настільки, щоб я зрозумів, моя дівчина – геніальний митець. – відповів я, притискаючи її до свого плеча.

- Так, я твоя дівчина тепер? – запитала вона, заглядаючи мені прямо в очі.

- Звичайно ж, а ти проти? – мій бадьорий голос мимоволі здригнувся, виказуючи хвилювання.

- Ні, я тільки за, - прошепотіла дівчина, цілуючи мене. – Твій батько давно не повертається, може сталося щось?

- Ні, він надіслав повідомлення: завідувача кафедри визвали на термінову нараду до головного лікаря. Тато чекає під кабінетом. Давай, продовжуй свою відповідь, не тягни.

- Та я майже все тобі й розповіла про себе.

Коли я закінчувала школу, мої батьки таки вирішили офіційно розлучилися. Тато зустрів чергову дівчину-«пері», яка дуже активно бажала бути не тільки коханкою, а й дружиною. Вона не була першою, але саме з нею він вирішив спробувати почати знову сімейне життя. Та мати не була проти розлучення, навіть дуже «за». Більш за все тато розлютила її байдужіть. Він вирішив, що мати завела коханця, проте цього тоді не було.

Одразу ж після розлучення батько подарував мені цю квартиру, з меблями та технікою. Кавоварку ми з ним обирали разом. Він вирішив чомусь, що мати намагається налаштувати мене проти нього. Нічого вона такого не робила, це ж вочевидь було.

Я закінчила нашу з тобою школу, здала ЗНО, необхідні для вступу до художнього університету, де навчаюсь і зараз. Так, моя хрещена викладає в цьому виші, але поступала я без її допомоги. Хоча саме завдяки їй ми знову зустрілися.

- Тож я буду винен їй букет троянд, - ошаліло сказав я.

- Краще подаруй їй набор професійних фарб, вона цьому більш зрадіє. – посміхнулася моя дівчина. - А щодо того, як я почала працювати в одній компанії з тобою, то зараз і цей секрет розкрию. Хоча він не повністю мій. «Секрет», я маю на увазі. Мій інтерес до комп'ютерної графіки почався з ноутбука, що мені подарував батько.

Про вакансію художника я дізналася від хрещеної. Вона вчилася в інституті разом з твоїм директором. Колись між ними були романтичні стосунки, що чомусь закінчилися. Вони зустрілися знову на дні народженні спільного знайомого.

- Так твоя хрещена й є та сама таємнича богемна дама, про яку пошепки пліткували жінки адміністрації? – здивувався я.

- Вона й є. Їй буде дуже приємно. Ти диви, як вигадав: «таємнича богемна дама»! Тільки більше я тобі розповідати не буду, нехай почуття не злякається пліток і не покине їх.

- Розумію, сам терпіти не можу пліткування. Сама розумієш, чому саме. – заспокоїв я її.

Тривожний дзвін мобільного телефону порушив нашу бесіду, яку можно було б назвати «затишною», якби не привід та місце, де ми розмовляли.

Я машинально протягнув руку до своєї кишені. Та дзвонили не мені.

- Мамо, привіт, - Олена почала розмову по телефону. – Вибач, я не подзвонила, бо зараз в лікарні. … Та не хлилюйся, я не хворію… Я тут з Василем… Так, це той самий Василь… Дякую…Що ти кажеш? … Ні, захворів не він, а його бабуся… Ні, з Галиною Петрівною все добре. ...Потім розповім, зараз не можу довго розмовляти.

Тільки ця розмова зачінчилася, як мені зателефонував батько. Бабуся прийшла до тями, кликає мене до себе. Її перевели з реанімації до палати інтенсивної терапії.

Я побіг до виходу з приймальні. Потім озирнувся, згадавши, що я прийшов не один сюди:

- Хочеш піти зі мною? – простягнув їй руку.

- Чи буде це доречним? – вагалася дівчина.

- Якщо хочеш, можеш почекати мене біля палати реанімації. Не хочу з тобою розлучатися, бо знову від мене втечеш.

- За це можеш не хвилюватися. Йди краще зараз без мене. Я дочекаюся тут твою сестру. Потім разом до вас підійдемо.

Поцілувавши її, пішов до палати, де на мене чекала жінка, якій мені так важко було казати “бабуся”.